Сьогодні мало хто знає, що в селі ще на початку 60-х років минулого століття була досить величава споруда – костел – римо-католицький храм. Малим я часто бігав навколо нього, проникав і до середини через відкритий вхід видовженої майже гострокутної форми у його верхній частині (дверей не було), але з певним острахом, остерігаючись обвалів.
Стояв він у центральній частині села, звичними орієнтирами якого є каштан і клуб, у низині, у декількох десятках метрів від них, справа від дороги, яка веде з Квасниць на Ковалеву гору, в оточені розлогих старих лип. До нього вели викладені кам’яною плиткою сходи, а перед входом була невелика площадка теж вкрита плитою. Поступово костел перетворився у непривабливу руїну – оббиті стіни та купи обваленої штукатурки навколо них. На її високий гранчастий шпиль зліталось гайвороння, зчиняючи галасливий гам. Гнізда, звиті на її вершечку, наповнені знесеними яйцями, манили бахурів і навіть парубків. Ілько Улан, що мешкав неподалік, якось (після німецько-радянської війни 1941–1945 рр.) доліз до них – набрав повну пазуху яєць, але зірвався і каменем полетів вниз… і диво – залишився цілісіньким, без будь яких травм, розпластавшись на траві коло храму. Про цю подію, мов байку чи пригодницьку бувальщину, охоче розповідали очевидці, батьки своїм дітям, як мені мій батько. Про неї, як трохи смішну і повчальну оказію, пам’ятають старші люди й досі. Залишки храму знесли колгоспними тракторами за допомогою волокуш, якими, як правило, стягували солому при скиртуванні на полях, і кудись вивезли.
Порівняно швидко, впродовж кількох років, поблизу місця колишньої споруди звели будівлю, в якій розмістили фельдшерський пункт, бібліотеку. Якийсь час ній був дитячий садок. Згодом для дитячого садка збудували просторе приміщення на вул. Вигін, яке стоїть й досі. Сьогодні можна з певністю сказати, що документально підтверджену історію костел від проекту, зведення і до занепаду та руйнації, початок яким поклало «визволення» краю у «золотому вересні 1939 р.», без спеціального дослідження (пошуку і вивчення відповідних матеріалів, які, на нашу думку, можуть зберігатись в архівах Івано-Франківська, Тернополя або Польщі) неможливо відтворити. Проте про костел все таки дещо відомо. Цінні відомості про нього залишив нащадкам односелець Гринь Комарницький у своєму рукописному творі, присвяченого історії села. У ньому розказано коли, як і за чиєю ініціативою звели споруду. Немає жодних підстав сумніватись у достовірності розповіді.
«В 1884 р. Відбуласі Польска місія тижнева в наші церкві, пише він, місієонарі провадили місію в польскі мові, і наступає будова косьтела» (Літопис Гриня Комарницького (рукопис). С. 90). На цій же сторінці він озаглавив розповідь про костел «Костел Латиньский», яку розпочав словами: «Костел Латиньскй по будованй в 1886 р…». Далі повідомляється, що до будови доклалися «Канонік» (католицький священик – І. П. ) о[тець] Бромніцький, який був «дуже прихильнй до людей як до поляків так і до украінців», між якими «того часу не було так якось великоєі ріжниці в нашім селі», вдова Віктора Домбровського (народився в 1829 р.) Ідалія Домбровська, що : «Пани мало докладали труду до будови… », «…оден поляк секретор громацкй Іван Заянчковскій то сями казали полякі що недав маленького гроша на будову». Храм будували українці. «най більши (до будови – І. П.) причинилися украіньці» . Вони лупали камінь, доставляли його й інші матеріали, були помічниками мулярів, були дотичними до будови «навіть єинчими датками», а саме: грішми, заколядованими у них поляками. «полякі колядували, зазначає автор літопису, чираз кілька літ взагалі по украіньских хатах і також (їх ніхто – І. П.) не відправляв дурно» (Там само. С. 91). Зазначається також, що один чи то поляк, чи українець, на сповіді у каноніка зізнався, що не має дітей «і той подарував свій маєток на будови каплиц по де котрих селах» «і якусь часть о[тець] Пр. Бромніцкий ужив до будови Ліщинецкоєі каплиці» (Там само).
«А навіт побудові украінка Марія Чіхман ж[(інка] Ілька купила Євангелію до косьтела». «Вінкльовй камін зі [с]вого городо подарувала під будову костела Доська Бесага ж[інка ]Луці» (Там само).
