У 2019-ому році започаткувався літературний конкурс взаємочистань «Літера V». Його розпочали дві письменниці Яна Вовк і Наталія Васильєва. Метою конкурсу є почути об’єктивну думку щодо своїх творів та надати конструктивну критику щодо творів інших авторів на анонімних засадах. У 2021-ому році переможницею даного конкурсу стала Олена Просцевічене з рукописом “Лотова жінка”. Через певний час дебютна повість пані Олени “Лотова жінка: Роман мандрів” стала книгою. Присвячена подіям січня-лютого 2015 року (“Дебальцевський карман”) і мирним людям, які опинилися в котлі війни.
Одна з головних героїнь, Зоя, їде до Вуглегірська за старенькою мамою, яка до останнього не хотіла покидати своєї домівки. Місто потрапляє в западню і за тиждень його знищили дощенту. Чи зможе Зоя знайти маму?.. Чи мама виживе у пастці, чи зможе побачити дочку? Що буде з ними усіма – тими, хто разом із літньою жінкою опинився у самому серці війни?.. Що буде з нами усіма, коли ця клята війна завершиться?..
– Як старозавітній образ Лотової жінки вплинув на ваше життя?
– Оскільки він раптом «прорізався» назовні, то мабуть, якось вплинув, просто я не знала про це, поки не написала роман. Можливо, зараз читачу здається, що замисел «Лотової жінки» ґрунтувався на образі дружини Лота, але насправді це не так. Вже в процесі роботи, в якийсь момент стало зрозуміло, що долі різних жінок — Луїзи, Алі, Оксани — перетинаються саме в цій точці. Втрата і пошуки свого дому, втрата і пошук себе, власної ідентичності — так би я описала те, що відбувається в романі. Але, повторюсь, ця ідея оформилась під час роботи, і помітила я її «готовою», залишалось лише словами проговорити.
– Чому українці озираються назад і живуть міфом про братній народ?
– Всі люди озираються назад. Всі народи озираються назад. Будь-яка людська спільнота — це насамперед спільне минуле. Спільні жнива, будівництва, переможні війни, програні війни, герої, вороги, пам’ятники, свята — історія. Причому історія в тому вигляді, в якому її зафіксували і розказують, передають наступним поколінням. Люди схильні найбільше довіряти тому, що засвоїли в дитинстві. Знання, з якими ми виросли, стають частиною нашої особистості, вони не можуть бути неправдивими, розумієте?
І якщо, скажімо, моє покоління (мені простіше говорити про нього, бо його я добре знаю), винесло знання про «братній народ» з початкової школи, а то й з дитсадочка, ми його так непохитно й несемо по життю.
Так що живучість міфу про братній народ — результат дуже вдалого створення і тотального розповсюдження цієї самої «історії». На сході України (в інших частинах таке теж було, але менше) до нього додались родинні зв’язки: протягом радянських років людей перемішували, переселяли (не обов’язково примусово, багато технологій працювало на те, щоб молоді люди їхали кудись подалі від своєї батьківщини, на новому місці дуже часто створювали власну родину і залишались). А потім вже виросли покоління, які мали всі підстави вважати себе місцевими (наприклад, донецькими) і в той же час — «рускімі». І ніяких проблем в їхньому житті це відчуття не створювало, жодного дискомфорту — знов-таки, держава про це подбала. Сьогодні для тих людей покоління 50+, хто не має критичного мислення (а їх багато) уявлення про братній народ — частина дитячих спогадів, туга за тими часами, «коли дерева були великі», і на жаль, їм часто вдається передати його внукам.
Позбавлення ментальних шаблонів — річ дуже повільна. Цей процес можуть прискорити тільки такі страшні катаклізми, як війна, що власне, ми зараз і переживаємо.
– У повісті йдеться про бої за Дебальцеве в 2015-ому році. І це новизна вашої книги. Про Дебальцеве ніхто не писав. Як особисто вас торкається дана тема?
– Якщо ви подивитесь на мапу бойових дій січня 2015 року, то Дебальцевський плацдарм на ній матиме вигляд прямокутника — «кишені», на дні якої пройшло моє дитинство. За розвитком подій в тих місцях я стежила весь час, починаючи з літа 14 року, без будь-якої особливої цілі, просто спілкуючись з рідними та знайомими. Деякі з них пережили бої за Дебальцеве на власній шкурі, дехто і зараз там мешкає. Коли весною 15 року я вперше почула розповіді очевидців та невільних учасників, я подумала «хтось має про це написати». Але настільки не уявляла себе автором такого роману, що навіть не записала ті розповіді. Потім дуже шкодувала про це, бо коли почала збирати матеріали цілеспрямовано, деякі речі відновити не вдалося.
Але хочу зауважити, що ніколи не позиціонувала себе авторкою, яка пише про війну. Про умовне «Дебальцеве» чи інший епізод, без різниці. Я пишу про людей — а вони опиняються в різних умовах, в тому числі й на війні.
– Ваш стиль дуже органічний і прямий, натуральний і життєвий. Я б відніс його до чистого реалізму. Ви не погоджуєтесь?
– Скоріше погоджуюсь. Я б навіть сказала, що настала епоха прямого погляду на життя — прямого і чесного. Це в часи благоденства цікаво гратися модерністськими-постмодерністськими «правдами» і «півправдами», але не тоді, коли над самим існуванням нації нависла смертельна загроза.
– Як цей етап у війні з росією – Дебальцівська кишеня – вплинув на історію жителів Донецької області й України.
– Мені важко оцінити, я не спеціалістка з історії і не маю достатньо ні інформації, ні знань, щоб зважити воєнний та суспільно-історичний сенс цієї події. Власне, йдеться про дві події — друге в ході війни значне оточення наших військ, яке призвело до величезних втрат, і підписання так званого «другого Мінська». Як на мене, ми не зробили висновків, які б мали зробити. Іловайськ і потім Дебальцеве — це історії про невивчені уроки. Після них вже не можна було списувати війну на «місцеві настрої» і «особий характер Донбасу». Але більшість нашого суспільства продовжувала жити так, ніби ми ведемо війну не з росіянами, а з якимись місцевими сепаратистами. Якби ми ще в 14-15 роках зрозуміли, з яким жорстоким і підступним ворогом маємо справу, ми були б набагато краще готові до 22-го, він не вдарив би настільки боляче.
– Які у вас творчі плани на майбутнє?
– Плани, звісно, є, хоча ставлюся до них дуже обережно. Хочеться зібрати розкидані по різних збірках оповідання, додати до них неопубліковані — там, мабуть, вже набереться на окрему книжку. У мене лежать недописані чернетки аж двох речей — детективного роману з убивством і флешбеками з минулого та повісті про російську окупацію очима дівчинки-підлітка. І є замисел «емігрантської прози», начерки якої я намагаюсь весь час писати. Планів, як бачите, вистачає. Чого бракує, так це часу й самотності.
Ярослав Карпець (ГО “ЛітЛокомотив”),
фото з сайту видавництва “Відкриття”