Поетичні сигніфікати книги «Річка з назвою птаха» Олександра Мимрука

Олександр Мимрук. Річка з назвою птаха [Текст]: поезія / Олександр Мимрук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2024, – 128 с. ISBN 978-966-448-361-9

У видавництві Старого Лева вийшла поетична книга Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха», (Львів, 2024). Її головним редактором була поетеса Мар’яна Савка. Мистецьке оформлення здійснили Олеся Бачинська і Оксана Гаджій. Книга, з огляду на якісний папір та цікаву обкладинку, гідно репрезентує непрості вірші поета. Вона складається з трьох розділів: «Країна вічного серпня», «Пісні з простими словами» та «Мирний атом». Вірші збірки поет написав протягом 2016-2023 років.

На редакційній сторінці видання написано: «Що таке річка? Це плин часу, рух і невловна мінливість. Це береги, на яких стоїть місто, і вільна вода, позбавлена чіткої форми. Її глибини знають про все. Предмети на її дні пам’ятають про кожен доторк своїх власників. Вона розчиняє складні конструкції речень, і слова перетворює на воду — тобто на себе».

Напевне філософія заголовка відноситься до символічних понять річки і птаха. Вони на тлі  авторських роздумів у віршах поета є довговічні та сповнені тривалості. Тому у заголовку, мають міфічне згущення. Плин води в річці може означати плин часу, а пташиний політ асоціюватися з неосяжністю. Філософія такого підходу, який можна би назвати пролегоменою, уводить читача в непростий зміст поезії творця, але також у сам характер творчості Олександра Мимрука. Автор бо є відомий і його літературний почерк має свою сутність в літературному сучасному процесі.

Олександр Мимрук – це поет індивідуальної метафори та філософського тропу зі знаками образів, які ведуть нас у власний код відчувати поезію та її переживати. Авторське слово поета, насичене знаковими рядками. У їх спрощеній, втім глибокій формі, говориться про вічне і неповторне. Бо що таке річка, у самій назві збірки Мимрука? Чи це не стилістична метафора, яка не загубила камертону і пливе навпростець, наче повінь. А може це знак синоніму, що в процесі плину часу, і повінь не гине у своїй миттєвості. Але не лишень повінь, а і життя поета, його емоції та кохання.

була павутина шляхів

латка на латці

що поєднувала (…) будинки

межуючи з вузькими коліями та високими насипами

(…)

(вірш («***я принишк»), с.18)

Безпосередній рух «павутини шляхів», який надається назву, посилюється на акценті логосу, бо він є об’єктивним законом світобудови. Адже в самій назві збірки закладена якби відповідь на важливі питання щодо її змісту. Утім в поодиноких творах (без назви) автор виходить поза назву збірки – щоб не обтяжувати уяви додатковою інформацією. Тоді лаконічність творів є стилістичною ідеєю і водночас церемоніалом бути у слові і бачити світ поетичними очима.

Поет каже:

у мішанині запахів осені та смоли

у чорному бітуму на хідниках

ми віднаходимо нашу єдність

дихання рівне й солодке

нашого міста невпинного

У творах бачена дійсність розуміється як суб’єктивна філософія буття. Вона непроста в своєму внутрішньому образі, адже єдність людини і міста, запаху осени і бітуму це і є складна сучасна міфологемна дійсність, якій підлягаємо. Олександр Мимрук оконтурює цю єдність метафорою, надаючи їй додаткового значення. Десь підшкірно можна спостерігати особистісні емоції творця, їх універсальність і цілісність. Ось приклад іншого наративу, де поет говорить:

їдемо десь далеко

і мовчимо

немає різниці

куди

тиша між нами

вбралася в жіноче

їдемо уперед

і рухається світ

місто в землю вгрузає

(…)

Якби не інформація, що автор цей вірш приписав до циклу «Країна вічного серпня», він міг би бути абстрактним твором. Він не мав би тоді виразних ознак, координат і настанов. Втім номінація «вічного серпня» дає творові перепустку до філософської суті, що поезія буває номінативним знаком дійсності і підлягає емоціям серця. Тобто вона, пливучи між високими берегами емоцій, може вилитися поза ті береги і бути повінню. Автор говорить це у творі («***волів би не знати»): «вагони дрімають на сонці / побачивши сни транзитного хронотопу / ніби яскраві цятки на схемі шляхів // червоні лінії огорнули контур / розжованого серця / і нікуди від цього вже не подітись» (с. 47).

Емоції серця, їхні виразні контури в бік лексемних варіантів, поет Олександр Мимрук поширює на об’єктивні структури дійсності. Адже «вагони [можуть насправді] дрімати на сонці» і бути «яскравими цятками на схемі шляхів». Бо вічність поезії безсумнівна, як і символи відваги та хоробрості. Чим же є хронотоп мандрівки у слово, як не стійкою відвагою автора, ще і ще додати до приданого, своє натхненне слово і свою уяву. Тому поет Олег Коцарев пише: «Поміж «наріжних каменів» цієї книжки просто не можна не згадати поняття «форма». Цікаво: вірші Мимрука, бувши формально якраз досить стриманими, при цьому вельми «формалістичні» своїми сенсами. У цих текстах ми постійно зустрічаємо описи форм, обрисів, кольорів і фактур. Саме формами мерехтливо єднаються вже згадані строкаті елементи світу «Річки з назвою птаха». Та й кінець кінцем річка — на яку так часто, і то не лише у назві цієї книжки, звертає свій погляд поет, — є одним із наймонументальніших і найефектніших втілень краси форми. Як свавільно й погідно, доречно і добре вона щораз розташовує свою воду, хоч у полі, хоч під горою, хоч у глибинах промзони! Теплу воду, адже екскурсія з Олександром Мимруком, як ми з вами вже знаємо, відбувається за теплої пори».

затримався вкотре

біля річки

рівнина води

схожа на дзеркало ртуті

срібло небесне всотала

і мовчить

сади відцвіли

і жовте ядро

впало на вулиці і площі

(…)

риба стала важкою

і рушила вглиб

(…)

Символічна картина твору, відносить емоції поета в сторону нанизування образів в згущені вузли. Це зроблено для кріплення сполучень і мовних переплетень, щоб слово означало слово, а образ — був справді авторським образом. Ця конкретика має глибокий сенс, адже поезія Мимрука несе досконаліші вузли – як би це на перший погляд здавалося. Вони є позначені глибшою сакральністю висловів, типу: «я не маю права торкнутися темряви / темрява сама торкнеться мене / коли буде потрібно» (с. 66), «шлях мій туди / де небо ще сяє блакитним світлом / порохом мертвих зірок» (с.68), чи «який тихий сьогодні вечір / без зайвих шумів / розмови повертаються відлунням / як човен з протилежного берега» (с. 85).

Сакральність висловів поета спирається не лишень на зосередженій думці, але також на згущеному слові. Бо чим же є «вечір / без зайвих шумів», чи «човен з протилежного берега», як не прагненням охопити парадигму сутності мовою поезії, а існування побудовою нового рядка. Тому збірка творів «Річка з назвою птаха» є безумовною спробою філософського прочитання сигніфікатів, рекомендованих поетом на фоні непростої дійсності. Олександр Мимрук пропонує зробити це мовою поезії, і тим його збірка цінна та вартісна в літописі нинішньої української словесності. Вона виділяється знаковими образами та метафорами. У ній влягаються такі поняття, як епістемологічна істинність поезії і водночас її присутність та вирішальність в суб’єктивному просторі книги поета.

Тадей Карабович,

Національна спілка письменників України

Люблін, березень 2025

Олександр МИМРУК – поет, культурний критик, журналіст, редактор. Народився у місті Благовіщенське Кіровоградської області. Нині мешкає у Києві. Автор поетичних збірок “Цукровик” (2017), “Річка з назвою птаха” (2024), а також нон-фікшн книжки “Олег Сенцов” (2017)
Співупорядник, куратор й автор передмови до видання “Екземпляри XX” (2021), присвяченому історії мистецької періодики в Україні. Твори перекладалися англійською, німецькою та французькою мовами. Лауреат Літературної премії “Смолоскип”, Премії НСПУ за “Найкращий поетичний дебют”. Багаторічний редактор та керівник громадської організації “Читомо”, яке займається висвітленням подій видавничої галузі України та світу, а також популяризацією культури й читання. Автор численних статей на тему літератури, мистецтва, архітектури й культури загалом.