То ж можна з певністю сказати: українці, які будували і облаштовували латинський храм, маючи свою церкву, не мали відрази до поляків. «Поляків, зазначається в літопису, тім часі було мало 6 фамілієі а 12 господарі разом зі слугами двірскєми потім прибуло 5 мазурів які ліс рубав». «Паньска фамілія не є стала по явитса чито скарбовй якій коваль або иєнчй слуга двірскєй тай зарік за два відійшов вроці 1935 було 9 сталих а 7 слуг паньскіх» (Там само). Цікаво, що, як пише автор літопису, «кавалєри (поляки – І. П.) і ту пожинилисі з украінками але не довго були всилі порозєіздилисі» (Там само).
Із розповіді Гриня Комарницького костел постає і як спільна українсько-польська будова, і храм, в якому святі відправи на «празник» пасху «поляки світкуют зукраіньцями». Так було і на «празник» що «відбувся 16 мая» (року не вказано – І. П.) (Там само). Але українці слідували своїм священикам, безконфліктність у стосунках двох релігійних конфесій села виглядає оманливою. Натяки на це знаходимо і в літописі. Не узгодженості виникали насамперед між польськими і українськими священиками. «Перед світовов війнов (Першою світовою війною 1914–1918 рр. – І. П.) була дварази місія (приїзд до села польських священиків на відправи – І. П.), – пише він, – одна місія недужи добри закінчиласі чомус. Священникі межи собов погнівалися…» (Там само. С. 92). «коли надєіхав о о[тець] Носковський (український греко-католицький священик – І. П.) то дужи єиго просили священникі польскі аби він відправляв в костелі а він нехотів», «а всі люди вйшли з костела і всі пішли до церкви лишило сі назакінчині місієі 15 людей а було 8 сьвященників польскіх». «було на єднім празнику, зазначає автор, багато сьвищенників украіньских і польскіх». «Як тепер? Тепер польскі священикі рітко приєізьдє до Костела празник ужесі ні коли не відбуває … уже ніхто несьпіває навіт по польскє заколядувати нема кому. Косьцолом найбільше опікуєсі двір» (Там само). Коли, в якому році писав ці слова літописець, на його ж власне запитання «Як тепер? », не вказано.
З повною достовірністю можна твердити, що костел функціонував і був місцем святих відправ ще до окупації села першими москалями 18 вересня 1939 р. Людям запам’яталося те (і про це розповідають у селі й досі), що до костелу ходили молитися й українці, а поляки до нашої греко-католицької української церкви. Тому можна стверджувати, що не було явно вираженого розбрату між мешканцями села на релігійному грунті, вони зазвичай не надавали будь-якого значення тому, хто до якого храму ходить.
Після окупації села, розповідали старі люди, поляки кудись щезли. Ми ж вправі висловити своє переконання, що вони, як, до речі, деякі українці, були вивезені сталіністами під час масових депортацій 1940–1941 рр. у віддалені райони Росії (у тодішньому означенні – СРСР), розміщені у спеціальних поселеннях. «Протягом 1940–1941 рр. у Сибір вивезли 31 особу, з них 19 не повернулись». У 1939–1941 рр. були депортовані: Боднарчук Парасковія Іванівна (1892 р. н.), родина Заходняків (семеро осіб), родина Іваськівих (три особи), родина Олійників (п’ять осіб), родина Хомут (три особи), родина Шевчуків (чотири особи) (Мизак Н. За тебе, свята Україно. Книга 4: Бучацький повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА. Чернівці, 2004. С. 59). Репресовані поляки, які вважалися небезпечними для нової влади, вже ніколи не повернулися до села. Хто з українців, мешканців села, повернувся і, зрештою, де, на якому місці, і на якій вулиці жив, хто їх нащадки – невідомо. Відповіді на ці питання теж треба шукати в архівах.
Після Другої світової війни 1939–1945 рр. у зв’язку з черговим переділом європейських кордонів поляки назавжди втратили галицькі землі. Не стало компактних польських поселень на Західній Україні, їх громад у селах, містечках і міста. Залишились могили предків, у тому числі і у моєму селі та ще, треба зауважити, культурний вплив, який відчувається й досі. Поляки, які були зайдами на наших землях, і, куди правди діти, гнобителями галицького люду, залишили по собі прекрасні архітектурні споруди, виконані у кращих європейських стилях, як представники римо-католицької релігійної традиції, справляли, так би мовити, цивілізаційний вплив на життя і побут галичан. На жаль, жодної інформації (бодай згадки) про те, чи був у костелі неодмінний атрибут відправ у римо-католицькому храмі – музичний інструмент, славнозвісний – орган, у літописі не згадується. А якщо був, то чи не вивезли його москалі як трофей, а, якщо так, то куди ? Як у Першу світову війну 1914–1918 рр. вони вкрали церковні дзвони і чотири маленькі дзвіночки вкупі, дуже мелодійні, що їх у 1896 р. закупило і подарувало церкві товариство «Братство «Серця Ісуса Христа», якими дзвонили при святому причасті (Там само. С. 107).
Іван Пендзей
Leave a Reply