У Кременці письменник зі Львова Богдан Коломійчук зізнався, що «персонажів» власних історико-авантюрних романів та ретро-детективів знаходить на… цвинтарях, образи еротичних відьом змальовує з реальних жінок, полюбляє фехтування та футбол…
Ця гостро-цікава зустріч із молодим, але вже відомим і популярним автором історично-авантюрних повістей та романів Богданом Коломійчуком відбулася нещодавно в читальній залі Кременецької центральної бібліотеки імені Ю. Словацького, в рамках традиційної «Вітальні у вівторок» під егідою улюбленого кременчанами «Книжного гостинця». Захопливий і невимушений діалог із імпозантним прозаїком, дещо схожим на мушкетера, який іще професійно займається фехтуванням, протікав на тлі його власних теплих спогадів про особисту суперуспішну та незабутню участь у 12-му мистецько-краєзнавчому фестивалі «Братина» (в урочищі «Данилів-град» Шумського району), де панові Богдану пощастило тісно-задушевно поспілкуватися, заприязнитися, зріднитися з поетами й прозаїками не лише Тернопільського краю. А екзальтовані читачі посеред соснового лісу-бору буквально «розмели» чи не всі наявні примірники захопливих творів неординарного львівського автора, що вже на зустрічі в Кременці тільки шістьом щасливчикам вдалося навперебій (правда, без «некультурної» штовханини ліктями, як було після попередньої літзустрічі із «Золотим письменником України» Мирославом Дочинцем…) придбати лише якихось шість книг шанованого гостя…
Як зазначив відкриваючи літературну зустріч у Кременці літератор і письменник Сергій Синюк, одним із елементів-родзинок згаданого вище фестивалю є книжний «круглий стіл» під назвою «Волинський літопис», куди його організатори намагаються запрошувати авторів всеукраїнського рівня визнання, які пишуть історичні, пригодницькі та краєзнавчі повісті й романи, але творять їх із таким «вогником», котрий запалює вдумливих людей купувати та читати ці книги запоєм, як мовиться, «до дірок». «Бо, на жаль, в Україні ще трапляється чимало авторів, які так невиправдано зазнаються, деручи носа, що вважають уже «зведеним для себе пам’ятник нерукотворний… Бо ж пишуть так «сильно» й «глибоко-навіки», але для… самих себе, що лише їх нечисленні колежанки на кухнях плачуть від захвату та розчулення, розбавлених дешевим вином і «пальоним» коньяком…, – зіронізував Сергій Синюк. – У американців є така фраза-словосполучення «дрім тім» (dream team). Отож ця інтелектуальна, творча команда мрії волинських літераторів і була представлена на «Волинському літописі» во глибині шумських лісів. І львів’янина Богдана Коломійчука з розпростертими обіймами вона прийняла в своє «пишуче коло-лоно». Схвально висловився про небуденну творчість добродія Богдана видатний український філософ, історик та блискучий прозаїк Петро Кралюк, представивши заразом і власні нові прозові тексти в розкішних, вишуканих та яскравих у художньому плані виконання палітурках. І вже титулований автор, «наш резидент у Львові» Богдан Коломійчук як переможець, володар Гран-прі Всеукраїнського книжково-літературного конкурсу «Коронація слова-2013» в номінації «Романи» та «зірка» сучасної української літератури побив на «Братині» всі мислимі й немислимі рекорди з «тоннажу» й чисельності продажу власних популярних у народі книг, зокрема таких, як «Ігри вельмож», «Таємниця Єви»… Хоча на древній Даниловій горі тоді згуртувалася надпотужна команда творців-віртуозів книжок історично-пригодницького жанру…»
– Я направду радий укотре побувати в чудовому місті Кременці, – поділився Богдан Коломійчук, – бо раніше мені випадала нагода ходити його вулицями як звичайному, вільному туристові. Бо, скажу «по секрету», свої студентські роки ми протринькували на різноманітні захопливі подорожі, екскурсії, пригодницькі поїздки. Вважаю, що, напевно, це було потужним капіталовкладенням. Маю на увазі здобуту інформацію, котра згодом переросла в літературну творчість. І в даному разі я хочу погодитись і не погодитись зі своїми кременецькими друзями з приводу моєї титулованості-нетитулованості, бо перехвалювати мене не варто. Сприйму добрі слова як аванс, аби в подальшому виправдовувати власною творчою працею такий високий кредит довіри. Насправді ж я дуже зворушений із приводу такого запрошення на красиве й високоосвічене, начитане Тернопілля, оскільки, мабуть, мав серйозні, найкращі, найзмістовніші за минулий рік бесіди на теми літератури посеред… фантастичного соснового бору на сусідній Шумщині.
Серед шістьох власних книг, «уцілілих» від натовпу «зголоднілих» за духовною поживою людей, слід виокремити лише «шість назв»: це – моя перша, дебютна, але, власне, найтитулованіша книга, по суті, якраз той роман, котрий і «відгриз» першу премію від «Коронації слова-2013», під назвою «Ігри вельмож». Згаданий твір є авантюрним, його помилково називають історичним, бо насправді історичний роман має свої канони: це ювелірна направду робота, котра вимагає від автора неабиякої концентрації, потужних знань. Останні можна, звісно, накопичувати, надолужувати, а ось авантюризм необхідно здобувати. Тому, власне, історико-авантюрний жанр є особисто для мене значно ближчим. Ви резонно запитаєте: в чому ж полягає різниця між історичним та авантюрним жанром? Найперше вона криється в тому, що письменник авантюрист, по-доброму літературний авантюрист може поводитися-гратися з історичними фактами й деталями досить вільно. Книга й має назву «Ігри вельмож» тому, що й справді в її змістовому полотні присутня така реальна, справжня історична постать, як неординарний король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август.
Але маленька ремарочка-запитаннячко, шановні читачі? Про кого з родичів згаданого монарха ви чуєте в Кременці чи не щодня? Правильно, друзі! Це про його матусю, колишню власницю Волині й Кременецького замку, матір-королеву Речі Посполитої, неаполітанку-арагонку за походженям Бону Сфорца. Власне, про Бону й піде далі мова, бо польський король Сигізмунд ІІ Август потерпав від набутої фобії, точніше кажучи, він відчував острах щодо слабкої статі, боявся… жінок. Про це, між іншим, засвідчують авторитетні польські історичні джерела, тому в даному разі я як автор нічого не вигадав. Ця фемінофобія, можливо, не переслідувала згаданого монарха щодня, але дуже відчувалася в усіх його діяннях, рішеннях. Боявся жінок і навіть за того якось усе-таки діти в його сім’ї з’явилися на світ… Тобто в даному разі вмотивовано виникає підозра, як же ж так сталося, що… Бо насправді бідолашний король був нещасним: він пережив три шлюби, і всі вони виявилися невдалими. Я так думаю, що королева Бона, котру свого часу підозрювали в… поїданні немовлят, купанні у крові молодих дівчат, у реальному житті просто перестаралася як мати. Оскільки вона виховувала сина у такому собі середньовічному дусі, з неправильним педагогічним підходом, кажучи по-сучасному. Хоча, ніде правди діти, у часи «цілком лагідного» середньовіччя свекрухи аж ніяк своїх ненависних невісток не отруювали, а натомість у ту незглибиму історичну епоху науковці вигадали університети, бухгалтерію та писані закони… Насправді ж, у сьогочассі міфів про середньовічний період історії складено-понавигадувано дуже-дуже багато. І в цьому, мабуть, десь і полягає покликання письменника-авантюриста, аби «лущити», як «горішки», оті всі вигадки-міфи, бо міфів накопичилося забагато…
Насправді ж, якщо й далі вести мову про авантюри, то в мене є персонаж, українсько-руський князь Костянтин Острозький, теж доволі відома й реальна історична особа. Справжній, а не вигаданий персонаж, життя та діяльність упливової династії якого донині вивчають і в школах, і в університетах, і в наукових історичних інституціях. Присутній він у моєму романі як такий собі олігарх тих далеких часів, можновладець, володар, магнат, казково заможний, багатший навіть за польського короля, із власним великим княжим військом. І він у мене наділений людськими рисами. Я навіть підозрюю, що князь був дещо жадібним, частково кар’єристом. Позаяк в епоху безкоролівства князь реально претендував на польську корону. Ці два персонажі у моєму творі навіть зустрічаються-перетинаються за сюжетними лініями. Костянтин Острозький ув’язнює… самого короля Речі Посполитої, хоча, звісно, це я вигадав. Але й цілком таке могло статися в реальній історії… Князь запроторює в каземат монарха в досить оригінальний спосіб, бо формально король у ті суворі феодальні часи був недоторканною особою. І навіть людина-шляхтич, дворянин, яка кидає за грати особу королівської крові, врешті, опиняється поза законом… І насправді, біля дверей, котрі вели до тюремних покоїв короля, охорона посадила особу жіночої статі – розкішну волинську молодицю, в розквіті сил, так би мовити. А король, побоюючись навіть наблизитися до неї на відстань гарматного пострілу, відсиджується в тривозі про свою невідомість… Зокрема, в творі задіяний такий собі образ відьми, гарної, спокусливої волинської жінки, що називається, «в самому соку», смачної в усіх стосунках… У цій книзі та інших моїх творах, до речі, є багато згадок про відьом та містику… В народному епосі й фольклорі відьми були описані досить неоднозначно, їх образи є занадто еротизованими. Що характерно і цікаво, відьма у моєму романі має реальний прототип із мого особистого минулого, студентського життя. Бо коли я закінчував свого часу класичний фізичний факультет Львівського національного університету імені І. Франка, то там у нас була чудова викладачка математичного аналізу, а це, повірте, страшна навчальна дисципліна… Скласти математичний аналіз означало заледве, майже закінчити взагалі виш. Особисто мені скласти математику було досить нелегко… Якщо ви уявляєте собі природничу студентську аудиторію, спраглу до пізнання точних наук, як щодня перед нами читає лекції вродлива викладачка. І, відповідно, ми як безвусі юнаки тоді просто не могли бути байдужими до її граційного, звабливого, ефектного вигляду… Але одного разу саме ця красуня-викладачка ледь мене не вигнала з універу… А вже згодом, коли мені був потрібний у романі колоритний образ відьми, то я його довго не шукав, бо ж мусив бодай у такий спосіб «відігратися» на надто суворій і вимогливій викладачці-мучительці. До того ж навіть її ім’я та прізвище я не змінив… Довелося просто покопирсатися у власних студентських спогадах та навіть у снах зі студентського періоду, котрий тривав між 2001 та 2007 роками… До речі, саме тоді ми в гуртожитку фізичного факультету Львівського універу навіть створили свій аматорський студентський театр, у котрому не було задіяно жодного студента-гуманітарія, а режисером, звісно, обрали мене… Під моєю орудою лицедійствували лише фізики, хіміки, математики, програмісти… Отаким було становище гуманітарної складової студентів природничих факультетів і поціновувачів точних наук, бо нам усім зі студентської лави викладачі закладали найголовніше – аналітичну складову розуму, інтелекту …
Та, за словами письменника Богдана Коломійчука, найцікавіше розпочалося вже після виходу у світ тієї його нашумілої книжки: вона здобула певне визнання, отримала схвальні рецензії авторства маститих літературних критиків. І раптом він із жахом на серці усвідомив, що його колишня викладачка («гроза авторитетів») уже, певно, прочитала книжку свого «улюбленого» студента… Але найгірше відчуття незручності в молодого автора виникло в стінах рідної альма-матер, Львівського універу, коли вони із тією ж викладачкою одного разу таки зустрілися впритул у його коридорі…. «Я чомусь навіть не знав, куди очі подіти, але, на щастя, мій педагог виявилася напрочуд просунутою, сучасною жінкою з гумором. Вона щось там лише сказала чи то пак пожартувала з приводу моєї заліковки… Вона мені взагалі не помстилася ні за що, і ми з нею, вважаю, попрощалися гарно та залишилися друзями й не бачилися відтоді більше ніколи. Тому всім іншим авторам, які починають писати, я настійливо раджу, щиро рекомендую з етичних міркувань змінювати імена та прізвища своїх персонажів із особистого минулого життя… Або вже вказуйте у творах, що, мовляв, «усі збіги – випадкові…», – резюмував, посміхаючись, письменник.
