Короненко Світлана. Поезії. – К:Ярослвів Вал. 2024 – 208 с.
Давно стежимо за творчістю цієї поетки, яка ще у далекому 1982-ому прийшла до читачів з першою книгою «Сузірʼя веснянок». Це про неї незабутній Іван Драч писав як про українського Артюра Рембо. Може декому здається неймовірністю таке порівняння, але… не про наругу над гендерністю тоді йшлося, бо знаний поет передусім мав на увазі сили духу особистості та несподіваність асоціативного мислення юної поетки.
Поціновувачі поетичного слова, безумовно, тішилися, коли зʼявився «Голос дощу», «Під світлом летючих псів», «Ворожба на віршах», «Нічний політ». Не залишили їх байдужими і видання «Зі старого манускрипту» , «Вірші з осені» , «Містерії», «Дебора», «Замовляння на білоруську мову»… Бо авторка, розмірковуючи над тематикою життєвого досвіду, все ж залишається такою ж наполегливою як і у юності, хоч і відчувається тяжіння набутих знань.
По-своєму відчувається це й тоді, коли перечитуємо поезії Світлани Короненко. Адже маємо перед собою твори різної тематики. Але в одну мить не бачимо необхідності виокремлювати громадянські, філософські, пейзажні чи любовні тексти. Вже хоча б через те, що тематичність переплелась настільки сильно, коли неможливо щось розірвати у цьому світі. Зрештою, поетка й сама про це говорить, стверджуючи: «Ніжність, як біль у руках, ніжність – аж хочеться плакать».
Тому й вважаємо виражальність доцільнішою у мові про видання, роблячи наголоси на літературних тропах, згадках про «населення» книги, кольорових екстраполяціях, слововиявленості, котра характеризується порівняльністю, епітетністю та метафоричністю, бо кожен з цих підвидів виражальництва має свої особливості.
Скажімо, маємо порівняння зі сполучниками і без них. Цілком закономірно, що тло неповторного віршослова творять тропи такого штибу, в яких наявні сполучники «як», «мов», «наче», «ніби»: «Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю», «Ти заплач серце ночі, неначе ранкова непрохана скрипка», «Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій». Якщо вдуматися, то ці цитування відображають дихання людської душі, котра так природно поєднує реальність та уяву, це, до речі, підтверджують і рядки без сполучників, «Прохолодь над джерелом – животворяща сила..», «…подих цього дощу – полин», «Цей ненадійний дах – небо і вільний вітер». По-своєму продовжує цю порівняльність поєднання присутності та відсутності сполучників. «Вірші їхні –як храм у Господній господі». Це – як невінчаний шлюб. Але молода лобода, як ліс на узвишші». А завершує цей порівняльний ряд несподіванка, в якій іменник поєднується з іменником: «поспішник-листопад», «химерник-конокрад», «ретро-сукні»…(І не бачимо нічого дивного у тому, що для увиразнення думки авторка використовує неологізми чи рідковживані слівʼята або вдається до несподіваності протиставлення).
На цьому фоні звернення до звичних словосполук епітетного плану є ще один підвид тропів, може мати відштовхуючий ефект. Але тут такого не спостерігаємо. Бо на авансцену сприймання виходить доречність образу й органічність звучання усталеності у рядках. Хіба про щось інакше думається, коли читальницьке око натрапляє на «стрімку ріку», «запах тютюновий», «килим вогкий», «слова гарячі», «сонячну блакить», «щиру молитву»…
Є ще один момент, про який теж мислиться під час зустрічі з відомими багатьом образами. Доречністю свого вживання вони підсилюють епітети з авторською барвою, серед яких бачимо такі словесні блискітки як «згарище волі», «юних сосонок шомполи», «вогнище рим», «химерне око»… Вони дають підстави декому говорити про присутність духу метафоричності в епітетах, можливо, і є щось у таких висловлюваннях, аж вони все ж замислюються епітетами.
Метафор у книзі є чимало, що підтверджують приклади: «курява карет засипала любовні вірші пилом», «Пішла душа й забула відпустить мене із того, що непроминальне», «А небо клюкоче зливою й батожить світ блискавицею»…
Коли говорити про літературні тропи та їхні підвиди, то існує ще один цікавий нюанс. Здебільшого віршознавці цитують їх в «окремому плаванні». Але все частіше трапляються випадки, коли всі підвиди літературотропності сходяться разом в одному рядку чи в одній строфі: «тільки ходить ця свічка, як світла й безумна печаль». «І цей ізабельний чад, мов смак любовного вірша», «І, наче хустка на відьмах, іскриста зима».
