Шкуліпа А. Наскрізь – як небеса: вірші, поеми.- Ніжин. ФОП Лук´яненко В.В., ПІК «Орхідея»: 2023.- 406 с.
Нині можна помітити закономірність, що в читачів зросла увага до оформлення книг. Звісно, можна сказати, що поліграфісти та автори «винуваті» у цьому. Адже першочерговим стає оформлення. Та не тільки через виробничі нюанси. Ефекту позитивного сприймання не було б і без оригінальності назви видання. (Давайте навіть не згадувати про присутність банальності у найменнях, бо вона теж нахабно прагне скористатися новинкою, хоч, на нашу думку, це не допомагає).
Не сумніваємося, що це має відношення й до ошатного тому творів Анатолія Шкуліпи з Ніжина на Чернігівщині. І передусім через неординарність назви, котра є неоднозначною на тлі тяжіння до традиційності у хорошому розумінні означення. По-перше, помітно: віршник орієнтується на те, що в палітурній незвичається на образи з написаного. Це підтверджують «Звернення до радості», «Право на взаємність», «Релігія кохання». По-друге, образність ускладнюється, не виходячи за рамки звичного. Скажімо, в доробку письменника вже є книга вибраного «Наскрізь». А тепер маємо «Наскрізь – як небеса», продиктоване окремими рядками: «віща душа народу – наскрізь- як небеса»…
Промовляння через порівняльність змушує детальніше поговорити про поетичне вираження, котре не може обійтися без використання літературних тропів, згадок про «населення», кольорових екстраполяцій, слововиявів. Не залишимо поза кадром шукання Бога та культурологічні аспекти, котрі в однаковій мірі характеризують і вираження, і темарійність, та свідчать про своєрідну противагу одновимірності вищезгаданих моментів. А хіба можна оминути питання про формовираження, якщо воно теж вказує на оригінальність творчих шукань?
Деталізуємо ці моменти. І почнемо з літературних тропів, до яких належать метафори, епітети, порівнянння й, зрозуміло, що серед н6их досить оригінальними й неповторними є такі: «зухвалі думи руки не опустять», «на вістрі часу оживала мідь», « кличе літо на гриби до тещі»… Трикрап’я тут не є випадковістю, бо перелік можна продовжити, на важливість сув´язі уяви та реалу для метафоричності натякаючи.
Це стосується й епітетів з ознаками авторської оригінальності, де почасти відображено тяжіння автора до метафоризму. Здається, що саме це побутує у словосполуках «пасмо світла», «вир зорепаду», «зонт неба», «здичавілі судження», «канон дідів», «купол синяви»… Хочемо того чи ні, а епітетна особистість тільки підсилює звичну, для якої характерними є вислови на кшталт: «плин думок», «трель солов´я», «далеке село», «крик душі», «батьківські пороги», «зоря пурпурова».
А от порівнянь різного роду маємо ще більше. Коли епітети умовно діляться на дві частини, то існують порівняння з сполучниками і без них, з їх наявнісю чи відсутністю та висловами, котрі поєднують два іменники: «хлопець-неборак», «сніг-холод», «зайці-сіромахи», «столяр-друг», «війна-людожерка», « бджілка-торохтілка».
Сліди порівняльності тут є очевидними. Ще зриміше постають взірці тропу тоді, коли на овиді сприймання з’являються сполучники «як», «мов», «наче», «ніби»: «на траві, як на постелі, ясен місяць переспів», « страх мов кіт, без упину шкеребе», «неначебто сон, в найбільшій акації, наше життя розквіта над усе». Причаровує й відсутність сполучників: «звичайні речі- зсуви незвичайні», «ми- каїни свого народу», «гріх не закричить»: я -«вічний». По-своєму продовжує цей ряд сув´язь наявності та відсутності цієї частини мови: «руде волосся- як вогненне диво», «невгамовна моя, ненаситна – мов дзвін», «чуття-як мильні пухирці».
