“Я сподіваюсь, що Україна таки стане українською. Ті, що по кістках загиблих дорвалися до влади і нині правлять, зневажаючи все українське, – це відійде. Україна стане українською”, – М. Волинець.
У своїй праці «Етногенез і біосфера землі» Лев Гумільов пише про пасіонарність – здатність окремих індивідів до колосальних надзусиль і акумуляції наденергії. Найвищий рівень пасіонарності за Гумільовим – жертовний, коли людина, яка є носієм нездоланної внутрішньої енергії, спрямованої на зміну життя, заради ідеї здатна жертвувати собою – без роздумів, вагань. Натомість до слабкої, хоч і дієвої пасіонарної групи науковець зараховує людей мистецтва, вони посідають середній рівень у запропонованій науковцем шкалі пасіонарності. Справедлива класифікація. Бо писати про Революцію Гідності – не одне й те саме, що загинути під кулями снайперів на Інститутській. Писати про боротьбу за незалежність сьогодні – не те саме, що опинитись через свої переконання у сталінських таборах. Тож літераторам, якщо вони тяжіють до справжності слід навчитися демонструвати приклади жертовної любові хоча б у своїх творах, по-справжньому віддаючи життя за ближнього бодай у часі написання художнього тексту. Навчитись, щоб підготуватися до чогось більшого, що у вирішальні історичні моменти трапляється й у реальному житті. Натомість є люди, які пишуть і живуть так, ніби перебувають у постійній готовності до вчинку.
3 березня 2016 р. виповнюється дев’яносто років політв’язню радянських таборів (1951-1957, 1980-1983 рр.), громадському діячу, автору поетичних збірок «Не вертайтесь, літа мої…», «Від Озерлагу до Ворзеля» і одиннадцятитомної епопеї «Я бачив пекло на землі», лауреату премії ім. Івана Огієнка Михтодю Івановичу Волинцю.
Мій троюрідний дядько по маминій лінії М. Волинець народився в селі Іванівка Коростишівського району Житомирської області. Початкову школу закінчив у рідному селі, семирічну – в сусідній Березівці. Навчався в Коростишівській педагогічній школі ім. Івана Франка, яку не закінчив, бо почалася війна. Брав участь в антифашистському підпіллі, був призваний до лав Радянської армії. На власні очі побачивши звірства енкаведистів на Львівщині, створив із друзями «Спілку вільної української молоді», у програмі якої записали: «Боротьба за Самостійну Соборну Українську Державу всіма засобами». У 1950 році М. Волинця заарештували за створення антирадянської націоналістичної організації. Владимирська тюрма, Луб’янка, Лефортово, Бутирка – стіни горезвісних тюрем, де загинули тисячі невинних людей, 24-річний юнак пізнав зсередини. Смертний вирок Волинцеві замінили 25 роками ув’язнення і вивезли етапом до Іркутської області. Михтодь тікав з колонії, його піймали, збільшили термін ув’язнення. Потрапив у 43 штрафну зону Озерлагу – Озерного виправно-трудового табору для політв’язнів, що входив у систему ГУЛАГу. Відбувши термін, разом із дружиною та сином повернувся на батьківщину – в Україну, у Коростишів. Однак поневіряння на цьому не закінчилися. У 1980 р. вдома у Волинця кадебісти провели обшук і вилучили 46 зошитів: «І от в шафі знайшли мої щоденники за цілі 25 років. Писав їх ще в Озерлазі, пройшли вони зі мною Луб’янку і Лефортово. Там не відібрали, а тут потрапили до надійних лап». І Михтодя Івановича засудили на 3 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму. Реабілітували у 1991-ому.
Анатолій Бернацький у статті «Слово про друга» так описує арешти Михтодя Волинця (у 1980 р.) та шкільного вчителя Юрія Залети (арештували після Волинця): «Мефодій Іванович не плакав, не просив помилування, не плазував перед властями. Залета виявився не таким. Просидівши за ґратами п’ять із шести років, він почав слізно каятися у «гріхах молодості». Своє покаяння він опублікував на сторінках Коростишівської районної газети. Після каяття йому милостиво «подарували» рік свободи. Люди слабкі. Не будемо їх осуджувати. Просто людина зламалась. Яка разюча відмінність з Мефодієм Івановичем, який двічі побував за ґратами, але не зламався, не підкорився злій долі, а вистояв!» Ми й справді не маємо права таврувати людину через її слабкість – особливо, коли самі перебуваємо на свободі і нас не поставлено перед складним вибором. Але це не дає підстав применшувати стійкість Волинця – лагідної, доброї людини зі сталевим характером. Мабуть, тому серед друзів письменника були і є люди, які його поважали, поважають: Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Василь Овсієнко.
М. Волинець із книжками не розлучався ніколи. Я не раз чув від рідної тітки Марії і своєї матері розповіді про його шкільні успіхи, дивовижну пам’ять, любов до літератури. Недаремно, згадуючи табірне життя, він пише: «Як немає книжки якоїсь прочитати чи газети – я без цього не можу. А без хліба я можу просидіти». Любов до книжки надихнула юного Михтодя на поетичну творчість. Він надіслав свої вірші до рівненської газети «Волинь». Улас Самчук, який у 1941-1943 рр. був редактором газети, надрукував один із отриманих віршів – «Серед ночі в чистім полі», а також згадав Волинця у книзі спогадів «На білому коні» – серед імен молодих українських поетів. Добірку Волинцевих віршів, схвалених Максимом Рильським, опублікували у журналі «Радянський Львів». Доктор філологічних наук Петро Білоус слушно пише: «М. Волинець заявив про себе як про особистість і власною долею, і художньою творчістю. Його раннє віршування випадає на роки, коли перед молодим поетом за взірець були полум’яні вірші Шевченка. Але він уже не міг знати довершених сонетів Зерова, психологічного образотворення Плужника чи Свідзінського, міфотворчості Антонича, екзистенційних картин Осьмачки. Бо когось із них політична система вже знищила, когось виштовхнула за межі рідної землі, а написане ними завмерло в спецхранах. Тому від молодого поета навряд чи можна було чекати в 50-х роках помітних творчих відкриттів. Десь він ішов второваними шляхами, десь інтуїтивно спромагався на оригінальне самовираження, хоч, звичайно, в умовах ув’язнення й пізнішого недремного нагляду за ним «органів» навряд чи йшлося б про поетичні пошуки. Важливіше було тоді сказати хоч би слово про Україну».
У мемуарах «Я бачив пекло на землі» М. Волинець розповідає про рідне село і людей, яких знав, про війну, фашистську окупацію, радянський терор і тюремно-табірні поневіряння. Валерій Шевчук у листі до Волинця називає «Я бачив пекло на землі» «близьким до здійснення грандіозним задумом» і, кажучи про те, що і сам працює над книжкою спогадів «На березі часу», резюмує: «Що є – то вже народжене, а чого нема, того нема навіки». Краще, мабуть, і не скажеш. Без людей, які зафіксували на папері своє життя і свій час, ми б не мали української історії і животіли б в якомусь ненародженому й чужому часі – в пітьмі.
З 2002 року Михтодь Волинець мешкає у Ворзелі під Києвом. Навіть у найсвітліші миті він не забуває про пережите. Це та пам’ять, якої уже не позбутись. Видавець Волинцевих мемуарів і упорядник книжки «Михтодь Волинець – подвижник і мученик нації» Михайло Пасічник у віршованій присвяті «Знову моя дума про Михтодя» пише: «Та все ж минуле дошкуляє / У підсвідомості сидить: / У Ворзелі він засинає, / А в Оверлазі здригно спить… / Не обриває сповідь ниті / У надважких його книжках, / Він довгожитель, бо хранитель / Страшної правди про ГУЛАГ…» Мабуть, так і є, оскільки одинадцятий, останній у часі том мемуарів «Я бачив пекло на землі» вийшов друком у переддень 90-річного ювілею Михтодя Івановича Волинця – патріота і письменника.
На фото: Олександр Клименко з Михтодем Волинцем. Ворзель, грудень 2014-го.