Васильчук В. Шалена Богдана: повість. – Біла Церква: Час Змін інформ. 2024. – 104 с.: іл.
Не підлягає сумніву та обставина, що людина береться розповісти про свої почуття через словопотік, аби її почули. Правда це вдається не всім. Можна, звісно, багато говорити про таке явище.
Та не бачу необхідності в деталізації: зверну увагу на один момент. Невдача завжди чекає на того, хто не враховує елементарних законів літературної творчості.
І прикладів, на жаль, вистачає. Та автора цієї книги заувага не стосується. Бо Віктор Васильчук вміє привернути до себе увагу своїми написанками. І йдеться не тільки про художню майстерність через дотримання вимог жанру. Зрозуміло, що останнє є дуже важливим. Але воно не має жодного значення, якщо автор не зумів знайти потрібного тону розмови.
Ще актуальнішим стає це питання, коли перед читальником з’являється твір для дітей. Чому? Та все пояснюється просто. Якщо дорослий читач ще якось «проковтне» надуманість, то юний цього не пробачить, що по-своєму вплине на популярність письмака в колі сприймачів написаного.
Вважаю цей момент доречним у контексті даного видруку. Перш за все тому, що Віктор Васильчук саме від цього відштовхується, коли береться за перо. І переконують у цьому його книги, серед яких бачимо такі друки, як «Пробач мені Цукерочко!», «Мій друг Пончик», «Як їжачок ялинку врятував», «Штурман, Марсик, і війна…»
Значною мірою «Шалена Богдана» – логічне продовження цього способу висловлення думки. Та водномить маємо нюансики, котрі раніше не були характерними для стилю автора. Скажімо, до появи цього друку Віктор Васильчук уже звертався до історичної тематики. Згадаймо хоча б про твір «Пригода на Червоній гірці», головний герой якого, живучи у наші дні, через фантастичні ситуації дізнається про минувщину Коростеня – батьківщину його батьків. І в повісті, котра з’явилася перед усіма, теж маємо «пірнання» у проминуле.
Але це – чи не єдине, що пов’язує написанку з вищезгаданим твором. Є, як мені здається, кілька аспектів, котрі потрібно врахувати. По-перше, автор оповідає не про те, що відбувалося в близькому до нього часовимірі, а запрошує разом з ним «помандрувати» уявою у XVI століття, бо саме в цю пору діяла Богдана Радкевич – донька козацького гармаша, якого вбили ногайські нападники.
Тут, либонь, варто сказати про таке. Тема визволення рідних людей не є новою для вітчизняної літератури. Згадаємо хоча б про повість «За сестрою» Андрія Чайківського. Відомий письменник зображує часи козаччини, як і Віктор Васильчук. Але тематична близькість в даному випадку має і моменти, які різнять. Якщо там побутують наголоси на деталізації козацьких буднів, то в «Шаленій Богдані» цього нема. Хиба? Далекий від такого міркування. Адже в кожного письменника є вій метод висловлення думки. Якщо він допомагає вираженню замисленого, то дорікання стає схожим на абсурд. А твір нашого сучасника, про який йдеться, все ж зацікавлює і читається не з меншим інтересом.
По-друге, поціновувачі творчості письменника з Коростеня на Житомирщині знали, як про такого, який постійно пише про людей і «братів наших менших». Не зраджує він такому відображенню життя і в цій повісті. Так би мовити, він явив свою «родзинку». Бо здається, в багатьох літераторів така постійність є відсутньою. Зрештою, має значення й те, що кіт і одомашнений вовк – не безмовна ілюстрація, а реальні особи, від яких так багато залежить. Хіба не про це, мислиться, коли зір натикається на описування епізоду, коли вовк своєю лютістю рятує Богдану від куль підступних мушкетників.
Деталь? Так! Але вона, мабуть, буде зрозумілішою тоді, коли хоча б побіжно розповісти про сюжет написанки. Отже все починається з того, що Богдана – донька козацького гармаша Веремія Радкевича – просинається від лихого передчуття. Матінка Христина намагається заспокоїти її. Та все стається так, як того несподівалися люди. Вражі ногайські ординці нападають на село. Стріла нападника впивається в тіло батька дівчини і умертвляє його. Дружина козака утікає від ясирників, та… стається несподіване. Богдана так бігла, що впала з урвища у водяний потік і рідні не помітили. А дорослу Радкевичку та її доньку молодшу полонять чужинці.
Та це – лише початок історії. Непритомну Богдану на березі річки знаходить православний священник з сусіднього села. Згодом вона опиняється у рідному селі, де місцевий коваль опікується нею. Саме кремезняк Северин із золотисто-жовтими очима, бачачи, що вона хоче визволити рідних з неволі, радить їй іти у військо бунтівного гетьмана Косинського… козаком Богданом Радкевичем. Спочатку дівчина відмовляється від такої затії, але через деякий час, опанувавши козацьку науку, погоджується.
І юнка вирушає в небезпечну дорогу на кобилиці Сірій від священника-рятівника з одомашненим вовком Джуром і котом Мурком, якого так любила мама. Їй з великими труднощами вдається досягнути мети, добравшись до фортеці у білій Церкві! І знову стається несподіване. Її, поранену татарською стрілою, виносить вовк Джур до чатових гарнізону свавільців: молодого козака Андрія і сотника Палія, який колись врятував від смерті її батька Веремія Радкевича.