Нерідко порівняння, епітети та метафори зустрічаємо у згадках про «населення» віршів, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «й про щось шепоче переспрагла осока.», «й лише за темною стежиною терпко-солодкою калиною горять вуста мої розсміяні, снігами білими завіяні», «Дух безумства, вогню і щастя. Б’є копитом стриножений кінь», «Ох, цей учитель білих солов’ї́в, піїт натхненний в масці і лівреї», «І пригасли на небі солодкі і теплі зірки», «Й рудою висохлою стріхою спливає сонячне вино».
Цей вдатний ряд «мешканцевих» промовлянь по-своєму продовжує спільне проживання різних представників «населення» у «квартирі» одного рядка: «пахне черемха важка», «сарни волога шкіра», «І розхристана м’ята п’яна, й юних сосонок шомполи», «І по річці пливе і весною тут пахне мак.» До речі, сліди сув’язності є помітними в кольорових екстраполяціях: «Тут золотий рукав, тут комірець червоний», «Недоторкана біла шкіра, і розчахнуті очі сірі. «Наявність сув’язей в обох випадках агітує за неї і все більше вказує на те, що вони стають реальністю сучасної поезомови…
Не втрачає своєї актуальності й окремішнє плавання кольорових екстраполяцій, що підтверджує наявність образних цитацій: «І у тому вогненнім мотиві неможливо уже розгадать ні обличчя жорстокі і мстиві, ні цих ірисів жовту рать.», «Цар срібних слів будує срібні замки» «… ця золота вода пройде солоним дощем», «Ліки на білім столі, як на пюпітрі» «Сліди чорнила проступають синьо», «І тільки край забутого рядна, неначе латка зелені у житті».
Цікавим і привабливим залишається питання про слововияви. Але як не прикро, не можемо окремо говорити про неологізми, рідковживаності та діалектизми, оскільки через безглуздість вітчизняного книгорозповсюдження не маємо достатньої інформації для порівняльності. Тому змушені обмежитися лише переліком вдатних слів з барвою неочікуваності: «розпаношена», «імпровіз», «відзігорну», «віршарник», «мармуровіти», «тобов» …
Тему виражальництва продовжує несподіваний акцент. Якщо, скажімо, літературні тропи, згадка про «мешканців», кольорові екстраполяції та слововияви однозначно належить до неї, то цього не скажеш про культурологічні мотиви у віршах. Вони, безумовно, багато говорять про висловлення думки. Але водномить віршована культурологія промовляє про тематичність, оскільки залишається важливою складовою філософської лірики.
Тут «напевно», варто мовити про те, що побутує різність. Приміром, у «Поезіях» Світлани Короненко маємо присвяти Дмитру Павличку, Івану Малковичу, Інні Снарській, Надії Гаврилюк. Літературну основу носить і контекст поеми «Дебора». Вже хоча б тому, що до цієї теми вже неодноразово звертався Іван Франко ще у 1912-ому розвідкою «Пісня Дебори». Поеми «Дебора» є у спадщині Олени Пчілки та Миколи Бажана. Певні асоціації з постаттю тієї жінки виникають і тоді, коли читаємо вірш Лесі Українки «І ти колись боролась, мов Ізраїль».
Ще один нюансик теми. Упіймали себе на тому, що окремі рядки з віршів Світлани Короненко звучить крилатослівно: «На печері сльоза застигла, як любов у пісні відголоском», «Війду у вогнище рим і буду щаслива», «Вранці, коли вже й не ждеш, вибуха війна слова, наче весільний кортеж чи есемеска раптова». (Звідки воно, тяжіння поетки до крилатослів’я? Важко однозначно відповісти на це запитання. Чи зануреність душі у фольклорні джерела? Чи бажання серця крокувати поряд з іншими версифікаторами.)
Та мусимо ствердити й те, що літературна культурологія не сама прошкує до читальницької свідомості. Бо помежів’ям темарійності та виражальництва бродить і богошукальництво, котре теж примикає до філософської лірики. Про природність мислення у цій темі є чимало свідчень:. «Німфа зітхне в словах. Янголи стануть колом, й музика вже горлова, й ти перед Богом голий…», «І вище неба тільки Бог, і вище Бога – вічний вітер», «Хто там, Господи, плаче? Поляк, українець, москаль чи розіпнутий дух молодої й дурної свободи?» (Процитували і подумали, що смисл цих та інших подібних цитат ліпше пізнається в контексті цього твору).
А завершити ці нотатки про книгу поетки хотіли б ще одним наголосом. Авторка запропонувала поціновувачам красного письменництва книгу вибраних творів, які є тематично різними. Цікаво, зокрема, що її пронизує медитативність, котра має освіченість і працю. І це для віршарки – не кон’юнктура чи мода, а необхідність душі. Переконані, що це ще раз підтвердить наступна книга.
Олег Василишин, доцент
КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ
м. Кременець-Шумськ Тернопільської області