– За першою вищою освітою я – астроном (закінчив фізичний факультет ЛДУ). І тепер у мене, за інерцією минулих студентських років, під час написання «Ігор вельмож» склалася якась така особлива рефлексія під час відвідин старовинних міст і містечок із загадковими замками та фортецями, котрі я уявно «відреконструював» у книгах – спеціально для читачів. Зокрема, це й Високий замок у Львові, де, на жаль, нам залишилися у спадок тільки фрагменти оборонного муру, однієї стіни, бо ж чи не увесь замок розібрали. Але, хвалити Бога, збережено чимало його описів, на основі котрих і зроблені, виконані літографії. Високий замок насправді виглядав дуже класнючо, просто приголомшливо з будівничо-фортифікаційної точки зору… Це була справжня твердиня, красива і з мистецького погляду. Й нині, коли я, львів’яни та численні туристи туди підіймаються, то мою душу морозцем холодить таке відчуття, що в мене вкрали наш древній замок міста Лева… У моїй уяві він існує й надалі, бо я добре знаю, де умовно був розміщений дитинець, де діяла кухня, де нібито черпали воду з глибоченного колодязя, в котрому згодом пропала вода, адже там її насправді ніколи не було… І це все у нас просто вкрали… На кожній презентації мого “Людвисаря” так чи інакше заходить мова про Високий замок, де частково відбуваються події роману. На жаль, ця споруда залишилася хіба що на малюнках та літографіях. Шкода, звісно…
Те ж саме, наприклад, із замком під Острогом, що на Рівненщині: там діяв прекрасний оборонний монастир, від котрого залишилися ота культова споруда, невеликі аркади, можливо, якийсь фрагмент середньовічної стіни, – а ось моя уява бачить усе це старовинне, знищене вітрищами століть, зовсім по-іншому… Я вбачаю його невеликим містечком, добре укріпленим, котре навіть могло протягом тривалого часу тримати оборону під натиском війська нападників…
Мандруючи подумки серед інших моїх книг та оповідань, наголошу на такому: насправді вважається, що, мовляв, оповідання писати набагато легше… Навіть не знаю, шановні читачі, хто з вас із цим твердженням погодиться… А якщо не погодитеся, то зробите правильно… Насправді над оповіданням нібито працюєш менше часу, начебто мав би витрачати менше зусиль, але доводиться вкладати той зміст, аби струнко й цікаво розвинути сюжет, бо задуми оповідань часто-густо бувають варті написання цілого роману…
Після цього Богдан Коломійчук «підписався на таку авантюру» від видавництва «Фоліо», котре започаткувало серію під назвою «Ретро-роман». І в даному разі вже йшлося про початок ХХ століття, був потрібен «закручений» детективний сюжет. «І, мені здається, я створив такого цікавого персонажа, як комісар Вістович. Він був насправді кар’єристом свого часу, людиною досить грубуватою, неотесаною, і саме тому мій персонаж дозволяє собі виявляти навіть якусь гарячковість, запальність. Але, разом із тим, це – блискучий детектив-нишпорка-аналітик. Комісар розв’язує-розплутує свої злочини-загадки, котрі йому підсовує час із математичною точністю… Тут я теж згадую математичний аналіз і всі від нього похідні…», – згадував письменник.
Під час зустрічі з допитливими читачами в Кременці автор хотів би зупинитися більше на своїй найновішій книжці, котра має промовисту назву й котра просто не може не інтригувати, – «Візит доктора Фройда». Те, що матір славетного психіатра народилася в Бродах, – було однією з найцікавіших знахідок під час роботи над твором. Богданові Коломійчуку спало на думку, що докторові Фройду, можливо, хотілося б побувати там. Саме тому прозаїк відпровадив туди решту героїв, і частина подій роману відбулася на прикордонні (адже на той час Броди були містом на кордоні Австро-Угорської монархії). Що ж до історичної відповідності… «Бачте, як письменник-авантюрист я поводжуся з фактами доволі вільно. З одного боку, правда те, що Амалія Фройд народилася в Бродах. Із іншого – те, що Броди відвідував сам “батько психоаналізу”, – моя вигадка, поділився автор. – Ретро-детектив, зрештою, не вимагає історичної достовірності, як, приміром, історичний детектив. Шукати й віднаходити правдиві цікавинки про моїх персонажів – мій власний вибір. Будь-де: у старій пресі, в архівах… Іноді вдається знайти таке, що не вигадає жодна фантазія. Навіть письменницька…»
Задум включити в сюжетну канву твору відомого психоаналітика світової слави зародився в письменника, як це не дивно, все ж таки під час омріяного роками перебування Богдана Коломійчука у Відні (столиці Австрії). Туди він уперше потрапив одного недільного дня, коли у Відні зачинено буквально все. Написів англійською мовою львів’янин там не знаходив, а німецькою в австрійському варіанті говорив дуже паскудно… Й ідучи за навігатором, український прозаїк, шукаючи собор Святого Стефана, випадково зайшов на… тамтешній цвинтар… Сприйняв цей трафунок (випадок) як своєрідний знак долі, почав вибиратися звідти, послуговуючись мовою жестів, розпитуючи у перехожих австрійців шлях назад … Дорогою письменник робив фотографії…
– А згодом, урешті діставшись до рідного Львова, – оповів Богдан Коломийчук, – я побачив, що у Відні зробив чимало світлин саме тамтешньої… психлікарні. Це, власне, зрозумів уже вдома, і це теж такий собі своєрідний для мене знак, бо я мешкаю у Львові неподалік від усесвітньо відомої вулиці Кульпарківської, де міститься «знаменита психушка»… Відповідно (сміється – авт.), потрапити до іншого специфічного місця у Відні я й не міг…
