(Юлія Ткачова. Єднання: поезії / Юлія Ткачова. / Післямова Євгена Барана. – К.: Український письменник, 2021. – 88 с.)

 

Мабуть, читач здивується назві відгуку: яка одна нота, якщо в новій книжці Юлії Ткачової, поетеси з Нової Водолаги на Харківщині, члена НСПУ, віднайдеться і любовна, і пейзажна, і релігійна, і громадянська, і соціальна тематика? Втім, кожна людина (надто та, що наділена творчим хистом) є такою нотою: звучить від дотику зовні, але видобувається звук з осердя, з душі.

Саме ті твори, в яких напластування зовнішнього з внутрішнім проходить  найщільніше, як на мене, виходять художньо сильними. До таких належать вірші з сюжетом: “Ця жінка в чорнім бреде до храму” і “Райське яблуко”. Названі вірші розташовано авторкою в різних розділах, але вони мають спільне: емоційний і кольоровий контраст. У першому вірші — чорне, зблякле синє, барвисте і чорне:

Ця жінка в чорнім бреде до храму,

а очі сині були колись.

Наснився син їй: “Матусю, мамо,

згадай про мене та помолись”.

Зайшла у церкву — і до розп’яття  —

Душа ж порожня, як храм вночі.

Барвисті квіти — на чорне плаття.

В очах від болю душа кричить. (С. 9)

У цитованих рядках мінімум дії, але читач бачить оцю картину, ці “кадри”: жінка бреде до храму — жінка в храмі припадає до розп’яття. Слідом за ліричною героїнею читач відчуває скорботу (крик болю від утрати сина) та недосяжність колишньої життєвої радості (очі сині були колись, а тепер виплакані), барвисті квіти ж падають із рук на чорне плаття, як опадає радість душі… Це не тільки про війну, це про нещасні випадки і хвороби, які забирають дитину у матері…  А у підтексті звучить історія Великої п’ятниці.

“Райське яблуко” починається схоже, хоча початкова тональність — не розпач, а смуток:

Прямує дівчина до церкви —

душа її від смутку терпне.

Зайшла… І до розп’яття Бога —

до неба ж то пряма дорога.   (С. 42)

Авторка має на думці не лише силу відкупної жертви Ісуса Христа, а і людське страждання — забутий дарунок Бога, що може допровадити людину до чистоти. Та ця фраза-тлумачення спрощує вірш нотками дидактики. Попри сказане, вірш “Райське яблуко” — ніби чергування малих кадриків (спершу, на два рядки, далі — на чотири):

Враз на вустах молитва щира,

Благословить священник миром.

Тепер покласти треба гроші,

а у руках — лиш яблук кошик.

Одненьке яблучко червоне

кладе біля Христа. І дзвони

заграли, заспівали дзвінко!..

Пішла із церкви юна жінка (С. 42)

Із чималого фрагменту вірша “Райське яблуко” проглядає контраст смутку та радості. Якщо смуток тут і не ототожнюється з чорною барвою, то все-таки асоціюється з нею. А радість має червону барву. І радість, на противагу віршу “Ця жінка в чорнім бреде до храму”, перемагає, бо яблуко не гниє з роками.

Зіставивши вірші, бачимо не так сусідство “двох кольорів” — червоного (любові) та чорного (смутку, болю, скорботи). Бачимо “перетікання” одного в інше, коли втрачаються відчуття меж і світ стає храмом:

Ти любив так землю свою, Петре,

що у лісі, як у храмі, жив.

Там вивчав його таємні нетрі,

з небом ти не відчував межі!

І вітався з буслом ти щоранку,

Залюбки тонув у морі трав.

Землю, до свого життя останку,

Босими ногами цілував. (С. 18)

Цитований щойно вірш — одна із трьох згадок про Петра Сороку — українського поета, прозаїка та літературознавця. Юлія Ткачова 2019 року стала лауреатом премії Петра Сороки, але її згадки — то не етикетні вірші, а жива емоція, адже поетеса спілкувалася з паном Петром за його життя.

Мені цей вірш видався найкращим із трьох згадок, бо він вповні відтворив філософію пана Петра, що був укорінений у землю України та рідного йому (як і мені) Тернопілля і любив цей недосконалий і прекрасний світ. А ще вірш “Ти любив свою землю, Петре” вирізняє чудовий образ у фіналі. Не секрет: фінал вірша — рядок, який збирає всі його образи в цілість, запам’ятовується і лишає “післясмак”. Тому творчий успіх кожного автора — влучність, емоційна сила та яскрава образність фінального рядка.

Перетікання як єдність життя і творчості відображено авторкою збірки у вірші “Берізки в інеї срібнім”:

Берізки в інеї сріблястім

стоять укупочці, удвох.

По вінця у своєму щасті –

їх повінчав зимовий бог.

Та ось берізки аж до стелі,

тут на папері, на столі!

Моя рука стежину стелить

до них у сніговій імлі.

Вже я творець, тож повінчаю

їх легко, радісно, навік!

Закінчила роботу. Чаю

приніс мій любий чоловік. (С. 76)

Творчість постає в поетеси як споглядання реальної чи уявної ситуації-картини, що переходить у відтворення-змалювання (лірична героїня — художник, малює і Юлія Ткачова — не лише словом, а і фарбами). Її образ часами стає вельми зримим і сповненим потужного емоційного заряду:

Христос, мов дерево, обпалене грозою,

З обдертою корою. Так стоїть

і перед Богом сповідальною сльозою

відмолює гріхи усіх століть. (С. 43)

Втім, на місці авторки я б прибрала два фінальні рядки релігійної мініатюри: “Бо люди відреклись од свого раю — / тепер земну Голготу всі долають” (С. 43). Роз’яснення тут шкодить естетичній силі вірша. Пояснень, та ще і тих, що вводяться сполучником “бо” — бажано уникати. Варто спонукати читачів, аби вони самі шукали відповіді: чому та для чого…

В “Єднанні” Юлія Ткачова виразніше, ніж у попередніх двох збірках, постала для мене в іпостасі художника, в неї почастішали вірші-картини, вірші-кадри, вірші з елементами сюжету. Це свідчить про потенціал авторки творити ширші віршові полотна з елементами епічності. А ще, як здається, сюжетні елементи виказують прагнення Юлії Ткачової до руху.

Вона не зупиняється на відтворенні-копіюванні (хоч впливи в її віршах іще відчутні). Юля Ткачова творить світ, наслідуючи “зимового бога” чи Бога. Оце “вже я творець” із вірша “Берізки в інеї сріблястім” і є, як мені бачиться, кредо авторки, що вірить у власну спроможність створити щасливий родинний світ і змінити людські серця:

Можливо все – у мене сила Божа.

Я подолаю темряву, я зможу!

Я заберуся на життя вершину.

Натішуся і донечками, й сином…

А ще збираюсь написати книги,

Аби серця людські звільнить від криги. (С. 67)

Коли прочитала вірш Ю. Ткачової “Одна нота не творить музики?” зі збірки “Єднання” — одразу сказала собі: “Таки не творить”. Бо музика — не одна нота, а сукупність нот. Однак, прочитавши вдруге, сказала: “Без одної ноти можлива симфонія, але вона буде іншою, ніж із тією нотою”. Ю. Ткачова, вочевидь, міркує романтичніше та більш ідеалістично, ніж я, адже твердить, що без ноти-людини не було б симфонії (гармонії), а без краплі-людини, не було б океану людей… Радію, що Юля Ткачова зберегла чистоту, яка уможливлює таке бачення, і солідаризуюся з авторкою щодо рядків про любов:

Одна нота не творить музики?

То тоді б не було симфоній!

А веселі бджолині вулики

серед квіту троянд, півоній?

Без краплини водиці свіжої

не було б океанів світу.

Без проміння любові ніжної

сонце нас не змогло б зігріти. (С. 27)

Бажаю Юлії Ткачовій океану читацької любові, абсолютного поетичного слуху, щоб творити кожен вірш як симфонію, невичерпної образної свіжості і невтомного руху до життєвих і творчих вершин.

Надія Гаврилюк (Київ)