Юрик П.С. Городні дебати: байки. – Запоріжжя: Дніпровський металург. 2020 – 84 с.
Письменником-гумористом себе не вважаю, хоч іноді й оприлюднюю в друкованих та електронних ЗМІ пародії, гуморески, байки, гумористичні оповідання. Себто, власним прикладом ратую за літературне «багатоверстатництво», бо ж маю у своєму доробкові роман, повість, оповідання, етюди, поеми, вірші, переклади, рецензії…
Не думаю, що є тут вельми оригінальним. Пізно дряпатися на пальму першості, бо прикладів поєднання завжди вистачало. Скажімо, Микола Сом був неперевершеним поетом-ліриком. Але знали і його дотепне слово. Поетом, який поєднував лірику й гумор, був Петро Осадчук. Незабутнього Петра Сороку цінували як неперевершеного поета, прозаїка та літературознавця. І нині вже мало хто згадує, що дебютував він збіркою сатири та гумору «Секрет довгожителя».
Зрештою, існує й запорізький приклад: ці дві іпостасі творчого виміру були характерними для Петра Ребра. Він із цього приводу казав, що є лірики, які «скакають у гречку гумору»…
Трикрап’я наприкінці попереднього абзацу вважаю закономірним. Бо прикладом творчих сув’язей вистачає в сучасній літературі. Приміром, досі читацький загал знав Юрія Никонишина як вдумливого і серйозного романіста та есеїста. Та несподівано для всіх він «вибухнув» книгою веселих оповідок «Звідки росте борода». Вдатно жартують словом Василь Кузан, Валентина Люлич, Віктор Мельник, Анатолій Ненцінський, Микола Білокопитов. Цей список можна доповнити також іменами Івана Гентоша, Сергія Дзюби, Михайла Пасічника…
Ще додав би сюди Пилипа Юрика, байки якого запросили на «Городні дебати». Упевнений, що підстави балакати про сумісництво існують. Читачі знають про нього як про неординарного сміхотворця за книжками «Даремний переляк», «П’ятнадцята премія», «Сповідь вовкодава», «Осляче тріо», «Ворожіння на кавовій гущі», «Де ти вештаєшся?». Але заявив він про себе і як цікавий лірик друками «Пісня волі» та «Поклик Святослава». І «Калина хортицька» зібрала тексти пісень, що створені на його слова. А видання «Тільки Сталін на стіні» наповнене фольклорними записами, зробленими письменником зі степового краю. Уже не кажу про впорядкування художніх альбомів брата Віктора, який загинув в автокатастрофі.
Уже маємо Пилипа – «багатоверстатника» й нагоду побачити його роботу на так званому «байкарському верстаті». (Звісно, що книга зобов’язує саме до цього. Але мені здається, що мої розмисли можуть стосуватися не оцінювання діяльності в одному різновиді жанру, а в цілому доробку особистості в гуморі й сатирі).
Тут почну з того, що маю підстави для такого розмірковування. Адже належу до людей, котрі знайомі і з дотеперішнім ужинком автора, а про «Ворожіння на кавовій гущі» навіть писав рецензію. Тому й можу ствердити, що думка «вискочив, як Пилип з конопель» на жартівницький город, не відповідатиме дійсності. Кого-кого, а випадкового перехожого з нахилами веселуна він не нагадує. Професійністю підходу насамперед.
Чому так гадаю? Коли перечитуєш «Городні дебати», то бачиш, що письменник строго дотримується вимог різновиду жанру. Він уміє побачити смішне в буденних фактах і цікаво передати їх пристрасністю слова. Благо, що навчителів тут вистачає. Досить, мабуть, згадати про Езопа, Леоніда Глібова, Івана Крилова, Анатолія Косматенка, Микиту Годованця… (Як тут промовчати, що книжка починається крилатослів’ям Павла Глазового «Ми всі – годованці Езопа»?).
Але байкар Пилип Юрик своїми творами свідчить не тільки про добре засвоєння уроків від них. Чітко усвідомлюючи, що сьогодні жоден письменник не похвалиться відкриттям нової теми, він прагне знайти свої барви у темарії. Візьмемо для прикладу твір «Заячі думки». Головний його герой Заєць бідкається, що стало менше трав, відколи лісом після смерті Лева керує Тур. Вухатий ще й радіє, що ситуація може змінитися, коли з тайги з’явиться тигр із жоною й сином. А на заувагу, що куцохвостий може стати харчем для хижака, реагує зі здивуванням: «Як мене? За що? Н-не знаю… Це – якась химера». Чесно кажучи, очікував моралізування з побутовим рішенням, а тут – проекція на сучасний російсько-український конфлікт. «І, як Заєць, мають плани, що війна їх не дістане». Досить несподівано!
Чи таке. Уже й найсумлінніші статистики від літератури не скажуть про число текстів на тему Лебедя, Рака й Щуки. І, здавалось би, відшукати щось своє тут неможливо. Але поворот до теми взаємовідносин нашої держави з Європою є саме таким.
Тему про несподіваність хотів би завершити ще одним пасажем. І для цього використаю байку «Не змовчав». Про що вона? Та про Барана, який попередив Коня про небезпеку: «Вставай-но, друже! Онде біготня зчинилася. Тебе здадуть на м’ясо». Хворий бідолаха встав. А Баран став шашликом. Ось так: сам погибай, а товариша виручай! Знаєте, на фоні звиклості до фраз на кшталт «дивиться, як баран на нові ворота», чи «впертий баранисько», це до певної міри має вигляд… шокуючий! Але й логічний водномить! Досягнення комічного ефекту за рахунок заперечення звичного сприймання. Здається, що за таким принципом (тобто, виховання сприймачів тексту через алогічність) побудована й байка «Добрий Вовк».
До речі, останній твір порушує ще одну проблему. Він, як і «Вибори» (єдиний прозовий текст у книжці), написаний ще в тоталітарні часи. І можна було б не включати в теперішню збірку виплоди літературної юності. Але тільки автор володіє суверенним правом включати той чи інший поетичний або прозовий текст у видання. Якщо хоче він показати себе в молодості, то чому б і ні? Але в даному випадкові мене цікавить не це. Почала хвилювати інша тема. Адже порівняння взірців з нового і старого доробків дозволяє сказати, що автор став ощадливішим у слові. Я навіть сказав би про мінімалізм (у формі, а не у вираженні думки), маючи на увазі такі твори як «Змія та Іволга», «Митці й шакали», «Далекоглядний Кіт».
Коли вже мовлено про вражальність, то є ще один момент. Ми звикли говорити про благотворний вплив гумору й сатири на аудиторію (читацьку чи слухацьку). Мовляв, тематика і влучність дотепу зацікавлюють багатьох, тільки чомусь майже не згадують про мовленевий апарат письменника. Зрозуміло, що веселун не порадує такою великою вигадливістю літературних тропів, як поет-лірик чи прозаїк. Та вдатності існують й у веселому цеху.
У «Городніх дебатах» зауважив цікаві метафори, порівняння та епітети. Якщо вислів «горіли п’яти» (доречний у контексті) й несе у собі елемент знаності, він все ж є цікавою метафорою. Про це ж думаєш, коли натрапляєш на фразу, де «кукурудза зуби скалить». Зацікавлюють і порівняння: «як в тулумбас, у груди б’є», «витівки і глупота – це моя розвага», «у шафі, ніби справжній том». Позитивний байкарський ефект досягається й за рахунок доторкань до фольклорної стихії: «язиком молоти», «неначе Христі у намисті». Своєрідними є й слововиявні тенденції. Слівцята типу «чуперадло», «кремляді», «байбакують», «виступець» натякають на прихильність душі автора до неологічності, діалектизмів та рідковживаності.
Але, на жаль, є тут і те, що відштовхує. Такі буквотвори як «цеп», «хазяїн», «тища» мають хороші рідномовні відповідники. Заспокоює тільки те, що отакі «винаходи» не роблять погоди в загалом потрібній книжці. Бо після «Городніх дебатів» таки кортить дізнатися, яких «горішків-творів» налущить іще уява сміхотворця.
Ігор ФАРИНА,
літературний критик.
м. Шумськ на Тернопіллі