У вже згадуваному вище творі про візит доктора Зигмунда Фройда є момент, коли він за допомогою новітнього, як на тодішні часи, методу психоаналізу допомагає моєму персонажеві – комісару Вістовичу – впіймати маніяка-упиря… Останній, до слова, має свого реального прототипа. І в цьому творі є сцена, де детектив Адам Вістович іде берегом Балтійського моря, саме насувається буря, шторм, тобто панує атмосфера досить готична, похмура. Поліцейському раптом являється невідома фігура, постать… Дивовижно, просто містично, але й у моєму реальному житті сталося щось подібне, проте ситуація була більш кумедною, оскільки я страшенно люблю Балтійське море, і за першої-ліпшої нагоди намагаюся туди потрапити. Отож я в реалі теж стою собі посеред цього балтійського піщаного пляжу, теж згущуються сутінки, і бачу, як десь на відстані, напевно, метрів за двадцять від себе, рухаються якісь люди в чорному, тримають дистанцію. Думаю собі, та ну їх до дідька, піду собі трішки далі, а ті «чорняки» все наближалися… І так ми пересувалися-пересувалися, аж поки я підійшов упритул до рідного ресторану, маючи намір у ньому сховатися… Принаймні, гадав, що просто зайду до ресторації, аби випити чогось гарячого… Я заходжу до зали – і там вони є, оті надокучливі «чорняки»… Але враз мені вже стало зрозуміло, що це звичайні монахи, ченці… Відлягло, одне слово, на душі… Напевно, тоді цілий монастир вивезли на якісь рекреації, на відпочинок на узбережжі Балтики… Але, напевно, завдяки цьому моторошно-містичному випадкові та легкому перелякові, у мене й народився якийсь такий образ, і я уявив собі свого комісара Вістовича, який у моїй книзі-повісті «Остання справа комісара Вістовича» переживає щось подібне…
Наразі можу презентувати ще свій новий роман про ХVІ століття, збірку оповідань і два ретро-детективи, а історичної прози, в класичному розумінні, я не пишу. Мрію написати історико-еротичний роман…
А ось як нещодавно відгукнувся «гарячою» рецензією на повість Б. Коломійчука про комісара Вістовича відомий кременецький письменник-інтелектуал Юрій Камаєв: «Візит доктора Фройда» – ще одна книжка Богдана Коломійчука про пригоди комісара Вістовича. Автор чітко означив хронотоп оповіді: це – Львів, 1908 рік, доба розквіту могутніх імперій, напередодні краху “Прекрасної епохи”. Вже десь у генштабах складають воєнні плани, в прикордонні активно працюють розвідка та таємна поліція. Але десь побіжно, за межами фокусу авторської уваги. Бо в центрі оповіді – інтелектуальне протиборство поліційного сищика комісара Вістовича та серійного убивці, який загадує поліції свої криваві шаради. Ретро-детектив, попри те, що підлягає звичним законам жанру детективу, має свої особливості. Це епоха, її дух, історичні персонажі, які мешкають десь поруч і, можливо, навіть ґречно розкланюються із головними героями, та локації, де відбувається дія: від гламурних ресторацій, де збираються театрали й богема, – до похмурого львівського Вайтчепела – Калічої гори, купа побутових дрібничок, що достовірно відтворюють тло оповіді, – назви газет, котрі читає комісар, марка улюблених цигарок та навіть мова персонажів, котра має відповідати як епосі, так і суспільному станові мовця, бо мешканець кам’яниці на Вірменці говорить не так, як кримінальник із Левандівки. Історичне тло промальовано ретельно та достовірно, однак автор не тоне у зайвих дрібницях, не хизується ерудицією (що почасти трапляється в жанрі), все дуже органічно, наче написане сучасником. Ну і, звісно, – доктор Фройд, людина-візитівка Дунайської монархії та, мабуть, улюблений лікар літераторів усього світу. Він цілком “свій” для львівського літератора. Пишучи про детектив, є небезпека викрити інтригу. Втім, доктор Фройд у цьому романі – персонаж не головний, хоч батько психоаналізу виступив тут як перший поліційний профайлер.
Детективна складова виписана майстерно, з купою очевидних, але хибних слідів, не тих підозрюваних, ниточок, котрі нікуди не ведуть. Комісар Вістович – доволі людяний, він не супермен-інтелектуал, який, поглянувши на недопалок, визначає, що вбивець служив на королівському флоті, накульгує на ліву ногу й полюбляє портвейн та читати за сніданком «Таймс». Вістович – поліцейський чиновник, який живе доволі пересічним життям як для людини свого суспільного стану, він не нюхає кокаїн, не грає на скрипці й навіть має кохану жінку, хоча стосунки з нею в нього не прості. Вістович часом помиляється, пускається на манівці, однак, як добрий хорт, знову віднаходить слід лиходія; він – чіпкий, добре знає місто та його мешканців і має добру інтуїцію. Єдиний момент, котрий мене трохи збентежив, – сни одного із персонажів. Як на мій смак, у розв’язці детектива мають стояти всі крапки над «і».
Взагалі ж, мені здається, що серія про комісара Вістовича – дуже кінематографічна, і відтак є обґрунтовані сподівання на її якісну екранізацію…»
– Втішно, що нині в Україні, на державному рівні, завдяки введенню обмежувальних квот для ввезення з Московії «макулатури на північному угро-фінсько-меря-мордовському нарєчії», з’являються нові талановиті українські автори-письменники. Але ж проблема полягає в тому, що й так останніми роками в Україні, на жаль, питомо українськомовних письменників стало більше, ніж читачів… І чомусь у нас наразі найбільше хочуть друкуватися певні люди, яким, у принципі, не варто було б марнувати гроші, папір та фарби на власне графоманство й безталання… Ми знаємо, пане Богдане, що Ви двічі потрапляли під цей «коток», тому що Ви є авторитетним членом декількох суддівських літературних конкурсів, а, по-друге, час від часу проводите власні майстер-класи. Ось скажіть, будь ласка, все у нас настільки погано, як я щойно шаржовано описав чи все-таки є світло в кінці цього тунелю?.. Як Ви оцінюєте перспективи в отому жанрі, котрим сам наразі опікуєтеся? – задав запитання на правах ведучого-модератора презентації Сергій Синюк.
– Я спробую «розбити» Ваше запитання на декілька підзапитань, – відповів Богдан Миколайчук. – Зокрема, державна заборона ввезення російськомовної літератури, написаної… північним діалектом української мови, вважаю, зроблена досить точно і влучно. Бо це ж було питання нашої національної безпеки України. Московити-«пєчатнікі» свідомо закидували нашу країну всіляким дешевим сили-силенної пропагандистським непотребом… Між іншим, десь приблизно два місяці тому я отримав запрошення в університет Кіссена, що в Німеччині, й чомусь там оте «москвинське» питання, холєра, було першим у порядку денному престижного інтелектуального міжнародного літфоруму. Мене там запитували колеги із ЄС, як я оцінюю і чи не вважаю я, що цими заборонами ввезення «літератури» «з-за порєбріка» на власну суверенну територію Україна буцімто «порушує якісь демократичні, цивілізовані засади…» Єдиний аргумент, котрий виник у мене супроти цих «закидів», що ми, українці, перебуваємо наразі в умовах неоголошеної гібридної війни з північним сусідом, нашим віковічним ворогом та агресором… А ось про демократію будемо предметно говорити вже тоді, коли переможемо москвинську азійську орду, а зараз це є питанням винятково національної безпеки України… І поруч ми маємо не такого вже й далекого сусіда від Волині – це лукашенківську совкову Білорусь, і на її комуно-тоталітарному, кагебістському прикладі ми, українці, бачимо, до чого, до якого невтішного стану, не допусти Господи, можна довести свою багату, національну, давню білоруську мову й культуру на догоду імперським шовіністичним асиміляційним планам прокремлівських горе-владоможців-маріонеток… А яка література була в білорусів! Це і Владзімір Караткєвіч, і його «Чорний замок Ольшанський» – це все йшло на одному рейтинговому рівні з американським твором «Розвіяні вітром» наприкінці вісімдесятих – на початку 90-х років ХХ століття… Із моєю проукраїнською відповіддю в Німеччині не погодилися лише, як не прикро і шкода, тільки присутні російськомовні літератори-білоруси… Тобто насправді я цілком підтримую державницькі заходи захисту нашого інформаційного, інтелектуального, ментального простору від нахабної москвинської псевдолітературної навали. Більше того, я можу й глобальніше відповісти: після того, як перед цим була заборона трансляції пропагандистських, антиукраїнських, а тому ворожих російських серіалів, фільмів та телеканалів, – книжна заборона від української влади була абсолютно правильним «ходом конем». Бо вже на нашій вітчизняній Гранд-«Коронації слова-2015», коли, до речі, мій детективний роман «Небо понад Віднем» тоді хоч і не взяв пальму першості, але отримав відзнаку від посольства Австрії в Україні, а переміг роман маріупольської письменниці Галини Вдовиченко «Маріупольський процес» про любов донецької сепаратистки і воїна АТО. Хоча і в моєму «Небі над Віднем» був висвітлений буремний для України 2014 рік Майдану із безліччю проекцій… Власне, тоді до мене вперше підійшли представники національного українського кіновиробництва FILM.UA та запитали, чи можу я для них написати, скажімо так, синопсис українського детективного серіалу… Я відповів, звичайно ж, згодою. Вважаю, що наші «кіношники» ніколи б мене не знайшли, не підійшли б навіть до «монстра» українських кіносценаріїв Андрія Кокотюхи, якби не оці всі антиросійські заборони, котрі не вельми своєчасно ввела Україна… Правда, це були запізнілі кроки, однак вони направду дуже потрібні бо, як мовиться, краще пізно, ніж ніколи… Те ж саме стосується книг: вважаю, не було б зараз такого великого зацікавлення творами українських авторів, зокрема гостросюжетного жанру, якби ми не перекрили оту «бездонну трубу», котра безперешкодно й безперебійно постачала в Україну хоч і гостросюжетну російськомовну «літературу», та не завжди ідеальної художньої якості… Можна скільки завгодно декому лити совкові сльози, але в мене єдина відповідь на це скигління манкуртівської меншовартості й вияви антиукраїнського самоїдства, що, бачте, не можуть читати російською… Вивчайте в такому разі краще англійську мову, бо нею в світі устократ більше надруковано вартісних у художньому стосунку літературних творів і більш якісно. Врешті, опановуйте польську мову, бо, потрапляючи до нашого найближчого західного сусіда, принаймні, я особисто просто розгублююся, бо в Польщі немає проблем із тим, щоб згаяти 2-3 чи навіть 5-6 годин у книгарнях, аби віднайти високохудожню чи наукову літературу. РНБО при Президенті України, нарешті, зробило неоціненний подарунок українським авторам і, ясна річ, їх читачам, спраглим до відбірного, вишуканого, питомо українського слова…
Ви згадали про мої власні майстер-класи, котрі я проводив. Я б у цьому разі застеріг усіх, бо завжди з якимсь таким болем на це погоджуюся, проте подеколи мені самому хочеться зателефонувати комусь і запитати: як?! як це зробити?! Я цього не вмію, мені якимсь дивом це вдається, мені приємно, що є якісь високі оцінки насправді моєї роботи. Але в мене самого є більше запитань до себе, ніж відповідей… Подекуди можу дуже розлого говорити на згадану тему, бо за другою освітою я є актором, тож хочу, одначе, лише ділитися власним набутим досвідом. Але ось когось іншого навчати писати книги… Ну навіть не знаю… Каюся, що нещодавно таки відбувся один майстер-клас, у Польщі, але для дітей та юнацтва. Ми з учнями початкових класів і навіть із дошкільнятами досліджували… кримінальну повість про… рвання чи то пак цуплення яблук… Ми розібрали детально, як слід будувати дитячий детективний сюжет… Ну, звичайно ж, детективний жанр має декілька піджанрів: шпигунський роман, політичний детектив, «крутий» детектив, містичний та фантастичний детектив і т. д.
