Чому в нас немає Журналістики, але є журналісти
(несвяткова «післямова»)
«Як живете, карасі?!»
Не хочеться додавати ложку а, точніше, дві ложки до святкової діжки меду представників «четвертої влади»: як-не-як, а професійне свято у нашої «пишучої братії» нещодавно було. Але «Amicus Plato, sed magis amica veritas» … Одним словом, так хочеться написати хоча б щось про святково-оптимістичне, про позитив, про краще, а виходить, як завжди, … про «покращення». Невесело. Хоча й несумно. Тим, кому завжди було і є весело.
Одразу зроблю застереження (яке, мабуть, навряд чи врятує мене від «праведного гніву» чи обурення деяких особливо вразливих «винуватців» торжеств), що я не проти професійних Журналістів та чесної Журналістики, я – проти безхребетної, беззубої (за принципом двох «В» – «вгадати і вгодити»), нецікавої, пісної. Проти провінційності. І не лише в журналістиці. Саме отієї провінційності, про яку 60 років тому писав Юрій Шерех (Шевельов), яка (разом з Москвою і кочубеївщиною) стоїть на нашому шляху до відродження. Зараз би він, мабуть, сказав – до Європейської Цивілізованості, Громадянського Суспільства та реальної Демократії і Незалежності. Але, якщо їх не добитись (а не отримати, як в 1991-му квазінезалежність), то і безвіз не допоможе. Якщо лише чекати і надіятись, обслуговувати, а не служити.
Погляд мій на журналістику, звісно, суб’єктивний, упереджений, занадто категоричний … . «Далі можете не продовжувати: все з вами зрозуміло, товаришу!» – чую голос отих особливо «вразливих» до критики (та ще й такої «категорично-упереджено-суб’єктивної»!). А тому можу лише уявити, ЯКИЙ ґвалт здійметься, особливо, серед отих новоспечених «членів НСЖУ» після прочитання – навіть «по діагоналі»! – цих «філіпік»: «А хто він такий, щоб ТАКЕ писати про святе – про журналістику, про пресу, яка є «четвертою владою»?! Та ж цей зарозумілий автор просто не дістав омріяної спілчанської «корочки» (НСЖУ), а тому й банально заздрить «по-чорному» справжнім і заслуженим професіоналам!» Це – щонайменше, що можна почути від штатних «акул пера», не враховуючи ненормативні «компліменти» від керівних «карасів». А амбіції в отих «новоспечених» нерідко ледь не захмарні, адже, на їхню (спілчансько-професійну!) думку, вони роблять велику справу та ще й з ТАКИМИ принциповими громадянськими позами, … перепрошую, позиціями. Але якщо переглянути результати тієї журналістської «роботи», то з’ясується, що лише за поодинокими випадками – винятками – в нашій провінційно-патріархально-перелякано-публічно-високоморальній пресі було лише декілька критичних (некритиканських) публікацій щодо діяльності чи БЕЗдіяльності місцевих держчиновників різного рангу і статусу, підозри в розтраті бюджетних коштів місцевими (міськими та районними) високими і «низенькими» держчиновниками чи зловживанні ними своїми «хлібними» іміджево-статусними посадами. А, може, громадськість такі проблеми не цікавлять?! Неважко здогадатись, що без редакторського – керівного – «різака» тут не обходиться! Адже відомо, що для того, щоб зупинити пиятику, треба її … очолити. Або ж трагічним шепотом «порадитись» з колективом «друкованого органу райкому КПУ», перепрошую, ради та/чи адміністрації і «колегіально вирішити НЕ публікувати той пасквіль чи скандальний матеріал, щоб не збурювати настрої громадськості» (якої, до речі, все ще не видно на «радарах»!) і «не провокувати місцеве населення до радикальних дій щодо нашої провінційної «священної корови» – місцевої влади.» Роль редактора – це така собі роль «керівної і спрямовуючої» … партії. Звісно, тієї партії (КПСС) вже немає, але незрима тінь її все ще витає над начальником (редактором) і підказує, ЯК треба правильно керувати (редагувати). Зрештою, «святе ж місце порожнім не буває».
