У мене в руках свіжа поетична збірка Романа Пастуха «Мово моя солов’їна» (Дрогобич, “Посвіт”, 2017), яку прочитав, як кажуть, на одному диханні. Не знаю як хтось, а я в кожній поезії, в кожній збірці вишукую пігулку для серця, душі, яка б оздоровчою силою думки й слова змогла забандажувати всі порізи й шрами оголеної та незахищеної субстанції.
І в цій книжці таким ліком для мого вибагливого естетизму є багато віднайдених парадигм у заангажованому дискурсі. Поет ставить Слово на Олімп почуттів: «Бо трусяться ноги і в смерти Від сили божественних слів». Він свідомо тримає діаманти нашого мислення на міцному повідку мислі: «Коли поетові бракує думки, Тоді він перетворює слова Щось на зразок розтягнутої гумки У новомодних шатах франтівства». Не можна не погодитися з Романом Пастухом про те, що мову людині дарував сам Господь, що «наша мова – із Божого слова, і тому вона вічна й свята».
Домінантними словами збірки, без сумніву, виступають слова мова – слово – думка – образ – мислення – вислів. Ба навіть більшість назв поетичних зразків самі собою несуть експресивне семантичне навантаження. Наприклад: «Мово моя солов’їна», «Мамина наука», «Національні речники», «Божий дар», «Золото», «Сув’язь літер», «Лік од пропаду» тощо. У кожній поезії бринять мотиви синівської любові до мови, прохання бути «з нами довіку воїном і мудрецем», бо «нині її обороним – завтра вона нас спасе». Аксіомою творчості поета є не кількість написанного, а її вартість: «Важливо – не скільки напишеш Книжок розмаїтих усмак І їх для нащадків залишиш, Важливо – напишеш ти як». Поет Урідну мову щиро називає та порівнює з крилами, фантазією, опікою, безсмертям, классикою та натхненням – цими вічними й непереможними флюїдами духу людського.
Існують, безперечно розмаїті роди й види поетичної творчості. Кожен поет у ній знаходить свою нішу, наповнює свої соти. Поезія Романа Пастуха, як видно, поповнює парадигму патетичної, закличної, патріотичної й національно-естетичної візії життєйської основи нашого бутя – безсмертної мовної субстанції. Українська мова була, є та буде: «Що третій дар то рідна мова, Яку з моїм ти молоком Ввібрала, зоре світанкова, Користуватись, мов кермом».
Зиновій Бичко,
член Національної спілки
журналістів України,
м. Львів