Іван Гентош. Палітра долі. Поезія. – Киів: Видавництво «Український пріоритет», 2017. – 120 с., іл.
В наших руках – наша доля.
В руках долі – наші руки.*
У житті йдемо дорогою правди – прямішої нема. Правдою мислить, діє людина, правдою все перемагає. Живемо у вічності і правда провадить нас до вічності. Впродовж життя людина пізнає всю палітру хаосу щодення:
Кудись спішимо в метушінні безкраїм,
І тоншає вперто життя волосінь,
Бо час не стоїть, і воно витікає
Із навіть найкращих Господніх творінь (с. 39).
Доля… Обираючи дорогу, не обираємо. Дорогу життя дарує нам Бог, а ми вже самостійно її мостимо, утверджуємо своєю працею, трудами цілого життя, бо відстань до мети – велика. Побутує в народі переконання, що долю людині дарує Бог. Помилкова думка. Доля людини залежить від часу і обставин (за Екклезіастом), і важкої щоденної праці. Хоча мають право на життя і такі розмисли… «На початку було Слово і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко. Зважте – українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є тільки пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом: «Судьба такая»… В цих думках просновується менталітет українця: «Мати (читаймо також – Україна. – Б. Д.) передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм повільно зібране протягом віків – духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, – скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»). У цьому й суть «Материзни», про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш.
Тож погортаємо сторінки книжки, порозмислюймо про палітру життя щодення поетичним словом думки і знання. Вкотре повторюю, що поезія там де думка і знання – думки ж бо живі і розумні істоти, спонукають мозок читача працювати, а душу трудитися. Щоб зрозуміти значимість поетичного слова Івана Гентоша, яке читабельне, зворушує душу читача, спонукає до розмислів – зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці, так звані поети «не знають що сказати» бо не здатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і тд): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність» (там само).
«Я не гаситиму свічу» – без пам’яті людина подмух вітру, є і нема, мусимо зрости до боротьби з любові і відваги, не бути «добродухами», яким нашіптують і по сей день: «Нас навчають і нині – Ви винні» (с. 7). Пам’ятаймо подвиг і слова Василя Сліпака: «Наш народ є реально сильний…» (с. 9). Доля вибрала його чи він свідомо вибрав свою життєву дорогу, керуючись своїм душевним станом, вихованням, обставинами?
В пам’ять про нього добємось мети,
Сльози не лиймо – бо воям не личить.
Мусим любити Вкраїну і йти,
Не дожидатися, поки покличе… (с. 10).
Темрява пожерла наші серця і душі, затьмила незрячому світові крихтинки розуму, й Україна залишилася сам на сам у боротьбі зі злом: «Ми вірим ділам, вже не вірим словам» (с. 16). Ми долаємо тягарі щодення, оплакуємо сльозою боротьби синів і дочок України. Плач можна не тільки чути, а й бачити. Ви бачили, як плаче мама, побратим по боротьбі? Бачене доводить до безтями: «…Тільки в небо безмежне задивляться очі / Побратимів, що вчора були ще живі…» (с. 17). Що вони там шукають? Ми ж даруємо їм небеса, а самі втішаємося радощами земними. Вони подарували нам свої діла. Тож єднаймося до боротьби, допоки є час… «Все минає – і щире і лукаве…», «Папороть цвіте у наших душах…», «Із хрестів аж до обрію видно…». Усе плине, усе змінюється: «Бо що ми для вічності? Спалаху мить» (с. 28). Чи є в цьому світі незмінні істини і щось стабільне? «І сказав Бог Мойсеєві: “Я Той, що є”. І сказав: “Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас» (Вихід 3:14). «Оскільки ми мусимо бути стабільними у вірі, щоб процвітати, ми дійшли висновку, що “істинний” світ є сущим, а не змінюваним та перетворюваним (F. Nitzsche 1959)» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Ми є і створені Богом – це незаперечна істина. Що ще? Правдою має жити, думати людина, оберігати єдність громади: «Щоб правдолюби не перевелися – / Під їх хреста підстав своє плече!» (с. 38). Вітцівський дух історичної пам’яті взиває до нас…
«Пливем з тобою у любові»… Кохання першим і останнім не буває – воно єдине і вічне. Бо чи є щось сильніше за космічну енергію любові, дарованої нам Богом?.. Хто пізнає її сповна? Осмисливши сутність Божої любові, Абсолютом якої Він є – доторкаємося своїм серцем до земного незбагненного кохання: «І час безсилий перед нами, / І простір в мареві пожеж! / Та райська згірклість насолоди / Додасть натхнення і снаги!» (с. 101). Не випадково Емілі Дікінсон в свій час записала: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього». Знаємо, що щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя… Поєднаний… Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися:
Все мине – не обманути долю,
Лиш дістатись би до джерела
І напитись жадібно уволю
Того дива – близькості тепла! (с. 112)
Дійсно, як багато і мало людині потрібно: «Як загуснуть сутінки вечірні – / Просто поряд помовчати вдвох… (с. 110). Вкупі посидіти і помовчати…
Що ще посутнього можна сказати про поезію Івана Гентоша? Поет-технократ, випускник Львівськоі Політехніки, який пише поезію глибинного осмислення думки-життя – таким він є з першої своєї поетичної книжки 2010 року. Якщо в поезіі і римування є, і думка, і емоція, то мусить вона звучати ще й вибагливо, щоб читач набирався естетичних і духовних знань в осмисленні написаного, бо в кожного своя дорога до пізнання світу речей на дорозі усвідомлення свого «Я»: «Загалом поезія Б.-І. Антонича побудована за принципом співвідношення між речевістю та духовністю світу, в складниках якого наявні обидві сторони цієї бінарної опозиції… Утім, коли б ми запитали поета, яку дійсність він вважає головною, то чи не почули б відповідь, яку вже знаємо:
Є два світи: один круг нас, а другий –
це ми; між ними вічна боротьба
лягає на життя клеймом напруги.
А кожному відкривається з поетового «вікна» свій пейзаж» («Три формули мого осягнення Антонича». В кн. Миколи Ільницького, «Знаки доби і грані таланту»).
Нехай визоріле небо і надалі освячує дорогу творчого життя Івана Гентоша, щоб поезія була вибагливою, яка допоможе формувати цілісність Людини і відкривати «вікно» душі читача…
________________________
*Караєва Доріс. Поряд з ним і зі Світом: Вірші: пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, Львів