Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.
Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки. «На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)
Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).
Щодо співмешкання останніх, то зауважу таке: терміни «сповідальники і «метафористи» у літературній критиці з’явилися майже сорок років тому. Й певний резон у такому поділі при оцінці поетичності існував. Але… Про чистоту течій марно говорити. Радше з’являлися підстави балакати про їхнє переплетення, про що неодноразово зауважували тоді. А нині – тим паче. Це я кажу для того, що у нинішній час нерідко бачимо, що сповідь словами, світла метафора творять один згусток. Вірші Ольги Яворської підтверджують це. Хіба тіні сповідальності не видно за метафорами на зразок: «бреде весна зі свічкою в руці», «перегіркла від болю трава запеклася сльозами», «приклеїти безсмертник сніжинкою до душі», «танцює січень новорічний вальс». А ви можете уявити собі літо у ролі збирача туманів чи старезного дуба диктувальником віршів? Чи може ви підгляділи як «цілуються з небом зорі»? Поетка змогла. І передала побачене через органічність метафор: «вітри у сурми виграють ночами», «зухвалий мороз пекучий заціловує серце до сліз».
Замилування дивовижністю метафор крокує у парі з порівняльністю. «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно», «Тривога в серці, мов квітневий сніг», «Ваші очі, як втрачені зорі», «Безумний світ, немов шалений кінь». А ще ж маємо такі чарівні образи, як «зіниці січня», «чоло лісів», «обличчя небокраю», «сцена смеркання». А хіба поетичність хоч трішечки програє, коли зір натикається на вдатності на кшталт «чагарник буденності», «скроні вірша», «накидка відчаю», «молебні трав»?
Взагалі після прочитання книги складається враження, що поетичні знахідки не стали б реальністю без відданості словогрі. Нехай вони не такі помітні, як неологізми у віршах Василя Рябого і Кості Мордатенка чи діалектизми у текстах Петра Мідянки та Романа Вархола та… у виданні Ольги Яворської теж вистачає неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «тонкострунна», «розгалуззя», «словодари», «терміття», «вернини». І на цьому тлі ще чарівніше виглядають такі пестливі слова, як «очка», «вишенька», «соненько», «світонько», «мовонько». А як тут не згадати, що поетка нерідко використовує подвоєність слів для увиразнення думки: «сміються-квітують», «гілочка-рука», «вітер-пустун»…
Усе це робить ще ефективнішим темарій поетки. Між іншим тематичні пласти можна розпросторювати, деталізуючи кожен з них. Але не вдаватимуся до цього. Лише окреслю їх. У «Сльозі-живиці» маємо твори з відсвітами громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. «Німа пітьма, тугий холодний вітер, з волокон смутку зіткана печаль», «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «В ансамблі трав – печально-жовтий жмуток», «І я, мов дика груша у саду, пожухлим листям зиму зустрічаю», «На білій вишні, мов сльоза, моя печаль»…
Коли уже згадано про темарій поетки (нехай побіжно) то, либонь, варто наголосити ще на трьох моментах. У багатьох текстах є присутніми мотиви богошукань. «Вслухаюся в риму, молюся до Бога». «Третій день через душу мою Божа мати іде в Україну», «Я гріюся невистиглим теплом твого, наш Боже, вічного терпіння». «Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога». Тема важливості богошукань у житті людини обожує і рядки про зростання ролі слова у химерному плині буденності. «Я ж на морозі душу відігріла, щоб муза усміхнулася мені». «Страждає муза на причалі, болить на прив’язі душа». «Кепкує ситий долар над поетом, якого гріють істина й папір». «Мені у житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті». (У віршах про роль мистецтва немає зримих доторків до божості, але це постійно відчувається).
І про таке. Реальністю сучасного літпроцесу в Україні стала поява так званих «посмайданних віршів» і творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Відгуки на вимоги часу? Безумовно, що так! Хоч іноді в деяких авторів бачимо відверте жестикулювання «вигідною темою» заради публікації. Та давайте залишимо у спокої цей нюансик. Хоча б тому, що читальника цікавить не спокуса, а сам твір. Точніше, неповторність образів. А тут бойківчанка (назвемо її так, бо пані Ольга уже чимало років живе на Старосамбірщині Львівської області, хоч народилася у Бучацькому районі на Тернопіллі, який етнографічно належить до Поділля) опиняється у виграші. Про це думаєш, коли читаєш вірші «Недоспівана пісня», «Ой сину, сину». (Зрештою, цей перелік міг би бути довшим, бо вміє авторка знайти свій шлях опоетизації животрепетних проблем сьогочасності, «бреде весна зі свічкою в руці, підсніжники несе під канонади», «веслами вічності доля літа загрібає»…
Напевно в контексті розмови про «Сльозу-живицю» було б нелогічністю промовчати про культурологічні аспекти книги. Вже хоча б тому, що на її сторінках маємо чимало рядків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Епіка, Івана Гнатюка, Василя Стуса. А як не згадати про твори з епіграфами чи присвяти відомим у літературно-мистецькому світі особистостям. Це – зокрема, Маркіян Шашкевич, Василь Симоненко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Роман Дідула, Євгенія Божик… Знову можемо балакати про трепетне ставлення поетки до творчості цих постатей, її позитивний вплив на щоденні почування людської душі. І тут знову можна наголошувати на питанні про самобутність підходу. Ольга Яворська сама «провокує» таку реакцію. Адже у текстах з культурологічними акцентами знаходимо чимало вдатностей: «Мені боляче там, де приречено мусить вмирати покалічений ліс і спаплюжена кимось трава», «В розгалуззі смерек щосвітанку спиняється мить», «Мороз задухи, що пече ще й досі не обморозив їхні пелюстки», «Кричала птахом пам’ять за вікном»…
Своєрідного шарму виданню додає і те, що нерідко надибуємо фрази з афористичністю звучання: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «Гідність на полі битви стяг непокори тримає», «Лиш тоді врятуємо державу, коли з серця вирвемо раба». Коли задумуюся над прописними істинами, заримованими поеткою, то до мене приходить один розмисел. Перечитуючи віршовані книги упродовж багатьох років, висновковую, що афористичність висловлювань переважає серед авторів, які працюють у традиційному ключі. Назвав би це особливістю поетики. А ще – набутком досвіду. І втішно, що все це переплелося у «Сльозі-живиці».
Слід додати, що на літературну стезю Ольгу Яворську благословив поет-страдник, поет-політв’язень – Іван Гнатюк.
Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу у цьому нічого поганого. Адже те, що написане закликає до роздумів, означає, що письменник недаремно пірнав у словесні глибини. Хотів би такого пірнання і від наступних книг поетки.
Ігор Фарина
м. Шумськ
Тернопільської області