Про жанри. Що ж стосується таких жанрів журналістики, як репортажі, замітки, звіти, інтерв’ю, то з цим у тих, хто присвятив (та чи всі пішли за покликанням «орати» цю непросту і кам’янисту «ниву»?) себе цій шляхетній справі – «вшистко в пожонтку». Хоча, щодо останнього жанру, то без джинси-заказухи (за сигналом «внутрішнього» цензора або ж з кабінету, що «поверхом вище») тут майже не обходиться. Що ж до аналітичних жанрів таких, як рецензія, огляд, коментарі, кореспонденція, стаття, огляд, розслідування, які повинні давати широке та докладне висвітлення фактів з їхньою оцінкою, узагальненням, коментуванням, то і з цими жанрами у журналістів-«базовиків» також проблеми. Не все так однозначно просто також з написанням матеріалів у художньо-публіцистичному жанрі (есе, нарис, фейлетон, памфлет), які представляють авторський погляд на події чи явища, думки, роздуми стосовно тих чи інших проблем, і в цьому багато (а частенько і ВСЕ!) залежить не лише від майстерності, але й, значною мірою, і від власного життєвого досвіду автора. І тут потрібна експресія, незаангажованість, емпатія, принциповість «без озирання», які не повинні стримуватись отим все ще переляканим «внутрішнім цензором»: «А що скаже Іван Микитович чи Оксана Євстахіївна?!» Якщо ж врахувати ще й невибагливі смаки більшості наших невимогливих читачів (нехай мені вибачать ті, що вибагливі і вимогливі!), то можна сміливо і безпечно – для спокою свого і начальницького – заповнювати шпальта наших «заводських гудків» та «вісників» репортажами, нарисами, замітками, замовними інтерв’ю лише про успіхи та перемоги. Ну, звісно ж, про це також треба писати! Адже у нас є справжні успіхи і перемоги і ті, хто цих успіхів та перемог досягає і добивається. Але ж часом (а краще регулярно – хоча б, раз у квартал) треба нагадувати нашому амбітному меру та районним керівникам про ті передвиборчі обіцянки, які треба виконувати (якщо вони відповідальні перед тими, хто їм повірив і обрав чи призначив в «зверху»), про екологію, про порятунок річки, чисту питну, воду, про будівельну вакханалію, про «евакуацію» базару з центру міста, про спотворений архітектурний ансамбль Старого Міста, який руйнується з року в рік, … . Всіх обіцянок (не кажучи вже про ВСІ проблеми) наших «священних кентаврів» не перелічити! Варто не лише нагадувати владі про ті задавнені проблеми, але й постійно тримати на контролі їх виконання! Однак, наші штатні майстри публіцистичного слова про такі «вибухо-небезпечні теми воліють писати десь там: у «підвалі», у закутку. Нонпареллю. Дрібненьким штифтом. Так безпечніше. А ще «краще» – про тих, що біля керівного пульта з бюджетним «коритом», взагалі не писати. Так ще безпечніше. «Промовчи, промовчи – потрапиш в багачі!» – старий і перевірений (ще з часів Совка!) «принцип» співіснування можновладних «карасів» з «акулами пера».
Останнім часом я припинив давати свої статті для публікації в місцевій «паперово-офіційній» пресі. Здавалось би, що причина цьому дріб’язкова. Моя стаття про «нелегітимне проживання» тарганів у районній лікарні у редактора однієї з міських ЗМІ викликала не лише бурхливу реакцію, а мало не переляк: «На нашу газету подадуть в суд за наклеп!» Отже, як може здогадатись уважний читач, стаття ця не була опублікована. Стаття, яка була надіслана в редакцію в березні минулого (2016-го) року, мала на меті звернути увагу на проблему тих, хто відповідає за її вирішення. Зауважу, що в статті не було назване жодне прізвище чи посада потенційно чи фактично винного («об’єкт наклепу») за антисанітарію (а як інакше це назвати?!) у тому відділенні лікарні. Пізніше, щоправда, з’ясувалось, що ті вусаті «заразоносці» є не лише в одному відділенні лікарні. Факт про наявність «незареєстрованих квартирантів» повідомила людина, дитина якої там лікувалась, а штатний медичний працівник цілком випадково (без жодних намірів скомпрометувати своїх колег чи начальства!) це «явище» підтвердив. Тобто, не вірити цьому феномену підстав у мене НЕ БУЛО. Крім цього, сам особисто в кінці минулого (2016-го) року став свідком присутності (на щастя, не масової) цих вусатих «лівих пацієнтів» в іншому відділенні лікарні. А на вулиці – двадцять перше (високо- і нанотехнологічне, інформатизоване, «мобільне») – століття!. Зрештою, редакція (на чолі з редактором) могла б сама цю тему-проблему перевірити і порушити її публічно, якщо мій упереджено-категоричний стиль її не влаштовував. Адже проблема ця стосується (як багато інших «табуйованих») здоров’я всіх нас, всього суспільства. Зрозуміло, що публікація матеріалів на ТАКІ теми викликає роздратування, особливо, у керівників установ і т.зв. відповідальних осіб, у яких майже одразу ж з’являється «щире» бажання помститись (ну, хоча б якось!) автору – порушнику їхнього бюрократичного спокою. Замість того, щоб ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ. А вона, схоже, й до цього часу не вирішена. А закінчувалась стаття (неопублікована, звісно ж) так: «… Отак і живемо. Відмовчуємось, коли треба кричати, якщо є така чи подібна проблема. Вже вкотре змушений повторювати, що лише Людина з Почуттям Власної Гідності може змінити Систему корпоративної безвідповідальності, тобто, Кругової Поруки. Замість цього, більшість з нас про проблеми мовчить, або ж, озираючись, «кричить» про них трагічним шепотом… «Як живете, карасі?!»
Для чого я тут так детально написав про ту неопубліковану статтю, а точніше, про проблему? Для прикладу. Адже таких – подібних – прикладів тут можна навести десятки, щоб ще раз нагадати про те, що у нас (і не лише у нашому місті та районі) НЕМАЄ журналістики, але є члени спілки (НСЖУ), які готові обслуговувати «руку, що дає», а не служити тим (жителям міста та району), хто ту ж «руку» фактично фінансує за рахунок сплачених ними податків. І не лише про тарганів – тут чи там – мова, шановні читачі! Справа в тому, що працівники наших рідних ЗМІ про такі і набагато важливіші проблеми майже НЕ ПИШУТЬ! Тому й складається враження і думка про те, що вони іншими вулицями ходять, в іншому місті живуть і працюють. А, може, й в іншій країні – «країні чудес»?! Ми ж так звикли надіятись і вірити в чудеса!
Хтось, мабуть, одразу ж, не думаючи, «з місця в кар’єр» і «без розбігу» вирішить, що автор образився на редакцію (точніше, редактора) через неопублікування тієї «скандально-провокаційної» статті. Насправді ж, справа в принциповому ставленні і нетерпимості до неповаги будь-кого, зокрема, чиновника до Людини, до бездіяльності, до байдужості тих, у кого хоча б якась влада (а вона, як правило, тимчасова!): чи вона у старшої медсестри лікарняного відділення, чи головного лікаря, чи директора підприємства, коледжу, школи, чи в прокурора, який «придбав» собі «хлібну» посаду, чи в «офісного планктона», якого «працевлаштували», чи в міського голови, чи в народного депутата з кнопкою-«рєшалкою», яких громада (виборці) обрала і також працевлаштувала, чи в міністра, чи в АП, … Адже отой – вищезгаданий – переляк перед Бюрократом, перед Начальником (навіть, якщо він не твій, не безпосередній) і досі ще висить, як отой дамоклів меч над редакторами підневільних «районок» та різних «заводських гудків», які все ще сидять «на бамбетлі» (була така рубрика в одній з обласних газет) замість того, щоб оту «теплу піч українську – фортецю міцну» (за словами Володимира Самійленка) викинути на смітник історії і встановити замість нього сучасне «автономне (!) опалення» і стати реально незалежними.
Проблем у нашому місті (про державно-глобальні всі ми вміємо «професійно» і говорити, і навіть писати) – хоч греблю гати: щоб їх перелічити треба окремий спецрепортаж писати! Але і далі наша «пишуча братія» вдає, що їх у нас немає. «Та й навіщо нашого обивателя «грузити проблемою-депресухою»?! Навіщо дражнити наше високе і височеньке начальство!? Воно ж ТАК старається! Вони (проблеми) якось самі «розсмокчуться»!» – скаже якийсь консультант чи політтехнолог місцевого «розливу», наближений до влади і «приручений» чи «підгодований» нею. Але вже 25 років «розсмоктуються». І ніяк! А сліпий не той, хто сліпий.
І ще про одне явище, яке безпосередньо не стосується журналістики. Проблем із розвитком ІТ-технологій стає з кожним днем (а точніше, мабуть, і з кожною годиною) все більше. Здається, ми живемо в епоху народження і підростання покоління – «Selfie Generation» («покоління автопортретників»). Дехто цей вид фотографії («селфі») називає «феноменом електронної сучасності». Що ж до походження цього терміну, то він, схоже, більше походить від слова “selfish” (англ. – «егоїстичний»). Колись – в 1950-х – зародилось покоління “Beat Generation” (https://en.wikipedia.org/wiki/Beat_Generation), потім – рух “hippie” (https://en.wikipedia.org/wiki/Hippie), які, не дивлячись на свої «різнобарвні» форми, за змістом були протестними і прогресивними, позаяк виступали, зокрема, проти консюмеризму – бездумного, тупого споживацтва, символу причетності до «зграї успішних і продвинутих», що став для багатьох ледь не метою і сенсом життя. За ними прийшло “Pepsi Generation” (https://en.wikipedia.org/wiki/Pepsi_Generation) – фактично, покоління споживацтва, проти чого, зокрема, виступали і хіпі, і бітніки. Зараз, замість «покоління пепсі» маємо таке собі «Selfie Generation”. Чи все ж таки “Selfish Generation” – покоління егоїстів, безвідповідальних, байдужих, нездатних співчувати? Та чи зможуть ті, що належать до високого і шляхетного клану журналістів, дати адекватну оцінку цьому та іншим «феноменам електронної сучасності» і запропонувати суспільству щось духовно-інтелектуальне на противагу або як альтернативу споживацтву як системи цінностей і установок, що призводить до хворобливої залежності на кшталт наркоманії? Чи попливуть за течією? Звісно, проблема критики споживацтва – питання, яким повинна займатись не лише журналістика. Екологи також неабияк стривожені поширенням цього суспільного явища, яке згубно впливає на і без цього обмежені природні ресурси нашої планети Земля. Та все ж від слова і принципової чесної позиції «канарок в шахті» багато може змінитись у поступі цивілізації, що очистить мізки «шоперів» від непотрібного, але такого, на перший погляд, модного і статусно-іміджевого мотлоху.
На жаль, святкувати, за великим рахунком, якось не приходиться. Хіба що відзначати. Врешті-решт, ані перше, ані друге заборонити не можна. Був шанс у нашої «пишучої братії» стати НЕзалежними, але щось не «зрослось». Зате амбіцій і «самолюбованій» у декого з них не стало менше, проте, власна – незалежна, незаангажована, принципова – позиція і критичне мислення так і не з’явились. Шанс у наших місцевих ЗМІ «відбрунькуватись» був, починаючи вже з 1991-го. Адже вже давно – ще з моменту приходу до влади «чєловєка с ружжом», – вони були під пильним «оком» (як фінансовим, так і ідеологічним) влади. А після перемоги ЄвроМайдану можливість стати незалежними була неабияк реальна! Тоді (в 2014-му) наші ЗМІ могли реально «відшвартуватись» і піти … у «вільне плавання». Заяв про це було немало. Гучних і не дуже, кулуарних і публічних (чит.: «Одразу 9 редакторів районок з Тернопільщини пішли у «вільне плавання»; 03.12.2016 – http://teren.in.ua/2016/12/03/odrazu-9-redaktoriv-rajonok-z-ternopilshhyny-pishly-u-vilne-plavannya/). Але ЩОСЬ пішло не так … і хури «фабричного гудка» та «заводського вісника» й досі там. Де й були впродовж майже 70 років. Різниця лише в тому, що після 1991-го кольори «хур» змінились.. Якось так виходить, що «рука, що годує», все ще тримає міцною хваткою наші «органи» … друковані. Але ж такі були наміри стати НЕзалежними! Які, схоже, так і залишились намірами … Quo vadis, журналісте?
Журналісти (з великої літери) завжди повинні бути отими «канарками в шахті», як колись про письменників казав Курт Воннеґут – Гуманіст і Людина, – який, здебільшого, писав про Відповідальність перед Людством, перед Цивілізацією. І якщо зроблено такий шляхетний, хоча і не завжди безпечний вибір – не лише для власного спокою, але й для життя, – то треба бути чесним, порядним, принциповим і відповідальним. І в першу чергу, перед самим собою. Служити, а не обслуговувати. І не озиратись на тих, що сьогодні «зверху» чи «попереду планети усієї». Адже настане завтра і їхня іміджева статусність може щезнути, наче фата морґана. Ось лише порядність, принциповість, чесність і відповідальність – ніколи. Якщо ти – Журналіст.
Олександр КАЗЬВА, м. Чортків.
07-08.06.2017