Чимало цікавинок є й у наступних сторінках книги. Але, як думаю, тут не треба конкретизувати. З одного боку вони не додають чогось нового до сюжету. Скажімо те, як вороги нарекли козака (незважаючи на те, що то був не він, а вона) Шаленим. А з другого боку до такої дії відгукувача підштовхує ще й таке. Замовчування, очевидно, може призвести до того, що до видання «припадуть» ті, кого зацікавить написанка.
Згадаю лише про таке. Сміливиця рятує в бою гетьмана Косинського. Але сталося так, що рятівницю ранив спис тих, хто хотів полонити козацького ватажка. Андрій, який згодом став її чоловіком, привозить до обійстя, де отаборилися поранені козаки і невідома жінка з дитиною. І тут розкривається благородний обман.
Далі про неї піклуються отець Маркіян та сестра-жалібниця – одна з представниць прекрасної половини людства. Вже пізніше Богдана дізнається, що нею виявилася її мама, яку викупив у ногайців місцевий вельможа. Завершується все весіллям з Андрієм та ймовірним приєднанням до військ бунтівного Северина Наливайка (до речі, останнє не звучить, як ствердження, бо маємо тільки припущення, наче своєрідна інтрига).
Тематично ця написанка є досить цікавою. Та вона не мала б помітного позитивного впливу на поціновувачів красного письменства, якби не прагнення автора вміло використовувати лексичні особливості рідної мови. Скажімо, багатьох приваблять літературні тропи. «Прицвяхують», зокрема, метафори на кшталт: «затанцював вогник тінню на стінах», «заховав знічев’я місячний промінчик серед складок зібганої рядюжки», «дзвінкоголосою птахою злетіла пісня козацька»… Вистачає й неординарних епітетів, котрі у будь-якому тексті супроводжують звичності епітетного плану: «місяць лелека», «пруг бойовища», «січневе розкішшя», «холодне білосніжжя», «обшмульгані аркани», «ловці ясиру»… Як і порівнянь, що теж заполонили читальницьке сприймання: «заснула, як убита», «той велетень – лісовий сіроманець», «сестра-жалібниця»…
Але, мабуть, правильним буде твердження, що припадання до літературотропності мовленова оригіналььність не обмежується, бо мені, наприклад, хотілося б зробити два наголоси. Іноді прозаїк вдається до використання пейзажинок: «лискучий молодик пірнувши в річку, поспіхом викотився на вершечки крислатих дубів», «високо розкошував повний місяць, затьмарюючи серпневі зорі», «з річки поволеньки спливає краєчок сонця, позолочує погідну поверхню води». Доповнює сприйняттєвий ряд і доречна експлуатація призабутих слівець типу «кобур», «рахва», «колодач», «баніції», «шабельтаси», «брайцари» (зауважу, що мене завжди причаровують такі буквосполуки). Та найбільше подобається, що автор чи не вперше експлуатує тут такі літеросплетення як «кара-дуван», «бірак», «тувилга». Принаймні раніше щось таке не зустрічав.
Ага! Забув ще про один момент. Подобається й те, що письмовець вдатно «вмонтовує» у свій текст усталені вислови. Фольклорними барвами позначені такі висловлювання, як «ранок вечора мудріший», «рукою сягнути», «склав десь голівоньку на чужині»… Чи не можна на основі цього говорити про вростання в душу людини лексичних прийомів, які робитимуть його прозописьмо ще цікавішим.
Поведу мову ще й про таке. Інколи лунає думка, що подібні словосполуки є більш характерними для поетичного тексту, але не для прозового, бо там повинна превалювати увага до сюжету.. Але ніяка карколомність не порятує оповідання, повість чи роман, якщо у написаному не буде індивідуальності письма автора. А лексичні особливості, про які згадано – її ознаки. На мою думку, суть полягає в іншому. Часом складається враження, що читальницький зір ще рідко натрапляє на такі словосполучення. Але побутує й інше міркування. Чи не зумовлено це тим, що повістяр не хоче «переборщити» незвичністю висловлювань.
Та не тільки про це мислиться. Зверну, приміром, увагу на таке. Прозаїк звернувся до зображення питань минувщини. Дехто, либонь, скаже, що цей творчий хід є невчасним, бо, мовляв, у цей непростий час потрібно більше писати про героїзм людей на російсько-українській війні. Але тільки наголоси на історичній непростості сьогодення спроможне доказати абсурдність зазіхань північної сусідки. І втішно, що серце прозаїка побачило сучасність через «історичні окуляри». Вчасно і доречно!
А крапкуватиму після висловлювання ще однією думкою. Віктор Васильчук є відомим, як автор цікавих видань для дітей. Є у нього доробки й книги, які народжені мандруваннями світом. Недавно письменник видав книгу «Приречені на життя», куди увійшли новелети та оповідання про домашніх вусолапохвостих. Це – чтиво, котре більше розраховане на дорослого читальника. Як і його повість «Зустріч у рейсовому автобусі». А твір «Шалена Богдана» з його історизмом – ще одна зміна амплуа. Що буде далі? Сподіватимемося, що письменник невдовзі сам відповість на це запитання новими виданнями.
Ігор ФАРИНА, смт Шумськ на Тернопіллі.