Спочатку про верлібр. Бо навколо нього в українському поетичному полі досі ідуть суперечки.
Якщо літературознавці поблажливі, моментами компліментарні, то поети категоричніші. Так, «бубабіст» Олександр Ірванець колись порівнював вірші Атени Пашко, її римовані проби і верліброві, зробивши загальний висновок, що Пашко – графоманка, бо не вміє римувати. Висновок дискусійний, щоби не сказати, – анальфабетичний. Анатолій Кичинський, Шевченківський лавреат, який сам «бавиться» верлібром, твердить, що верлібр – простір прози насамперед. Поет і літературознавець Ігор Качуровський у своїй «Метриці» подавав таке визначення: «У другій половині минулого сторіччя на Заході виникає, власне, відроджується верлібр – свобідний вірш, що його не слід плутати з вільним віршем. Вільний вірш – це суміш різностопових віршів одного якогось повного метра: ямба, хорея, дактиля тощо. Верлібр або свобідний вірш це невпорядкована суміш віршів різних метрів абож взагалі аметричних відрізків (в крайніх виявах за ритм має правити те, що здається ритмом самому авторові)». Крапки над «і» в цій дискусії ніхто не покладе. Бо кожен новий досвід є спробою канонізувати право на поетичне. Зрештою, автор сих рядків теж собі дозволив помедитувати, прийшовши до такого розуміння: «Поезія (власне, виривання / за межі усталеного) /не в змісті, і навіть не в формі,/ тим більше не в римі, / яка зазвичай банальна, / а в несподіваности / для самого автора / власних висновків». Принаймні, заховавши у нього своє право на розуміння верлібру як віршованої форми.
Так само багато проблем з визначенням поезії. Тут взагалі можна зламати голову, навіть, не виходячи за поріг власної хати. Аби не вдаватися у праісторію, довільно вибираю міркування німецького письменника і публіциста єврейського походження Карла Людвіга Берне, власне Леба Баруха (1786-1837): «Немає нічого постійного, крім змінності, немає нічого сталого, крім смерті. Кожний удар серця ранить нас, і життя було б вічним спливанням кровʼю, коли б не існувало поезії. Вона дає нам те, в чому відмовила природа: золотий час, що не іржавіє, весну, що не відцвітає, безхмарне щастя і вічну молодість». Себто, скульптурно, поезія чимось нагадує надмогильний памʼятник письменникові-фантасту Жуля Верна в Амʼєні, авторства Альберта Розе: виразна фігура Жуля Верна, яка розриває саван і піднімається з могили, простягаючи руку і вглядаючись у небеса. Скульптура дістала назву «На шляху до безсмертя і вічної молодості».
Станіслав Новицький за десять років активного життя в літературі написав і видав з десяток поетичних книжок. Вони ріжні. Хоча верлібр, не тільки у Новицького, має один суттєвий недолік, – моментами він зливається в єдиний потік, в якому важко виокремити індивідуальні наголоси.
У новій книжці Станіслава «Кора сніг» маємо два виразні тематичні блоки: тема людської самости, а звідси наскрізний мотив осінньої туги, журби («шукай самотности /вірші не подарують / ні спокою ні повернення / любови чи розлуки / вірші не подарують / неба у липні») та інтимний блок, – візія жінки. Тут немає того, що називається інтимна лірика. Тут є елегійне спогадування жінки як мрії, жінки-ностальгії («в дні осені / ніколи / не позбудусь / пам’яти про тебе»).
Тільки один вірш виразно воєнної тематики «Етюд піхоти» і вірш присвячений поетові і воїну Борисові Гуменюку. Гадаю, в такому тематичному означенні найвиразніше проявляється авторська позиція до викликів сучасності, в якому поет залишає право бути самим собою і бути своїм в означеному полі поетичної розмови.
Верлібр у Новицького здебільшого абстрактно-узагальнюючого характеру з виразними деталями-метафорами: «так / біло / так світло / мудрість лягає / у сон / почорнілий» або ж: «нічого не знаю / про світ / лише / тінь моя / зникома / знає». Додає формальної напруги верліброві Новицького афористична складова: «простота завжди мудра»; «говориш з мовчанням / як з рідним братом».
Треба відзначити «густоту» письма у верлібрах Станіслава Новицького, його метафоричну повноту: «шукай самотности / вірші не подарують / ні спокою ні повернення / любови чи розлуки /вірші не подарують / неба у липні» і вітаїстичну складову: «коли не буде мене / ти прокидайся / і зодягайся в біле / весна прийде». Коли зважити, що верлібр Новицького філософсько-медитативного характеру і екзистенційного обрамлення, то маємо чітку світоглядну і естетичну позицію поета, що не може не тішити, зваживши на його молодий вік.
Сьогодні, в часи, коли в літературі переживаємо епоху хаосу і обезличення; коли рівень вимог до літератури впав до критичного мінімуму; коли проголошуються взірцевими посередні автори, фарисеї і маніпулятори, а читацька юрба кричить їм вслід: «Месія! Осанна!», поетичний досвід Станіслава Новицького канонізує простоту і правду, ті вічні орієнтири, які здатні повернути літературі втрачені сенси.
Євген Баран.
В оформленні книжки використано картину художника Романа Петрука (м.Київ).
Leave a Reply