Микола Петренко. І замешкають праведні землю!.. (Перечитуючи Приповістки Соломонові). Золота ПЕКТОРАЛЬ. Ч. 1 (49), 2020. С. 56–60.
…Боже, і змучився я…
Як – життя вдалося? Не вдалося?
Ще б хоч трішки… Трішки так… Чогось…
Трішки весняного стоголосся?
Щему половіючих колось?
Трішки ще – мандрівки до Синаю?
З безвісті щемливого листа?
Трішки ще – чогось. Чого – не знаю…
Може – доторкнутись до хреста!..
Микола Петренко (6. 11. 1925—10. 10. 2020)
Не судилося… На 95-му році життя патріарх української літератури Микола Петренко відійшов за межу. «Ходімо ж, доленько моя…» (Тарас Шевченко, «Доля»). Доля не вела Миколу Петренка по второваних дорогах життя, а возила в переповнених товарняках, волочила, але не звалила, не озлобила – гартувала його: «Чужий я у долі, чужий у людей…». Дуже виразно та об’ємно бачимо поета, його внутрішній душевний світ, переживання думаючої людини в добірці віршів, які опубліковані в часописі «Золота ПЕКТОРАЛЬ, який на моєму письмовому столі – «біблія» думок. Микола Петренко роздумує над Соломоновими Приповістями і не тільки… Бо ж – «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко). Так і з нашими словами, думками, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого про сьогодення сказаними. Думки нашого дорогого поета і повчають, і допомагають жити, бо вони таки справді – наче живі й розумні істоти. Пам’ятаймо, що людський мозок потребує для свого повноцінного функціонування щоденної, а не випадкової поживи. Конче важливо дихати живими й повітрям, і думками, насолоджуючись запахом рідномовної думки. «Наблукавшись цим химерним світом, / Врешті-решт – куди нас завело?» – поет роздумує про минуле, сьогодення, майбуття, а найбільше – про духовний світ людини. Ось про що цого вірші:
«…Не поможуть неправедні скарби…»*
Носить нас цим дивним світом, носить,
Аж в якісь прибилися краї,
Де усе живуще плодоносить –
Лиш збирай небесні врожаї.
В усі часи людської історії мислителі трактували тексти «Приповістей» відповідно до подій, що мали місце в їхньому тогочасному неоднозначному, а нерідко й трагічному житті. Не виняток тут і наш ювіляр. Ось один із прикладів того, як поет переосмислює тексти, побачені ним крізь давнину написаного колись великими прозорливцями:
«…Путь праведних – ніби те світло ясне…»
За щасливі дні незнані,
Що звелись над світом чистим, –
Впали, впали на Майдані
З серцем гордим і вогнистим…
А ось продовження біблійного тексту в назві цитованого вірша: «…що світить все більше та більш аж до повного дня!» (Приповісті 4:18). Засвітило яскраво світло правди Україні та її народові. Чи не відкрилося це пророцтво також колись і нашому Тарасові Шевченку: «І без огня, і без ножа / Стратеги Божїі воспрянуть, / І тьми і тисячі поганих / Перед святими побіжать»? Та знову й знову (вже вкотре!) не довели, на жаль, сіромашні українці «того світла ясного» правди до логічного завершення – і про це з болем також розмірковує Микола Петренко: «З духом світлим і нескореним, / Виснуть хмари, наче брили…» Що ж там, на подальших сторінках його книжки, очікує небайдужого читача?
«…Бо замешкають праведні землю…»
Кому земля із вовчим лігвом,
Кому жадана пресвята,
І не мете сибірським снігом,
Не мерзне вічна мерзлота…
Людство споконвічно мріє про райський світ. Не судилося нашому поетові в молоді роки зазнати добра на рідній землі: першокласником йому разом із земляками та всім народом довелося пережити страшний Голодомор 1933 року, пізніше – примусові роботи і концтабір у Німеччині, «фільтраційні» та трудові табори… Це, звичайно, відбилося в його душі назавжди, відлунюючи сумними поетичними рядками, попри те він став гідною, духовною людиною. Впродовж життя поет творить власний світ Маленького принца – правдиве є цілісним. Правда, ідеал – це все, до чого він прагне наблизитися у своїх розмислах, діях. Разом з тим відповідальний поет (як особистість) намагається спонукати й читача до роздумів та дії, щоб притаманний людині потяг до знань був усвідомленим поверненням до свого «Я», заохочував до пізнання сутності природи речей. Кожен із нас мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання.
Поет, переосмислюючи глибинну сутність текстів Приповістей, якими Соломон промовляє до нас через тисячоліття, запрошує своїх читачів до праці, до споглядання навколишнього світу в усьому його розмаїтті, до розуміння величі Бога живого, якого не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?
