Гнида П. Вірші про все і ніщо: поезія. – Львів: Сполом, 2017, – 28 с.
Тоненька збірочка віршів. Лише два десятки творів. Помітної погоди на літературному морі видання не робить, але воно є таким важливим для віршника. Особливо для представника покоління, яке прийшло у красне письменство вже у нинішньому тисячолітті. З двох причин. По-перше, промовляння молодечої задерикуватості. (Знаєте, мені чомусь подумалося саме про неї, коли читав «Конкуренцію», якою все починається. «Представляючи мене здивованій продав чині П.Ф. (Павло Федюк – уточнення автора) каже: Знайомтесь, оце майбутній голова спілки письменників»). По-друге, благоговіння перед виданням зрозуміле. Ніде тексти оприлюднити. Видань обмаль, а ті, що є, з осторогою ставляться до невідомих або малознаних авторів.
Останнє певною мірою можна пояснити. Але сумніваюся, що подібна позиція є завжди вдалою. Іноді поза увагою залишається вартісне. Не знаю чи пропонував комусь свої творіння Петро Гнида, та чомусь переконаний, що деякі редактори опинилися б у ролях … забивачів голів у власні ворота.
Згоден, що видання є майже непомітним у книжковому морі, але воно водночас причаровує читачів тяжінням до поетичної справжності.
Тому передусім поговоримо про виражальність. І, зрозуміло, перш за все згадаємо про метафоричні зблиски. «Сон мережить мрії», «Троянда дивиться на тебе», «Крутиш веретено́ повсякдення», «Лежу собі горілиць покраяний на слова», «Викрешує спогади з нетлінних рейок», «Пилом придорожнім ляга на серце». Гарні метафори! Хоч дехто може подумати, що не всі вони зачаровують. Залежить від смаку. Задумуюся над цим та хочу ще більшого занурення у метафоричну течію.
І в небуденність порівнянь також. «Заходжу в ліс наче мураха в густу траву», «Життя прошмигнуло як тінь», «Ріжеш ніби ножем словами», «Наплітаються наче листя спогади», «Жінка опускає вуаль наче ніч що спадає на місто», «Нас минали наче хмари задивлені перехожі», «Маленькі ніжки наче будинки на високих палях», «Ногами наче веслами»… (Трикрап’я ставлю у надії на те, що поет множитиме такі вартісності.)
До цієї тоненької збірочки «примагнічують» і цікаві образи. Так і хочеться бачити «здивованих риб», «тоненьку річку», «розлогі листопади», «око місяця», «кубло сонця». Якщо ці взірці образного мислення так чи інакше пов’язані з явищами природи, то є і те, що має ознаки іншості: «веретено́́ повсякдення», «простирадло мрій», «залізні груди». А образ «нетлінні рейки» нагадав один вірш Ярослава Павуляка. «Мені в дитинстві з деревця крутого нетлінний тато вистругав дорогу». (Замислився над проблемою творчих перегуків. Якщо виходити з того, що в літературі неможливо знайти нову тему, а можуть існувати лише сучасні інтерпретації уже знаного, то проблема є очевидною. А в даному випадкові усе є набагато складнішим. Якоюсь тінню перегук є лише одне слово. Але, як кажуть, шляхи Господні несповідимі).
Ще про один момент підштовхує порозмірковувати видання. Про буквотвори. (Правда, тут не все виглядає так просто. По-перше, переконаний, що поет і словотворчість – синоніми. А по-друге, є версифікатори, котрі нею не захоплюються, але їхня творчість від цього не програє. Щодо Петра Гниди, то він, як мені здається, борсається між двома течіями, хоч штурмовий вал другої ще накриває.) Барвою рідковживаності і такі літеросполучення, як «вагота», «прибережжя», «безслів’я». Радує і те, що поет іноді вдається до діалектизмів та професіоналізмів. Але чи потрібен галицизм «хтів», якщо він випадає з контексту?
Негатив слововживання? Мабуть, що так. Та поряд з ним є і позитив. «Зело зелене зазеленіло зеленою зеленню зе́ло.» Алітерація? Щось таке. Напевно, виникне мова про штучність? Але це питання не є однозначним. Коли вдуматися, то і від віршів без словогри віє якоюсь неприродністю. А від неологізмів та алітерації тим паче. Та хіба справжність страждає від цього?
Якщо балакаємо про виражальність, то не можемо оминути питання про темарій. Бо ці питання, знаходячись на різних полюсах сприйняття, тісно пов’язані між собою. Та, говорячи про темарійність, не хотів би розкладати твори на полички громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. Заважає переплетення мотивів. Скажімо, вірш «Повертаючи у світ дитинства» пронизаний філософськими поглядами на життя, хоч деякі сентенції не виблискують новизною («Двічі не вступити в одну і ту ж річку».) Та вчитаймося! «Ріка тоненька несе за собою тіла риб.» Хіба це не є своєрідним пейзажем? «Самотою розкішною зацвіло життя мого жало.» Є у творі «Зело зелене зазеленіло», з якого взято ці рядки, якийсь відсвіт пейзажності. Але й філософія сусідує. «Бути щасливим отак значить бути самим собою.»
Філософічність і пейзажність. Вони домінують з усією очевидністю. Та зупинюся не на них, а на деяких мелодіях текстів. Скажімо, у «Конкуренції» і «Тероризмі» – відгомони сучасності. Генна пам’ять відгукується у творах «Полоничі», «Мій дідо був колійовим.» Певні культурницькі акценти розставляє «Несподіваний поцілунок», якщо вглиблюватися в епіграфи. Магія закоханості окутує вірш «Троянда над ліжком», «У парку».
Очевидно, можна балакати й про інші тематичні нюанси. Та зробимо спробу зануритися в один з них. Приміром, уже було мовлено про генну пам’ять у віршах. Наголошу, що Петро Гнида позиціонує себе як поет урбаністичного кшталту. Але його урбанізм має сув’язь з пам’яттю про село. Вибухова суміш може бути упереміш з віковими відчуттями.
Ще про таке. Маємо 20 верлібрів. Творів з цікавими думками. Орієнтація на західноєвропейську літературу? Можливо. Але чи варто забувати про одну особливість. Національна ідентичність літератури із силабо-тонічним ухилом. Чи не варто шукати себе десь посередині, щоб стати врешті самим собою?
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопіллі