Здається, що й на воловій шкірі не списати всього, що стосується найголовнішого дару Божого – мови, в тому ж і української. У світі не раз проводилися конкурси краси мов. І завше наша українська займала друге-третє місце після італійської.
Світові мовознавці-фонетисти найперше бачать у нашій мові мелодійність, що досягається надзвичайно розвиненою вокальною системою (парадигмою голосних звуків), великою кількістю дзвінких і сонорних приголосних, явищем чергувань голосних і приголосних, присутністю часток –ся та –сь. У словниковому складі української мови найбільше збереглися споконвічні форми із праслов’янської мови. Мелодійності та милозвучності мові надає вільний наголос, який також і розрізняє значення слова (зАмок – замОк). У нас чи не найбільша кількість прислів’їв і приказок, неперевершено багатий фольклорний пласт.
Про українську мову залишили свої враження наші й зарубіжні письменники та учені. Вони наголошують на синівське ставлення до неї, на її збереження. «Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя» (Франсуа Вольтер). «Мов поганих не існує в світі, є лише погані язики» (А. Бортняк). «У мові, як загалом у природі, все живе, все рухається…» (Ян Нецислав Бодуен де Куртене).
Нам треба її любити, вишукувати в ній найліпші форми висловлення. «Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити» (Василь Сухомлинський). «Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство» (Шафраник). «Хто не любить своєї рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини» (Й. Г. Гердер).
Письменники постійно говорять про суспільне значення мови, про її роль у житті людини. «Найбiльше i найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє авнє життя i своï сподiванки, розум, досвiд, почування» (Панас Мирний). «Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе» (Оксана Пахльовська). «Мова – це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш значуще. Мова – це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична пам’ять, найцiннiше надбання вiкiв, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, iнтелектуальна i мисленнєва дiяльнiсть народу» (Олесь Гончар). «Мова – далеко не тільки “засіб спілкування”, тобто передачі “вже готових думок”, як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”» (Оксана Забужко).
Тараса Шевченка небезпідставно вважає світ наймогутнішим оборонцем рідного слова. «А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У ïх народ i слово, i у нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди» (“Передмова до нездійсненного видання “Кобзаря”).
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..
І возвеличимо на диво
І розум наш, і наш язик…
Отож, крім нервової, імунної, серцево-судинної системи, людина має ще не менш важливу для свого буття мовну систему. Мова для кожного – це ковток повітр’я та води. Це наша кров і лімфа.
Зиновій Бичко, мовознавець
м. Львів