Ці літературні тропи супроводжують й «населення» книги, де «замешкали» рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «мало вам тих соняхів?», «акація, підстрижена під бокс», «то не сивий коник – наше горе скаче», «голуби купаються в калюжі».
Інколи трапляється так, що в одній «квартирі»(рядку чи строфі) сходяться різні «мешканці»:твої очі – мов переполохані зайченята причаїлися під кущем жасмину», «лебедем до зір зрина», «сплести тобі вінок, моя кохана, не з конвалій, не із чебрецю, а з роменів, білих як ромени, і урочисто-ніжних як зоря»… До речі, поєднуваністю позначені деякі кольорові екстраполяції. Тут, мабуть, варто згадати окремі вислови: «відчуття калюжі срібно-сині», «сміється пух непроглядний і чорний, хоч білим здававсь», в золотисті крильця зааплодував і чорняві рильця в смуток заховав».
Та не менш цікавою є і поетична барва в так званому «одиночному плаванні»: «покличу біляву хмаринку», «а як глянути зненацька із чорного ходу», « і осипає знов і знов цвіту золота поріг»…
Цікавинки пронизують книгу, коли заходить мова про слововияви, серед яких є неологізми, рідковживані слова та діалектизми. Хоча б тому не можна викинути їх у прірву неуваги. Саме про це мислиться, коли натрапляємо на слів´ята типу «ланіти», «тужба», «семиструння», «переплин», «іскраполе», «різщнобарвитися», «завсіди», «розквіття», «гнадники» (Зрештою, це – лише дещиця, бо подібних словосполук є більше, що радує).
Ознаки виражальності носять на собі рядки з богошукальними мотивами, залишаючись при цьому важливим відтінком філософської лірики: «Вершини підвладні лише Богу». «Я і ти, немов самого Господа посланці» (Найбільше у таких ситуаціях причаровує природність звучання).
Почасти про темарійність виникає розмова, коли перед читачами з бурхливого моря книги «випливають» культурологічні аспекти. Серед них- загадки про митців, чия творчість живить душу, орієнтація на фольклорні скарби рідного народу, власне крилатослів´я. Саме про них мислиться, коли читаємо видання «Навстіж – як небеса». Бо на його сторінках знаходимо згадки про Шевченка, Бетховена, Довженка, Гоголя… Відчувається облюбування душі автора до вдалого використання усталених фраз. Адже ідіоматичністю позначені такі вислови, як «а я до стертих підошов до тебе стоптував дорогу», « і я буду вишивати рушники на наше весіллля», «що посієш, те і вродить». І таким закономірним на цьому тлі виглядає прагнення до власної афористичності. «Допоки будемо хохлами, не бачити нам України», «російську забув би я тільки за те, що нею випендрювавсь Путін», « Між порядком і хаосом порятовує жарт».
Цей парад окремих виражальницьких аспектів, либонь, варто завершити згадкою про формотворчість, до якої тяжіє поет. Адже у виданні зустрічаємо поему, поему-баладу, цикли віршів, вінок сонетів, верлібри, що, безперечно, допомагає вираженню думки.
Згадаємо й про таке. У цих нотатках не випадково зроблено наголос на виражальності. Хоча б тому, що вона дає можливість ліпше збагнути громадянськість, філософічність, пейзажність лірики Анатолія Шкуліпи, і засвідчити про неповторність звучання на тлі творів таких поетичних перевесників, як Володимир Вознюк з Чернівців, Олександр Гунько з Києва, Богдан Смоляк з Львівщини( Усі вони народилися у першій половині 50-х рр.минулого століття), доробок яких все частіше опиняється в полі зору реципієнта. (Сумніваємося, що в наших розміркуваннях виник би такий поворот думок, якби не те, що ніжинець сам спонукав до цього неординарністю вираження). Віримо, що наступна книга версифікатора ще раз докаже це.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук, доце6нт КОГПА ім. Тараса Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Кременець – смт Шумськ, Тернопільської області
Leave a Reply