Уже немає мого друга і сусіда Богдана-Романа Хаварівського.
Уже немає виданого українського архівіста, словесника, громадсько-політичного діяча, краєзнавця, заслуженого працівника культури України.
Хоча б маленький блиск світла з його очей, з-під сяйних окулярів.
Хоча б вузький бар’єр променю сонця тут, де нічим замінити світло.
Смерть найдорожчих людей підштовхує нас у наші сади, де ми зростали, пізнавали себе і світ, обирали життєві дороги.
У рецензії на мою книгу «Орнаменти слова» Богдан (так ми його називали) писав: «Читаючи книгу, я мимоволі згадую квітень 1973 року, коли вперше познайомився з автором. Це було в селі Перепельники Зборівського району на Тернопіллі, де в школі ми працювали з дружиною за скеруванням Міністерства, а Олександр працював кореспондентом газети «Радянське село». Ми тоді ще були молодими, і наче жили в майбутньому, вірячи, що нас чекає щаслива доля і нам належить світ».
Ми повертаємося в давні сади, до місця нашої юності, де озерна хвиля виносить на берег рештки весни.
Німі промені сонця розсікали блакить на безліч днів і несподівано співали, сп’янілі від власного світла. А Богдан вражав кипучою енергією, ніби нагромадив сил для багатьох життів: писав вірші і цікавився літературно-мистецьким життям, з легкістю опановував мистецькі жанри і час від часу друкував свої матеріали на сторінках «Радянського села» і «Ровесника». Здобував собі славу як молодий педагог, чиї ідеї і дописи конструювали неповторну візію «Сторінки для вчителя», а на районних нарадах освітян все частіше звучало його ім’я як талановитого педагога, бо він освітлював дорогу учням, відточував їхній слух і зір, збуджував історичну пам’ять.
У ньому відкривався дивовижний талант художника. Його графічні малюнки й елементи оформлення друкувалися на сторінках газет: сьогодні вони дбайливо зібрані в книзі «”Усі ми будемо в архіві…” Пам’яті Богдана-Романа Хаварівського. 1948-2016» (2018). Вони були тісно пов’язані з текстом і навіть важко сказати, що в них переважало – точне дотримання контексту чи побудова відособленого емоційного тла, асоціативно пов’язаного з текстом. Бо кожен із його малюнків – це лише перехід із одного світу в інший, дорога за крайобрій. Тодішній відповідальний секретар районної газети, відомий поет Григорій Радошівський, і я в його особі віднайшли тонкого знавця поезії й історії української літератури. Його капіталом були знання, набуті в Чернівецькому університеті, а відсотки з того капіталу – його власні судження. Бо кожна його рефлексія, емоція, ніби зміст без форми і кольору, крапля по краплі просочувалася в його слова, в наші артерії, навіть у склянку з ложечкою, коли ми пили чай. Він умів оголити характер кожної істоти, дістати сутність з-під його шкіри, думками запліднював порожнечу і кожен раз виступав проти людської несвободи.
Він чув у садах нашої юності шелест земних сторінок, куди вписано таємний зміст.
Він, як земна невидима сила, робив кожне дерево Антеєм, щоб воно міцно стояло на землі, а верхів’ям сягало неба, забувши про земні виміри.
Він, як дерево нашої юності, думав про найглибшу глибину і про найбільшу недосяжність.
Він був розлитий в усьому й усюди, в усіх речах відчутна його присутність.
В уже згаданій рецензії на мою книгу є такі слова: «Через якийсь час ми обидва перебралися до Тернополя і жили по сусідству, він – на вулиці Київській, я – на Примакова, яка перетинала Київську, у нас було дуже багато зустрічей, спільних розмов, «сімейних» вечорів поезії, відвідин виставок, театру і художніх майстерень». Ми прагнули відкривати для себе невідоме, далекий Єгипет з його пірамідами, хотіли стати і ставали кращими, мужнішими і діяльнішими від тих, заспокоєних, які вважали, що дороги до далекого Єгипту не знайти і шукати її не варто. Чим більше ми пізнавали, чим ширшими ставали наші погляди, тим важчою ставала наша діяльність.
Він оздоблював свої пшеничні слова цятками волошок – хай вони стануть словом, хай вони стануть радістю.
Його очі спочивали на хмарах.
З рідного села Гумниська на Теребовлянщині до нього промовляла ліщина мовою двохсот сопілок.
Цвіркуни грали на цимбалах.
Зникали хмари в небі – сліду не залишали, дракони дрімали в безодні, риби упірнали у ріку. Перемежовувалися рух і статика, він хотів знати волю неба і таємницю народження краси.
Допомагали твори мистецтва. У Тернополі, у 1978 році, з ініціативи Ігоря Ґерети було відкрито картинну галерею, золотий фонд якої складали твори західноєвропейських майстрів (Петро Ян Брандль, Поль Гаварні, Франц Лампі, Джованні Батіста Піранезі, Юзеф Меґоффер, Юліан Фалат, Юліуш Коссак й ін.), унікальні скульптури Анджея Осминського, Йоанна Георга Пінзеля, стародруки з гравюрами Йосипа Ґочемського, Адама Ґочемського, Никодима Зубрицького, видатних українських майстрів Якова Гніздовського, Олени Кульчицької, Антона Манастирського, Ярослави Музики, Петра Обаля, Михайла Паращука, Івана Хворостецького, Олекси Шатківського. Усі артефакти наскрізь були пронизані високими моральними ідеалами, вони об’єднували людей, виховували в кожного почуття братства і любові до ближнього, пієтет до Бога і зневагу до фараонів, диктаторів, царів, які були ідеалом історії. Митці показували, що замість царства насилля на землю приходить царство любові, Царство Боже, і кожен має бути достойним його, плекаючи в собі смирення, доброчесність, співчутливість, любов.
Сховалося дитинство його у великих концертних залах жита, росами кликало до себе.
На далеких спогадах він малював юність і душу її голосисту.
Його кликали яблуні і говірливі струмки, і кущі калини тужили за ним.
Від золота осінніх візій і дня з голубою тасьмою до свята мистецтва можна було подати рукою.
Коли в 1976 році мене обрали відповідальним секретарем Тернопільської міської організації товариства книголюбів і я зайнявся облаштуванням низових ланок, він першим створив такі осередки в Державному архіві, а згодом у професійно-технічному училищі, де викладав естетику, запросив мене на поетичну зустріч із учнями. Невдовзі увійшов до складу президії міського Товариства книголюбів разом із Світланою Кайфеш, Романом Березюком, Ярославою Гусєвою, Неонілою Барчук, Володимиром Карпенком, Миколою Савчишиним. Головою міськогоТовариства був тоді Юліан Музика, завідувач міським відділом культури. На одному із лютневих засідань 1978 року було прийнято ухвалу про створення при Домініканському костьолі, де мали відкрити картинну галерею, літературно-мистецького клубу «Золотий вересень», затвердили склад його ради (голова – Роман Гром’як, заступники – Олександр Астаф’єв та Ігор Ґерета). Тоді ж було затверджено емблему клубу і календар роботи, який в оформленні Ігоря Зелінка опублікували у вигляді запрошення. Пізніше з’явився і плакат літературно-мистецького клубу «Золотий вересень», та Ігореві Зелінкові його довелося переробляти, бо намальований на ньому пензель нагадував партійним босам купол церкви.
Богдан Хаварівський відвідував творчі понеділки в приватному помешканні Ігоря Ґерети, у майстернях художників Дмитра Стецька, Ярослава Новака, Богдана Ткачика, Михайла Лисака, Станіслава Ковальчука, Ігоря Зелінка, Ярослава Гольця, Бориса Рудого та ін., де точилися гарячі дискусії довкола нових картин, а Ярослав Павуляк читав один із своїх улюблених віршів:
Я живу від весни – до весла,
Хоч надихався скону у герці,
Так живу, щоб до тебе прийшла
Піраміда з дитиною в серці.
Щоб додому верталися дні
Лікувати знамена на скронях,
Так живу, щоб колись навесні
Заспівали могили на конях.
Щоб, немов немовля, у печері,
Не заснуло життя без вечері.
Тож непомітно і сам Богдан із дружиною став учасником тернопільської богеми, брав участь в обговоренні нових картин Івана Марчука, Дмитра Стецька, Богдана Ткачика, Ярослава Новака, Михайла Лисака, Станіслава Ковальчука та ін., богема ламала стереотипні естетичні почуття, вбиті в голови радянською ідеологією, відкривала нові, пов’язані з модернізмом і його естетичними ідеалами. У творчих понеділках, окрім художників, скульпторів, різьбярів, брали участь актори театру Іван Ляховський, Віра Самчук і оркестрант Володимир Лотоцький (згадаймо роботу Івана Марчука «Затихлі струни»), мистецтвознавці Ігор Ґерета, Ігор Дуда, музикант роман Теленко, гості з Києва – Микола Вінграновський, Роман Андріяшик, Микола Литвин, зі Львова – Іван Остафійчук, Роман Безпалків, Федір Стригун, Юрій Брилинський.
Двері мистецтва – це були мушлі без піску і без припливу.
Двері мистецтва- це були дощові хмари над спраглою і родючою землею.
Двері мистецтва витискали сльози з мертвого каменю, і той ставав словом намальованого пейзажу і серцем намальованого неба.
Відвідував вистави Тернопільського театру, в якому тоді блискуче виконували ролі народний артист України Павло Загребельний (Платона Ангела у «ДикомАнгелі» Олекси Коломійця; Тараса Бульби в однойменній виставі за Миколою Гоголем), Петро Ластівка (Петра в «Наталці Полтавці» Івана Котляревського, Левка і Брута в «Майській ночі» і «Вієві» за Миколою Гоголем), заслужені артисти України Анатолій Бобровський (Івоніка у п’єсі «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською; Дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки); В’ячеслав Хім’як (Василя в «Циганці Азі» Михайла Старицького; Артуро Уї в «Кар’єрі Артуро Уї» Бертольда Брехта), Іван Ляховський (Чаплинський у «Гріхові і покаянні», Націєвський у «Мартині Борулі» Івана Карпенка-Карого, Голохвостий у «Дамських справ майстер» Вадима Ільїна; Освальд у «Привидах» Ібсена та ін). Актори грали настільки переконливо, що коли він сидів із дружиною у залі, то вони знищували дистанцію між ним і сценою, між ним і всіма людьми, які дивилися виставу. Театр позбавляв самотності, спонукав забути усі негаразди, зливав його у єдине з іншими. Він так само відвідував засідання літературно-мистецького клубу «Золотий вересень» і був організатором деяких із його заходів. Ці вечори передавали нове розуміння світу і нові думки, а не повторювали того, що вже відомо. У плин людського життя вони вносили нові почуття. Може сам і не відчував цього процесу вдосконалення знань, не відчував своєї разючої еволюції, та це помічали інші: істинніші і потрібніші знання витісняли знання помилкові і непотрібні, так само, як нові і багатші почуття витісняли нижчі.
Небо блаженне сипало краплі дощу.
Бог їхав по небу на червоному колі, їхав на хмарах на поміч усім.
Бог – щит допомоги і мед величавості.
Богдан Хаварівський багато читав. Пам’ятаю, я зайшов до нього на квартиру, на Примакова, після того, як він із журналістом Богданом Бартковим повернувся із Вільнюса, де купив сервант. Його зразу ж заклав книгами, на першому місці – 5-е видання творів Ольги Кобилянської. «Бачиш, – звернулася до мене його дружина Майя, – він їсть і спить з книжками. Книжка для нього є домом, батьківщиною, матір’ю і коханою». Я інтуїтивно розумів, чому він так тягнувся до книжки. Це можна було б назвати поривом до самовдосконалення, відштовхуючись від того, що правдива людина не може бути задоволена собою. Він розвивав свою здатність до сприйняття добра, адже провидіння не заклало їх у людську душу сформованими. Тому прагнув зробити себе кращим. На той час Богдан змінив кілька робіт, і мені здалося, що його рожеві мрії про добро і про далекий Єгипет із його золотими пірамідами наштовхнулися на протилежність – на холодні піраміди людських душ, черствості, партійних пристрастей і навіть ненависті, що йшли від злих людей і були реакцією на його доброчесість. Дехто йому заздрив, навіть ненавидів за те, що він не йшов дорогою ліліпута.
Його стопи загрузли в глині, з якої він був створений.
Він був глибшим за море і ширшим за небо.
Його сподівання на тихе і спокійне життя було домом для павуків.
Дорогою, по якій він ступав, прийшли покоління і відійшли покоління, спіткнувшись за свободу, щоб води сонця не знали греблі і поверталися до природи.
На той час він уже працював науковим співробітником Державного архіву Тернопільської області і ці перші роки його праці позначені спробою перетворити архів у культурно-мистецький центр, на базі якого відбувалися публічні зустрічі з митцями і цікавими людьми, конференції, семінари, диспути, відкривалися виставки. Після кількох років праці на різних посадах – викладачем Тернопільського державного педагогічного інституту, начальником Тернопільського обласного управління освіти, він таки повернувся до архіву, уже директором, щоб здійснити у ньому революцію. «До нас дійшло: ти, як Ахілл, боровся мужньо за архів і цвів у битві, як вазонок, чим підкорив всіх амазонок», – написали ми з сином Анатолієм в одній із епіграм.
Ось як схарактеризував зміни в роботі архіву народний артист України Іван Ляховський: «Нині Державний архів Тернопільської області не тільки сховок важливих, державної ваги історичних і сучасних наукових праць, реліктових художніх творів, а й живий потужний заклад, без якого не буває жодного важливого наукового та громадського заходу в Тернополі. Його виставки, розсекречені компартійні архіви, документи визвольної боротьби українців, релігієзнавчі, архівознавчі наукові конференції – все це теж архів. Водночас він і Парнас, і Олімп, на яких мешкають Музи-покровителі. Бо оберігає його спокій директор Богдан Хаварівський» (цит. за книгою «Іван Ляховський: актор. Про друзів і час», 2000). Він також став ініціатором створення в архіві особових фондів відомих діячів науки і культури, чиї життя і творчість пов’язані з Тернопільщиною: Іванни Блажкевич, Степана Будного, Ярослава Геляса, Володимира Гнатюка, Бориса Демкова, Павла Загребельного, Богдана Мельничука, Михайла Паращука та ін., започаткував бібліотеку діаспорної літератури.
Його дороги склали сині руки на небі і важко зітхають, у їхній тіні прихована його доля, його щастя прозирає крізь них.
Не знаючи дороги, він навмання прийшов до Тернополя, спершу у чуже для себе місто, як травинка, хапаючись за глину і камінь. Де ж йому корінь пустити?
Замість втраченої країни дитинства, замість втраченого саду юності він вибудував у небі нову, кращу і більшу, ніж та, що на землі, країну, на увесь зріст людини і на увесь зріст її духу.
У цій країні до нього в сон приходять золотисті піраміди з «дитиною в серці», про які писав Ярослав Павуляк. І нема черствості, партійних пристрастей і ненависті.
Веселковий пояс Богдана об’єднує дві країни – дитинства і зрілості, об’єднує одним щастям.
За своє коротке життя він дуже багато встиг. У 1994 році започаткував серію книжкових видань ДАТО «Корінь і крона», у 1994-1998 рр. був співвидавцем газети «Русалка Дністрова», входив до редколегії багатьох часописів, збірників і видань: «Тернопіль», «Студії з архівної справи і документознавства», «Рада», «Книги Пам’яті», «Тернопільський Енциклопедичний Словник», «Історія населених пунктів Тернопільського району» та ін. Видав збірку талановитих поезій «Метелики юності на павутинці осені» (2003), підготував й опублікував у співавторстві низку видань: «Біфони» (1995), «Хто пожав ”Бурю”?», «Армія Крайова на Тернопільщині» (1996), «Предтеча», «Міська геральдика Тернопільщини», «Українець Михайло Паращук: ровесник болгарської волі, страдник нашої долі» (усі – 2000), «Герби львівських владик в унії з Римом. 1667-2007» (2008), «”Журавлина” книга. Тернопільська українська західна діаспора. Словник імен» (2013, на цю книгу була моя рецензія на сайті «Золота пектораль»), «Я – серед вас… Іван Марчук і Тернопільщина» (2013). Останню книгу подарував мені з бентежним автографом: «Геральду української поезії і науки, доброму давньому другові, чесній і працьовитій людині в час спілкування «На березі неба…» – у Тернопільському «Меморіалі». 19.12.2013 р. Богдан Хаварівський». В автографі – обіграв назву моєї поетичної книги, на яку сам написав рецензію «Роздуми на березі неба» («Вільне життя-плюс». 2013. 27 грудня).
Був депутатом Тернопільської обласної ради» (1994-1998), співзасновником обласних організацій Товариства української мови (1989), член правління обласної організації «Просвіта» (1989) та Конгресу української інтелігенції (1995), голова правління Асоціації українських словесників» (1989), обласної організації «Меморіал» (від 2003 року). Член НТШ (з 1994). Заслужений працівник культури України (2008). Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2008), орден князя Костянтина Острозького (2014), медалі «2000 Різдва Христового». «10 років Незалежності України», «Кінгірське повстання», «100-річчя Степана Бандери», «Учснику Євромайдану» та ін. Має цілий ряд нагород: відзнаки Українського фонду культури «За подвижництво в культурі» (1989), Тернопільської міської ради І-го ступеня (2005), лауреат літературних премій імені Іванни Блажкевич (1995) та братів Богдана і Левка Лепких (2003).
Згадаймо давню мудрість індусів: «світ – це Майя, оманливе покривало, яке спускається на очі мертвих і показує їм світ, про який не можна сказати, що він існує, ні що не існує, бо він схожий на сон, подібний до сонячного блиску на піску, який мандрівник здалеку приймає за воду або ж за кинутий обривок мотузки, який видається йому змією». Та оманливе покривало Майя не спокушало Богдана, у нього була майя Порохончук, його люба дружин6а, з якою він одружився у Чорткові 12 вересня 1971 року. Саме її божественна любов приносила йому благо і радість, допомагала виховувати синів Тараса і Устима, надихала на працю. Недаремно його дружина у першу річницю відходу чоловіка до Вічності сказала: «Я любила його за красу душі, за чистоту серця і настроєвість. Я донині виконую його поетичний заповіт, а він сказав:
Як в дощ сірник останній бережуть,
Ти збережи хоч спогад про кохання.
Дякую тобі, Романе, за романтику нашого життя» (цит. за «Усі ми будемо в архіві…»).
Знову повернуся до слів Богдана Хаварівського в уже згаданій рецензії на книгу «Орнаменти слова»: «Під час його приїздів до Тернополя ми часто з ним зустрічаємося, подовгу розмовляємо, обговорюємо нові книги, фільми, художні виставки і театральні постановки. Але тепер ми вже ніби переносимося в минуле, ми згадуємо нашу першу зустріч в Перепельниках, з прикрістю залишаючи майбутнє, звертаємо увагу на наше спільне минуле і приємними спогадами намагаємося замінити втрату наших очікувань і нереалізованих задумів. Мені здається, що в своїх устремліннях, ілюзіях, настроях, намірах, Олександр майже не змінився. Він бажає блага всім і собі».
Гортаю сторінки свого щоденника, де занотовані деякі із зустрічей із Богданом.