«…А мій голос до людських синів…»
Довірся дню, і піт зітри з чола,
Почуй із тиші – наче батьків голос:
Хіба не диво квітка і бджола,
Мозольний труд, в якому зріє колос?
Не міг оминути поет і питання, над яким, мабуть, не раз роздумує кожна мисляча людина:
«…Господь їх обох сотворив…»
Днина осіння печаллю замаєна,
Сонця і тіні оманлива гра:
Крихти добра десь під серцем у Каїна,
Кажуть, у Авеля більше добра.
Де ота правда, що їх переславила,
Хто поміж них наробив загорож?
Крихітка злоби під серцем у Авеля,
В Каїна люті аж надто – отож!..
Бог наділив людину свободою вибору життєвих позицій, і для Нього не існує спрощеного поділу на добро і зло… В кожній людині, як це не страшно визнати, поруч уживаються Ісус Христос і Гітлер. Пригадується один із трьох законів діалектики – «Закон єдності й боротьби протилежностей». У словниках знаходимо таке його тлумачення: «Немає протилежностей без їхньої єдності, немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна»… Боротьба абсолютна!
Зупинити мить. Задуматися над написаним – адже це для нас написано понад 400 років до н. е.: «Успадкують праведні землю, і повік (завжди, постійно, вічно. – Б. Д.) будуть жити на ній» (Псалми 36 [37]:29). «Хай послухає мудрий» високе, дієве поетичне слово життєвої мудрості поета, який недаремно на 95-му році життя заохочує читачів: «Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її – й помудрій…» (Приповісті 6:6а).
Поет усвідомлює просту істину: сенс буття людини – в «Богопізнанні», плеканні інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом: «…Бо хто знаходить Мене – той знаходить життя…» Віра – річ надзвичайно індивідуальна, яка базується на знаннях і дії. Вона є цілісним комплексом наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно осягнути з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Отже, віра – це щоденна важка праця над собою на дорозі з «особистим хрестом» на «свою Голгофу». Обнімімо розумом серця глибину осмислення біблійних текстів поетом, дбаймо про добрі думки щодення через усильну працю, бо ж людина народжена для праці й для того, щоб радіти ділами своїми (за Екклезіястом). Людина в цьому житті утримується, про що писав Паскаль у своїх «Думках», на грані двох безодень: нескінченності й небуття, і їй властиво вірити («Але ж без віри істини нема!..») й сумніватися, як коневі бігати. Микола Петренко старається переосмислили поради, записані в Приповістях, і передати їх читачеві через мистецтво свого поетичного слова. А в цьому його слові – цілісність людини, поета, який демонструє поезію класичної ясності, осмислюючи минувшину й тривожне сьогодення з духовного й творчого досвіду свого 95-річчя.
Хай же поезія нашого дорогого Патріарха від літератури просвітлює уми читачів, спонукає їх до читання, до розмислів про одвічне. Прислухаймося до мудрого, одухотвореного досвідом життя поетового слова, яке кличе нас до розважності і мудрості, які потрібні повсякчас:
«…Не кидай її – й вона буде тебе стерегти…»
………………………………………………………………
Дотримуй закону, неначе кордону,
Розважність, і розум, і мудрість – це сила,
Від степу до неба, від від Сяну до Дону –
Щоб душу загарбницька хіть не скорила.
Що ще?.. «Мусиш, мусиш все пізнати сам» («…Рятуй узятих на смерть…»)… Поет не втомлюється творити свою книгу життя, ловить день за днем і читає книгу, написану для нього, його книгу – живемо у вічності, і знання правди провадить нас до неї:
…Вухо мудрих шукає знання…
……………………………………………..
Я не спішу – от дочитаю книгу
З кінцем щасливим – десь же є така?..
«…А милість та – правда для тих, хто оре добро…» Поет сторінка за сторінкою перечитує «Приповісті» й тлумачить своїм словом вічні істини життя: «Шукаю Бога – як мені без Нього?» Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і науково-технічного прогресу – протилежні речі. Людство не розуміє того, що за все, що маємо, мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало». Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!» (Тарас Шевченко).
Бог помагає, коли ми, власне, діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі». Високе поетичне слово і повчає, і виховує читача, наділяючи його крихіткою мудрості автора. Він зумів своїм життям до себе дорости й усвідомити, що цей процес нескінченний – вагота писаного слова плодоносить насінням правди, а ЙОГО пам’ять – це фундамент розуму для прийдешніх поколінь, шаблинність народу України.
_________________________________
*Тут і далі назви віршів поета, біблійні тексти цитовано за виданням Біблії (Святого Письма), перекладеної Іваном Огієнком.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент