Хм, ця рецензія, чи щось на неї схоже, розпочиналася разів зо три. І жодного разу не дописувалася до кінця. Хоча – стоп, я перебільшую власні старання, вона не добігала навіть до середини. Хоча де вона – та середина (про золоту і згадувати зась), тим паче, якщо йдеться про її величність Поезію?..
Чому так траплялося?
Усе якось банально: перший її початок з’явився навесні, а тут оп – і вже літо, а весняний початок до літньої рецензії не підходить аж ніяк. Тим паче, що влітку в мене табу на рецензії, а осінній початок чи то пожовк і опав, чи то злиняв у вирій – точно не пам’ятаю. Довелося все починати спочатку.
Взагалі-то, задум був написати враження про збірку Ігоря Павлюка „Лірика” (Львів: Сполом, 2008. – 100 с.). Але, як і годиться, я передумала. І придумала собі писати просто про вірші – про які захочу, і які під руку втраплять.
Направду, життя таке, яким ми його хочемо бачити.
Ігор Павлюк не просто проживає кожен свій день – він творить легенду про себе. Жестом, поглядом, вчинком і, безперечно, Словом. Його вірші – це маса перевтілень і проживань у різних іпостасях, які можна порівняти з водою – з її переходами в різні стани. Він перевтілюється і… залишається собою. І постійно шукає себе – як і годиться поетам – щоби потім розгубити усе, що знайшов, і шукати далі…
Ви знаєте, як часом стає нестерпно, зовсім-зовсім нестерпно? Коли всесвітня печаль чи щось на неї схоже… Таке трапляється, правда? А в поетів воно хронічне. І від цього душа скапує на папір:
Перезимую.
Пересумую.
Мій край здається
Простим і вічним.
В метро так шумно:
Себе не чую.
В мені, як в церкві,
Сміються свічі.
У віршах Ігоря Павлюка багато щему, такого, що часом аж подих забиває, той щем всотується в тебе і перестає бути чужим, і починає бути твоїм, а може, це просто автором усе пережито за всіх, щоб інші могли хіба прочитати і приміряти це до себе:
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих…
– А кого тобі шкода? –
Каже дівчинка:
– Всіх…
Начитуюся віршів Ігоря, перечитую їх, пересипаю зі сторінок ув очі, у свідомість, у душу, ще, може, беру за руку ліричного героя, який щомиті має інше обличчя, іншу сутність, я про щось обов’язково у нього розпитую. А він – печальний (печаль в очах – це те, що в ньому незмінне), відповідає, розповідає, чому саме так і ніяк інакше, в нього і голос змінюється. Я слухаю уважно і намагаюся запам’ятати усе, вловити, але марно – то все одно що ловити сніжинки губами і пробувати запам’ятати їх візерунки, як не старайся, – лишається тільки враження, власне, те, що найважливіше. Хіба ні? Що ж, у країні Поезії можна багато чого, погомоніти з ліричним героєм у тому числі. Може, навіть більше – трохи побути вовком, наприклад:
Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.
В Ігоря Павлюка вовків багато:
Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.
Часто поет Ігор Павлюк чи його ліричний герой, а швидше за все – вони обоє, разом, спиною до спини – починають бунтувати, кидають виклик всім і собі. В них оживає кров предків, одвічна потреба боронити і завойовувати. Тоді рука зростається зі зброєю, кров перетворюється на вулкан, а серце вловлює ритм серцебиття предків, усіх попередніх (а може, і наступних) поколінь. А пам’ять… стає бездонно глибокою, у якій годі шукати дна, та високою, що марно вимірювати. І починається війна, проклята і благословенна, убивча і рятівна:
То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
А вже потім настає час ніжності. Час у нестерпній потребі Любові. В отій, з якої все починається. І поезія, безперечно. І щось (чи хтось) нашіптує у душу чарівного трунку, бажання окриленості. Ігор Павлюк у віршах про кохання чи кохання у віршах Ігоря Павлюка, чи вірші у коханні Ігоря Павлюка… в усьому цьому багато трепету і ще чогось – невловимого:
…Запалим свічку – заіскрять зіниці:
В раю згрішать.
Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.
Про любов завжди хочеться сказати найбільше, але варто говорити найменше, а відчувати – найбільше, а потім то все ховати чи показувати у віршах.
Ще варто було б сказати про контрастність життя, відображену у віршах Ігоря Павлюка, згадати обов’язково про „відьомські” вірші („Сповідь вродженої відьми” – один із моїх улюблених, до речі), ще вжити купу літературознавчих термінів – для годиться, і варто чи ні, але дуже хотілося б ще цитувати, детальніше аналізувати…
і ще
варто
а може і ні
Але річ у тім, що підкралася весна, за вікно чи у серце – не так уже й важливо, а ліміт початків безнадійно перевищено. Отже, доведеться лишити усе так, як є. До наступного разу, до наступної рецензії.
А поки – безлімітний доступ до весни і Павлюкових віршів – у поєднанні гримуча суміш, скажу я вам…
