«…спитаю
бо тут
де моє вікно
я бачу поле і велику
яблуню
ще дві липи
і бджолу на склі
здається
що я знаю близькість
і безрухомість зору
висоту звуку
за чужим вікном…»
…Дочитав ці завершальні рядки в «Корі снігу» Станіслава Новицького і якось незатишно й порожньо стало без його поетичного світу, прожитого-пережитого-прочитаного на одному диханні, в унісон з автором, не випускаючи із душі ту тремку і тонку струну, що звучала упродовж усіх сторінок. Що й казати, зріднився з його думками-розмислами – нехай й подеколи добряче «закодованими» і «зашифрованими». Але: як кожен із нас народжується із власним кольором зіниць чи волосся, іншими індивідуальностями, так і поет – Станіслав настільки природний верлібрист, що чомусь особисто мені він не уявляється у силабо-тонічних «шатах», класичних рядках, «застебнутих під горло».
Втім, це форма, яку кожен обирає сам – чи навпаки. А щодо змісту, то, якщо зважити на регістри читацьких уподобань, амплітуда сьогоднішніх думок-суджень про творчість Станіслава коливається від «А» до м’якого знаку, або від беззастережного захоплення до цілковитого несприйняття. Але звернуся до затертої банальності: істина десь посередині, умовно кажучи, в районі літер «Л» чи «М».
При цьому висновок однозначний: маємо справу з поезією, яка вже знайшла і неодмінно знайде своїх прихильників у майбутньому. Звісно, дозовану кількість, серед справжніх духовних гурманів, бо таки правда: подібні вірші навряд чи братимуть у дорогу, щоб прочитати, лежачи на вагонній полиці, перед сном, а затим покласти під подушку, чи в хитливому автобусі або маршрутці. А все тому, що вона, ця поезія, вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не «ковтати» рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця.
«Кора снігу» складається із нових цьогорічних віршів поета і вже цікава та притягальна своєю назвою, яка має глибинне прочитання. Якщо проаналізувати поєднання двох іменників, то відразу ж відпадають епітети на кшталт «снігова» чи «сніжна», які семантично віддаляють ці два слова. А так ніби вчувається хрусткий шурхіт, невидиме притирання двох пластів із різних природних «матеріалів», під яким причаївся глибокий невідомий світ, зітканий із несподіваних рефлексій, асоціативно-предметних висновків-узагальнень.
Це посилюють і увиразнюють притаманні верлібру ритмічні стагми, якими поет віртуозно володіє і майстерно варіює ними, пропонуючи то розлого- мелодійні, то короткі, ніби рвані, рядки-речення, чим досягає бажаного результату як поет.
Пропоновані вірші – світлі, одухотворені, пройняті думками-переживаннями і на тлі нинішнього масового галасливо-крикливого римування сприймаються як озонний духовний промінь. У рядках щільно і тісно переплетені земний і метафізичний світи, прості буденні предмети-речі і висока бездонна піднесеність. Ось як проникливо пише поет про війну в «Етюді піхоти»:
«…ноги натомлені
голови сиві
дороги небесні
й земні
не протоптані
ходить над Нами
Господь
молитвою не покличеш
бродить над Нами
Бог
кличте скоріш
ось він
такий як і ти
та не настільки сивий
ось він
серед могил
мовчанням неситий
слухай
братику рідний
близько до наших бід
не встане з могили
піхоти відважний крик…»
або:
«…у пророків давно
нічого немає
пророки
зчищають глину
з автоматів калашникова
пророки
одягаються в чорну тінь
в земельну тінь Господа
вони зупиняються
біля кожного валу
вони творять
істину
з істин денних …»
чи:
«…хтось напише про цю війну краще за нас
а поки слухайте як прокидаються наші серця
як у підземеллі чужих думок…»
Тобто, автор свідомо уникає поширених штампів-кліше, натомість пропонує власні новітні каркаси, заповнені розмаїтими асоціативними медитаціями, духовними ходами-лабіринтами зі своєю образністю, несподіваною семантикою, які прочитуються не завжди відразу, а після певного декодування. Письмо Станіслава Новицького не вкладається у жодне тематичне прокрустове ложе – він апелює до здавалося б полярних понять, які через рядок-другий «зустрічаються», перетинаються, створюють цілком нове тло для авторських алюзій: «сховатись би заблукати у казці, що сам собі вигадав», а перед цим зізнається про «казку з неправди».
Легко фіксуються улюблені образи поета, слова, які він використовує у поетичній тканині особливо часто. Це насамперед «сльоза» в різних її виявах і проявах: «сльоза осіннього туману»; «вище сльози тепер моє серце»; «щоб потому ні сліз, ні зойку»; «з піску сліз і крові»; «побачу сльози твої»;«сльози небесні і сльози земні»; «непомітно леміш хитнувсь над чорною сльозою поля»; «вбачити сльозу за прозорістю стіни», «чужі та непізнані сльози», «молитви сакральну сльозу» та інші. Її образ постійно трансформується, видозмінюється, «підлаштовуючись» під ту чи іншу ситуацію, контекст. А вдалими додатками слугують очі, зіниці як своєрідні засоби-відображення насамперед баченого, відчутого, пережитого.
Інколи може здатися, що автор сповідує безсюжетне, виключно асоціативне письмо, хоча це не так. До прикладу – багатий на тематичні розгалуження вірш «Хатка з попелу», яку
«…не так легко будувати квітці
яка має листя замість рук
яка зустрічає зиму у ній
десь у серці квітки
попіл перетворився
у її мрію
і листя на сонце
у сні з попелу
у небі з попелу
але не чорного
а білого…»
Тяжіє поет і до афористичності, стислості думки чи почуття:
х х х
допий
горобчику
вечірні
сльози
степових голосів
х х х
Іронія – це труд
невтомних.
А не лизоблюдів
та фарисеїв.
Станіслав не спокушається зужитими порівняннями, тропами, іншим «оздоблювальним антуражем», а наполегливо шукає – і знаходить – виключно власні поетичні перлини. Подеколи вони здаються випадковими чи навіть неприйнятними, однак з часом стають цілком зрозумілими, вмотивованими, ба більше – настільки зримими, що відразу ж запам’ятовуються. Як, до прикладу, ось у цьому вірші:
«…кохана
у твоїй руці
осіннє
яблуко
молоде
і солодке
коштовне до
невмирущої волі
кохання
тримай в білій
долоні яблуко
бо то серце моє
осіннє…»
Загалом же «Кора снігу» багата подібними знахідками – свіжими, насиченими внутрішнім світлом, щирістю, безпосередністю, тремкою любов’ю: «гора з тиші»; «у карих затьмарках черешень»; «впали яблука і затремтіло сонце»; «зустрічай осінь пташко моя з теплим крилом»; «осінь така руда за плечима серпня» тощо.
Свого часу траплялися порівняння поетичного стилю Станіслава з іншими відомими авторами-верлібристами, яких зумисно не називаю з однієї причини: поет уже достатньо відомий в українській літературі і навіть почасти в європейській завдяки окремим перекладам. Якщо він на когось і схожий, то тільки на себе, на Станіслава Новицького, який впевнено торує власну творчу дорогу і вже має на цьому шляху незаперечні успіхи.
Олександр Вертіль,
м. Суми