«30 квітня 1977 року. Разом із Ґеретою, Хаварівським, Ткачиком, Ляховським та іншими відзначаємо день народження Павуляка у барі «Морозиво», який оформили Ткачик, Новак і Лисак»; «18 липня 1978 року. У майстерні Станіслава Ковальчука обговорюємо його нові роботи. Стецько, Ткачик, Хаварівський, Ґерета»; «29 червня 1979 року. У картинній галереї виставка Ярослава Омеляна. Із Ґеретою, Ткачиком, Дудою, Хаварівським та ін. побували на вечірці у його майстерні»; «30 липня 1979 року. Із Петруком-Попиком і Хаварівським купили квіти, подарунок і йдемо на квартиру до Демкова, привітати його з днем народження. У нього в гостях болгарський поет День Денєв і головний режисер Донецького ТЮГу Віталій Аверченко, наш земляк, між іншим. Ми з Хаварівським провели Віталія до батьківської квартири, яка недалеко від Тернопільського замку. Віталій виносить у паперовому згортку десяток раків, йдемо на пиво»; 21 вересня 1981 року. «Сидимо з Хаварівським у кафе «Хвиля», на березі озера, читаємо добірку віршів Галябарди, надруковану в чортківській газеті. З гумором пригадуємо, як я і Галябарда намагалися побілити помешкання біля ПТУ №3, де знімали квартиру Богдан і Майя. Звісно, після нашої «роботи» помешкання довелося перебілювати…»; 20 жовтня 1992 року. «Сидимо з дружиною і донькою у приміщенні РУХу, не можемо віддрукувати третього номера антикомуністичної газети «Ніжин», яку я редагую. Орган РУХу, до речі. У Ніжині прокомуністична влада нам влаштувала обструкцію. Звернулися за допомогою до Хаварівського, він – начальник управління освіти. Богдан телефонує Богдану Бойку, голові обласної ради, просить, щоб той посприяв. Нарешті газету віддруковано і кілька мішків накладу ми веземо до Ніжина»; «4 лютого 2007 року. Сьогодні захистила дисертацію про творчість Конрада і Яновського Леся Гижа, донька Ткачика. Я в неї – офіційний опонент. На захисті присутній Хаварівський. Після захисту з Ткачиком і Хаварівським їдемо до Спілки художників»; «11 лютого 2009 року. Зустрічаємося з Хаварівським та Дудою в апартаментах гуртожитку педінституту, де мені як офіційному опоненту надали комфортний номер. З нами – випускниця Чернівецького університету Ольга Бігун, яка сьогодні виступала опонентом. Вона під моїм консультуванням пише докторську. Я із запізненням вручаю Богданові ювілейний подарунок – 9-кілограмовий том «Требника» Петра Могили»; 13 березня 2012 року. Я в Тернополі. Хаварівський і Марчук, проходимося набережною. Я пригадую Івану Степановичу, як ми разом із тернопільською богемою їздили до Львова на виставу «Замшевий піджак» Станіслава Стратієва і разом із ним провели бесонну ніч у майстерні Івана Остафійчука»; «6 лютого 2013року. Разом із Миколою Зимомрею виступили в Державному архіві на презентації 20 тому «Літопису УПА». Книгу представив Хаварівський. У залі знайомі обличчя: Григорій Радошівський, Михайло Ониськів, Ігор Дуда, Ігор Зелінко та ін.»; «20 січня 2016 року. Зустріч із Хаварівським у майстерні Івана Марчука. Ввечері разом із доктором історичних наук Георгієм Папахіним посадили Богдана на поїзд».
Записи, записи… З них, як і з самих учинків, постає неповторний образ людини, яка вже життя була одержима улюбленою справою, любила природу, сім’ю, людей, мистецтво, світ, утверджувала своє бачення світу, завойовувала життєвий простір не для себе, не для свого честолюбства і слави, а для нових поглядів на світ. Богдан був упевнений у тому, що творить щось більш досконале, ніж було зроблене до нього, конструює новий Єгипет із золотими пірамідами, які йому часто приходили в сни. Він збагачував людські знання, досвід, світ почуттів чимось відмінним від попереднього і це надавало йому сил у боротьбі з рутиною. Такі, як Богдан, рідко ходять дорогами проторених традицій. Його тягнуло у невідоме і він із ненаситною жадобою новизни прокладав новий шлях в архівознавстві, краєзнавстві, духовній культурі, прагнучи проникати у сокровенні тайники людської душі. Даремно він нарікав, що тепер «ми лише звертаємо увагу на наше минуле», характер його діяльності – бурхливий, динамічний, різкий весь час нам нагадує, що його головні плоди – в майбутньому. У нього була здатність передбачати майбутнє, наближати його, привертати увагу людей до тих проблем, які постають на порозі нових епох.
Його плоть померла, як рання осінь, зберігаючи у зіницях кров і золото надвечір’я.
Тепер він лежить засмучений – ні жалоб, ні стогонів, не пам’ятає, чи хтось його шукав чи кликав.
До нього ми будемо приходити, щоб торкнутися могильних каменів і дивної пам’яті, яка легко, ефірно, ніби сплеск, супроводжує людські сновидіння із золотими пірамідами.
Очищений від пристрасті, з очима, які подарував вічності, з душею, яку адресував небу, він непомітно увіходить у русло нашої любові, щоб неодмінно зустрітися з нами на цій землі.
Олександр Астаф’єв (Київ)