На одному Міжнародному книжному фестивалі, разом із одним відомим єврейським письменником, ми розбирали складові саме фантастичного й містичного детективу. Я б це позиціонував як субжанр, а не як домішки. А український, до речі, тернопільський письменник і лікар-хірург за фахом Олексій Волков твердить, що детектив – це така універсальна «платформа», на котру можна «змонтувати» будь-яку «надбудову»… Я є послідовником нашого метра, «пастора» Андрія Кокотюхи, який наполягає, що ліричні, любовні сюжетні лінії в детективі не повинні бути. На них просто шкода витрачати час у детективі, хоча, чесно кажучи, я дуже полюбляю, даруйте, за тавтологію, любовні лінії в гостросюжетному творі. У моєму «Людвисарі» їх є достатньо, як, урешті, й магічних знаків. І наразі я вже майже дописав продовження «Людвисаря». Там теж є лінії кохання. Проте, знову ж таки, законів жанру потрібно дотримуватися або ж вигадувати свій власний, окремішній, «ноу-хау» жанр. Бо якщо ми позиціонуємо щось як детектив, то, будьмо ласкаві, дотримуватися певних канонів. Звичайно, всі ці канони, як висловився херсонський письменник Антон Санченко, всі забобони – це накази, котрі забули скасувати… Те ж саме сталося із законами детективу. Настав час, коли англійський детектив уже є досить ліберальний, а закони жанру там залишилися ті ж самі й досить смішні… Експериментувати можна, але за цього будьте обережні з визначеннями жанру…
Також щодо письма, як зазначив Богдан Коломийчук, насправді він має честь, хоч і не відразу погодився, вже четвертий сезон працювати у суддівському журі чи колегії платформи літмайданчика, куди автори-початківці або навіть знані автори (одразу помітні за якістю написаного матеріалу) можуть надсилати власні короткі детективні оповідання. І тому процес розвитку гостросюжетного жанру гість зі Львова відстежує буквально двічі на рік. Бо всі ці стоси оповідань треба ж йому якось перечитати та й виставити оцінки. А коли він перебуває в згадуваному вище журі, тоді, як мовиться, прощавай, сон, бо письменник у такі ночі спить дуже погано… Адже якщо чиєсь оповідання одразу «не чіпляє», то прозаїк таки намагається зрозуміти, може, далі буде розвиток сюжету, і так подекуди «пробуксовує» до фіналу і думає: холєра, стільки часу згаяв, та все «котові під хвіст…» «А подеколи маєш рацію, бо автор може занадто нудно почати своє чтиво, але в підсумку «вистрелити» так несподівано, що диву дивуєшся… Добре, що молоді й старші люди таки пишуть і не завжди безнадійно. Журі отримує приблизно, після «відсіювання», 20 «із копійками» оповідань, котрі беремо в тираж… Радісно тоді впізнавати знаних авторів, приміром, у рубриці «Історичний детектив». Мені особливо сподобався такий відомий вінницький автор Сергій Рибницький, який у своєму творі відважно-відчайдушно зачепив 1919 рік… Бо навіть «дурний» Б. Коломийчук зробив це лише одного разу, показавши польсько-українську війну у Львові. А Сергій блискуче й глибоко розповів про тогочасну Вінницю часів Директорії, УНР. Тим, хто орієнтується в історичних фактах і подіях того заплутаного та надто суперечливого періоду української минувшини, розуміють, який це був «вінегрет» із героїзму, зрадництва й трагедій, чвар та помилок, перемог і поразок… І вінницький автор спромігся вибудувати на всьому цьому матеріалі історичне оповідання, насправді чітко показавши розвиток сюжету, щоб було зрозуміло читачеві, звідки це все, чого саме всі ці герої хочуть, і чи вони це, врешті, отримали… То все дуже прості речі, котрі є запорукою доброї, гостро-цікавої письменницької розповіді. Зізнаюся, що все це я добре засвоїв, коли працював у театрі, бо пригадую, як колись на сцені режисер запитав у мене: чому твій персонаж пішов ось туди?! А я зробив усього два кроки, а виявилося, що треба було зробити півтора кроку… Чому?! Я мусив забути після того випадку про «просто», бо не буває нічого просто… Все має бути вмотивовано…», – за акцентував Богдан Коломійчук.
Так само, як і в літературі. Кожне речення, на його думку, мусить «штовхати вперед», щось розповідати, розвивати – або сюжет, або ж персонажів… Тільки тоді, коли ваш персонаж не буде таким же наприкінці розповіді, яким він був на її початку, лише в такому разі ваша розповідь буде успішною, читабельною. «Ну, це на мій, непрофесійний погляд, – скромно зауважив Богдан Коломійчук. – Бо мають бути якісь обставини, котрі «штовхають» «фабулу» до розвитку, тобто якийсь момент озоріння, коли ваш персонаж уже не може жити так, як раніше… Все, проста формула…»
– Тобто, як елегантно висловився один сценарист, персонаж має опинитися, даруйте, голою дупою на холодній, обледенілій скелі… Бо якщо будеш сидіти статично на місці – замерзнеш, а якщо рухатимешся, то хоч це й ризиковано, але є шанс урятуватися, – резюмував не без гумору в дискусії під час зустрічі Сергій Синюк.
За нинішньої тривожної суспільно-політичної та воєнної ситуації Богдан Коломійчук не вважає свої письменницькі рейди в центральні, східні та південні області України просвітницько-патріотичними поїздками на схід, бо південний схід тепер, із його слів, – це поїздка на «нульовий» рубіж так званої зони АТО… Тішиться прозаїк, що рік тому вони разом із Сергієм Синюком отримали запрошення на Запорізький книжковий ярмарок, де, власне, цей козацький, український край аж ніяк уже не можна вважати сходом у колишньому, радянському й пострадянському розумінні. Постійно львівського письменника запрошують на літературні зустрічі до Дніпра й Харкова. А ось останній рік він намагається охопити рідну Західну Україну. Крім того, буває з літвізитами у Німеччині, Угорщині, Чехії, Польщі, де зокрема Богдан Коломійчук заприязнився із тамтешніми дослідниками польської літератури. «Запрошують нас, українських письменників у країни ЄС, бо ми для них є вельми цікавими й пізнавальними об’єктами літературних досліджень. Українські майстри красного письменства почуваються в Європі як ті… риби на наукових з’їздах іхтіологів… Вони там читають і дивляться про Україну новини, але їм, європейцям, дуже цікаво те, як і про що ми пишемо в стані війни зі своїми одвічними ворогами – москалями… Ми для Європи як наднова зірка, якщо послуговуватися астрофізичною термінологією… Ми відбуваємося в них на очах… Європейцям навіть здається, що ми, приїжджі українські інтелектуали, митці, пахнемо… вогнепальним порохом… Ми всі, перетинаючи кордон із ЄС, дивовижним, незбагненним чином перестаємо бути західниками, східняками, киянами, львів’янами, одеситами, дніпрянами, донеччанами, галичанами чи волинянами або подолянами… Європейці не дивляться на нашу карту, бо вони люблять лише самих себе, коханих, на кшталт націєегоцентричних англійців… А ми для них – всі на одне обличчя, українці, одне слово…», – підсумував Б. Коломійчук.
– Пане Богдане, назвіть, будь ласка, оту «топ-п’ятірку» найбільш характерних помилок, похибок, котрих припускаються на своєму літературному старті, злеті молоді й не дуже письменники-початківці?
– По-перше, вони порушують теми, в котрих нічого не тямлять до пуття. Я, наприклад, нічого не писав би про фундук, бо нічого в цьому не тямлю, хоча Сергій Синюк створив про це прекрасну книжку під назвою «20 лекцій про фундук», із котрою всім рекомендую ознайомитися. Приміром, якби це я написав про фундук, то уявляю собі, який гомеричний сміх пролунав би з вуст Сергія Синюка. Я не пишу кулінарних книг, не наважуюся на любовні романи, бо в усьому цьому треба добре петрати… Хоча дещо тямлю в коханні, але ж не в творах про любов… Під час вибору персонажів майбутньої книги дуже важливо відмовитися від згубного поділу на чорне і біле, бо ми з цим попрощалися, не знаю, десь іще у вікторіанській Англії… Бо тоді там це було затребувано, оскільки був потрібний доблесний лицар Айвенго… Так, можливо, наразі ми чекаємо на появу сучасного благородного лицаря, але стовідсотково успішними позитивні персонажі не бувають, оскільки навіть дільничний поліцейський інспектор, скажімо, в Кременці не може бути стопроцентно позитивним. Самі розумієте, що час невпинно диктує своє… Навпаки – змальовуючи персонажа чорно-білим, ми даємо змогу читачеві якимось чином асоціювати тут десь і в чомусь самого себе… Бачачи недосконалого персонажа, читач, як не дивно, тепліше його сприйме…
«Я теж недосконалий, я як людина – недосконалий», – зізнався Богдан Коломийчук. Тому йому й цікаво, як ця людина-персонаж із книги бореться зі схожими проблемами, недоліками, котрі є і в письменника в реальному житті, та як герой твору досягає якогось успіху… Тобто, попри все, перемагає виклики долі в цій боротьбі… «Зверніть увагу на таке популярне кіносеріальне явище, як Доктор Хаус. Це – психопат, наркоман, не дай, Боже, з таким зустрітися, правда?.. Але, водночас, він є блискучим хірургом, тобто він перебуває на боці добра… Я, можливо, свого часу цим підсвідомо користувався, коли в мене був інший натхненник, бо мені дуже імпонує творчість польського письменника Марка Краєвськєго: як це не парадоксально, його самобутню творчість у нас, в Україні, поціновувачі жанру знають набагато більше, ніж у його рідній Польщі. Бо остання держава є дуже регіональною країною, котра відбулася завдяки адмінреформі. Й Великопольща, конкретно місто Познань, вони, як не дивно, окремішньо зацікавлені в розвитку літературної Познані, а не в розвої… літературної Польщі. Я від цієї держави отримав запрошення й стипендію щодо мого майбутнього приїзду в місто Познань «разом» зі своїм вигаданим літературним героєм комісаром-детективом Вістовичем і неодмінно напишу згодом, згідно з контрактом та за отриману стипендію, детективну повість саме про його розслідування в Познані… Тобто мене запросили написати гостросюжетний твір не про Польщу, а винятково про самодостатню великопольську Познань… Це ж саме те, чого так бракує нам, насправді, українцям, – чому б, скажімо, громаді міста Дубна (Рівненщина) не запросити до себе якогось відомого письменника, в обмін на те, що він напише роман саме про Дубно задля промоції міста, району, Рівненської області?.. Тому я дуже тішуся з того, що Дубно є у фрагменті мої книги-роману, де події направду відбуваються в Дубно… Тобто мій персонаж прибуває в це місто, де, власне, й розташовувалася резиденція князя Костянтина Острозького, бо він в Острозі ніколи не жив, попри всі запевнення фахових істориків, і тамтешня мурована вежа йому типу належала та не належала…», – наголосив Богдан Коломійчук.
– Просто Дубнівський замок у той період був новішої забудови, комфортніший та кращий за санітарно-гігієнічними вимогами навіть тих середньовічних часів для проживання княжої родини й її свити, військової залоги, бо краще вентилювався та вимагав стократ менше дефіцитних дров для опалення приміщень холодної пори року, – зазначив-доповнив свого колегу по перу Сергій Синюк. – Богдан Коломійчук у власних творах зачепив, «сколупнув» отого лейбла, розвінчуючи середньовічні міфи. Приміром, побутувала в історії думка про нібито масові спалювання на багаттях відьом у середньовічній Європі… Одначе сучасні історики-дослідники переконливо довели, що в ті суворі часи фокус полягав у тому, що в ту епоху собівартість одного кубометра дров була за тодішніми цінами настільки високою, що опалювальні площі будинків і навіть палаців європейці намагалися звести до мінімуму. Оскільки банально дров бракувало, не було, як нині, бензопилок і т. п. Уже не кажучи про те, щоб когось там неугодного інквізиції чи владі привселюдно та так дорогокоштовно «смажити» на вогнищі… Додайте сюди ще й надвисоку оплату екзекуторам у часи середньовіччя, тому що кат отримував просто страшні гроші за тодішніми мірками… А тут їх, високооплачуваних екзекуторів, для «належного», чин по чину спалювання відьми треба було задіяти аж двох, а то й чотирьох… Небюджетні, збиткові, отже, скажу я вам, були всі ці середньовічні тортури та екзекуції…
Ось і виходить нині, що хороший автор Богдан Коломійчук, за формулою, котру вивів Сергій Синюк, – це за фахом фізик, математик плюс актор. Тобто інтелектуал, творча особистість, яка спроможна наперед прораховувати весь сюжет, а потім філігранно «відчеканити»-«відшліфувати» кожного свого персонажа. Щоправда, як додав Б. Коломійчук, неабияк йому допомагає історична реконструкція, бо насправді, на його тверде переконання, немає такого автора, який би написав ідеальний історичний чи історико-авантюрний роман. «Я особисто деколи, зрідка «попадаю» в тему, «в десятку», але все одно намагаюся, аби не було помилок в описах і деталях історичної складової, тож і доводиться час від часу жити в середовищі шанувальників-фахівців історичної реконструкції… Я всі ці важкі середньовічні обладунки неодноразово на себе приміряв, мечі та шаблі й шпаги, рапіри вимушено та з цікавістю й користю для своєї творчості опановував аж до вправного володіння ними й вмілого фехтування… Достеменно знаю тепер, що в ті далекі часи воїни-лицарі на звичайну полотняну сорочку кольчугу не одягали, бо це було б самогубством. Насправді ж надягали ще й кольчужник, котрий бодай трішки стримував удари супротивника важкою та гострою холодною зброєю… Знаю, якої форми був тогочасний шолом і про те, як важко й виснажливо було воїнові дихати й заодно битися в ньому з ворогом на війні чи на лицарських турнірах… І хоча все це не настільки важко носити було, як може здатися сучасній людині, бо ж усі ці металеві обладунки були так розумно сконструйовані та розподілені по всій площі людського тіла, то, скажімо, 2-3 години підготовлений фізично і дужий воїн міг у них працювати, тобто вести бій…», – захопливо резюмував універсал Богдан Коломійчук.
А ще автор-ерудит зазначив і вразив кременецьку читацьку аудиторію: «Мало про це згадують, але ще в XIV столітті наука фехтування і поезія були тісно пов’язані. Звісно, я про німецьку школу. Великий Майстер Йоганн Ліхтенауер записував поради своїм учням у формі віршів. Для них це було своєрідним шифром. Мало хто сторонній міг допетрати, про що там ішлося…»
Подекуди, на думку, письменника, авторам-початківцям спершу дуже важко дається досягати вміння цікаво розповідати історію, і тому потрібно викладати історію просто, відкинувши все зайве. Бо сюжет вельми часто губиться, скажімо, в надмірних, а тому й непотрібних описах. І є ще такий важливий момент, а насправді хитрість автора, коли письменник мусить задати атмосферу творові. «Якщо грубо, огульно мовити: ось пишемо про упирів, вампірів, то я навіть не знаю, кому з авторів захочеться докладно описувати сонячні ранки, схід сонця, п’янкі пахощі квітів, радість весни в Кременці й т. п., якщо в книзі йтиметься про кременецьких вампірів у місцевих горах чи печерах-катакомбах…», – порадив львівський письменник-детективіст.
Тож тепер, скрупульозно працюючи в історико-авантюрному жанрі, Богдан Коломійчук, зі шкільних літ досі вміло користується картами різних територій, земель. Це і є його найбільшим досягненням у житті та творчій діяльності – вміння аналізувати історичні факти й події. Тобто чому так сталося і до чого це призвело?
– Відтоді захоплююся стародавніми й древніми кладовищами, гробівцями, ще довго залишаючись під гострими враженнями від їх відвідин і блукань їх загадковими стежками-доріжками-алеями, – містично зблиснули очі в Богдана Коломійчука. – В кожному новому для себе місті чи містечку, в котре я вперше потрапляю і про котре маю намір щось написати, відразу вирушаю на тамтешні цвинтарі… Підкреслюю, що прямую на давні кладовища. Запитаєте, чому? А тому, що я звідти, з написів на могилах, пам’ятниках та гробівцях зі склепами беру для власних майбутніх творів прізвища та імена реальних людей, які колись жили в тому чи іншому місті. Дуже складно (і це четвертий, напевно, пункт моїх відповідей) правильно підбирати імена та прізвища героїв-персонажів оповідань, повістей та романів, бо часто-густо вони виявляються неправдоподібними… Відтак я твердо переконаний, що прізвища та імена героїв власних книг письменник повинен запозичувати із цвинтарів, надгробків і т. д. Тому, що ті реальні люди реально жили в ту чи іншу епоху, період історії, і вважаю, що вас ніхто не битиме по пальцях, якщо ви з кладовищ, некрополів будете брати в свої твори імена та прізвища колишніх реальних людей. А вже якщо ви ще й «підкопнете» в архівах чи деінде їх реальні життєписи, біографії, то ціни вам не буде як авторам такої глибокої, грамотної, логічно й науково вивіреної книги… Не пам’ятаю, хто саме із великих так сказав, але найкращою довідковою картотекою для письменника є саме давній містечковий цвинтар…
«Восени, на презентацію свого нового роману «Король болю» підготую невеличку лекцію під назвою «10 дивних фактів про життя в середньовічному замку». Також поділюся секретами, як дешево дістатися до найцікавіших замків Європи…», – підсумував реплікою Богдан Коломійчук.
Ось такою вона вийшла, несподівано суперцікава літературна зустріч-презентація у Кременці з майстром авантюрно-історичної прози Богданом Коломійчуком зі Львова.
І щоб завершити цю статтю на позитивній, оптимістичній ноті, зацитую ще одне влучне висловлювання «бомбезного» львівського письменника Богдана Коломійчука, який, виявляється, вельми полюбляє ще й гру мільйонів №1 – футбол – і дивиться на неї по-філософськи, не без дещиці гумору: «Я готовий любити український футбол. Любити ніжно… Якщо за цього не дивитимусь англійську Прем’єр-Лігу… Бо тоді складається враження, що у нас футболісти грають квадратним м’ячем…»
Ростислав ЛЕНЧУК, кореспондент Інформаційного центру «Діалог» (Кременець), член НСЖУ
ФОТО: Ростислав ЛЕНЧУК, Віктор СМОЛЯК, Богдан КОЛОМІЙЧУK
.
