Лиш очерет настоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді…
Микола Вінграновський
Зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці, так звані поети «не знають що сказати» бо не здатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і тд): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність» (там само).
«Справді, писати можна про все, навіть – “про ніщо”, точніше, про те, що не піддається окресленню. Про що, наприклад, згадана поезія Роберта Фроста (“Незвичайна цяточка [мікроскопічне])” чи, скажімо, Миколи Вінграновського – та, що починається словами: “Понад лугом сіра сірячина…”?.. Мабудь, про те, яка то дивна насолода у тій “несамотній” самотності, коли відчуваєш себе часточкою такого великого Цілого – відчуваєш “душу” тієї сірості, того дощику, що “кропить в лузі темну корівчину, / чорногуза, чаплю і мене…” Саме часточкою, яка в цій Цілості, а не – поза нею…» (Андрій Содомора, «Про що писати…»).
Дехто вважає, що поезія – це прискорене думання. Богдан Смоляк стверджує, що «Балакати про поезію – все одно, що відрами носити воду до річки: і нічого не зміниш, і не раз людей насмішиш» («Альпінарій»). А Віктор Гриценко на сторінках «Української літературної газети» (9 лютого 2018 р.) бідкається з приводу того, що не знає, «що в XXI столітті називається поезією» (він – автор понад двох десятків поетичних книжок!). Василь Стус виснував думку, що доволі поетам «сидіти в Шевченковому кожусі»… Будувати ж власні вітрила – справа не з легких, але іншого не дано…
Читаючи-перечитуючи «Антологію…» («Антологія української поезії XX ст.: від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович. – К.: А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 2016 с.), надибав вірш-присвяту Петрові Морозу Василя Махна, в якому він «посилає читачів на три крапки»: «український поет / мусить писати римовані вірші / пішли ви…»
До слова (тим паче поетичного) потрібно ставитися відповідально і з повагою: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). А Сааді застерігав: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» («Бустан»).
Багато точиться розмов про інтелектуальну поезію… Людина поставила себе у центр Всесвіту, бо вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру: «З погляду вічності – сумна на всім печать: / Усе довкола – перелітні тіні» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»). Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! Якщо й існує десь його кінець, то за ним – початок. У Всесвіті сто мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок… Деякі поети набір випадкових слів називають інтелектуальною поезією, бо стверджують, що пишуть її під впливом нашіптування НЕБЕС. І сміх і гріх. Примітивне розуміння сутності Бога.
«Поет для доконання (здійснення) сугестії (навіювання. – Б. Д.) мусить розворушити цілу свою духовну істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву» (Іван Франко). Тож пропоную до уваги читачів фрагмент роздумів над текстом книжки Богдана Чепурка «Дивина»… Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту і насмілюється промовити:
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах!
Божі уста й Україна… Пригадується: «Бог дививсь й іронічно мовчав»… «Ну й слава Богу! Очі повні», тобто з радості плачу й ридаю… Що ще? Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО й кровінку (Кровінка – село на Теребовлянщині. «Кровінкою на Божих устах» автор називає Україну) на Його устах – Україну. Це, на мою думку, інтелектуальна поезія класичної ясності.
Поезія не є грою чи набором слів, чи просто римуванням, а глибинним осмисленням думки й почуття, єдністю слова і думки, вона є вихованням читача. Думки ж бо – живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі немає, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер».
З великою вірогідністю насмілюся стверджувати, що більшість сучасних поетів не здатні розв’язати задачі з задачника за четвертий клас середньої школи за 1971 рік. Провальні результати ЗНО 2021 року цьому підтвердження. Ми живемо в такий час історії, коли людство втрачає здатність мислити, критично мислити і з легкою впевненістю натискає кнопочку електронних пристроїв. Що далі?
Сила енергії думки й пам’яті – у слові рідної мови, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок до дії, якщо ще й підключать до цього серце («Бог непарному радий рахунку» [Вергілій, «Буколіки», VIII,75]). Тобто тут мусить бути присутня форма (серце), яка об’єднує слово і думку, творячи цілісність, яка допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора, щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події):
Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Іван Франко, «Якби ти знав, як много важить слово…»
Сила поезії – у знанні й почутті, але в ній є ще щось, і це щось, як стверджує Євген Баран, потребує «чистоти сприйняття», якщо хода поета впевнена і правдива: «Тільки в знанні – джерело й начало доброго вірша», а ще «…у віршах пророкування звучали / І настанови життя» (Квіт Горацій Флак, «Про поетичне мистецтво»). Підтвердженням останньої думки може служити й те, що в 2013 році Наталка Плахотнік захистила кандидатську дисертацію про профетичні мотиви у творчості Євгена Плужника, Володимира Свідзінського, Богдана-Ігора Антонича, Євгена Маланюка (профетичний – той, хто (що) здатний передбачати; передбачуваний). «Нелегко й читачеві, що звик пробігати оком поетичний текст. Тут, хай подумки, треба таки читати, вчитуватись, пам’ятаючи, що поезія – це єдність сенсу й звуку. Читаючи – знаходити й у звучанні вірша те, що в’яже нас із давниною, торкається душі» (Андрій Содомора, «Почути Горація». У кн. Горацій. Твори. – Львів: Апріорі, 2021. – 432 с. : іл.). Що ще?..
Так і живу – творю своє панно.
О, панно юна, звідки вам те знати,
Що нам дано
І як давно
…………………………………….
І що в мені посіяне гряде?
І чим зійде колись першопричина?
Юлія Бережко-Камінська, «Невідворотне»
Мусимо доконче брати на себе відповідальність за все, що робимо, щоб наші думки не були позірними і ми не боялися повторити слова ЄДИНОГО ЖИВОГО БОГА, що «Я Той, що є» (Книга Вихід 3:14а) і я такий – як є: «Повні труду всі речі, – людина сказати всього не потрапить!» (Книга Екклезіястова 1:8а). Наші слова не для розваги – тож хай допомагають наблизитися до розуміння сутності речей…
_______________
*Ліна Костенко.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів