Його називали останнім із байроністів. Закінчивши історико-філологічний і медичний факультети Університету св.Володимира, він прожив у Києві більшу частину свого життя і написав тут найкращі твори. Переживав творчий екстаз як несвідомий процес, що відбувався без участі його волі і розуму, писав у стані, близькому до сомнамбулізму. Усе життя розривався між Польщею та Україною, відмовляв останній у праві на власну державу і бачив її у складі Речі Посполитої. Та через несвідоме вираження його духу, через потайні сили душі, на рівні психічного автоматизму у світ проривалася його вистраждана, болісна, скорботна любов до України як землі своїх предків. Стихійний і миттєвий розряд творчої енергії одягався у шати українських метафор пам’яті митця про священний і міфічний ландшафт, де він жив і творив.
Леонард Совінський (1831 – 1887) – митець від Бога, що ніяк не міг відійти від скорботи, завершуючи один твір і починаючи другий, народився 7 листопада 1831 в селі Березівці нині Літинського району Вінницької області, де, здавалося б, під цілунками вітру розцвітатимуть ліхтарі квітів і радість тектиме по людському обличчю. Сам письменник у спогадах говорить про те, що його батько Ян, до того часу, поки купив землю в Березівці, тривалий час був учителем музики, добре грав на скрипці і фортепіано, вогонь таланту його переслідував, змінював душу і плоть, що він часом себе не пізнавав. Якусь частину життя він провів у домі підкоморія Борейки у с.Цикові на Львівщині, де після смерті господаря одружився на його ключниці, українській селянці Пелагії (з роду Павліковських) [Sovinski L. Wspomnienia szcolne. Warszawa, 1884, s.186]. Вони кохали один одного, та люди дивилися на них німі, як стільці, і на грішних їхніх обличчях тремтіла душа. Звісно, такий незвичний, як на шляхетські мірки шлюб, який випадав із рамок регламентації майнових відносин згідно з тодішнім законодавством, а також характер побуту, особлива довіра до дітей (у Леонарда був ще брат і кілька сестер і всі вони, відповідно до закону про змішані шлюби, стали православними), до їхнього емоційного життя вплинули на світогляд письменника, його демократичні, «хлопоманські» інтереси, зацікавлення українською темою, і, зокрема, творчістю Тараса Шевченка. Ставав під ногами пісок травою, бо він рятував свою душу і рятував своє слово любов’ю до України.
Початкову освіту хлопець здобув удома, потім вступив до Меджибізького училища, де подружився з Генриком Яблонським, майбутнім відомим поетом, автором поеми «Ґвідо». Завдяки йому пізнав музику речей, які до того були німими. У 1842-1847 роках Леонард навчався в гімназії в Житомирі, де зав’язав контакти із Аполлінарієм Загорським, згодом автором «Наукових бесід». Під шум дощу друзі змінювали свої духовні обличчя, а ріки – плин води. У «Шкільних спогадах» він відтворить емоційну атмосферу навчання і в Меджибожі, і в Житомирі, організаційно-педагогічну специфіку і режим роботи, роль учителів у їхньому духовному становленні. «…Учителі мої – всі вже без сумніву у могилах (може ще десь між хрестами і блукає який ветеран, виглядаючи собі містечко на могилу…); тому ніякі особисті спонуки, ніякі перенесені образи не спотворять правди під моїм пером». Серед найколоритніших постатей привертають увагу українець Демкович, у якого він жив якийсь час на квартирі і який запам’ятався йому грубістю, нещирістю, пияцтвом, і поляк Стульчинський, чоловік відповідної освіченості і педагогічної культури.
У 1847-1851 роках Леонард Совінський навчався на історико-філологічному факультеті св.Володимира. Коли ніч своє скляне око клала у фужер світанку, вставав із-за стола з улюбленими книгами і простягав свої руки до сонця: «Ми єдині, як небо і земля, як море трави, розсіяні у світі, прикуті до мрії». На думку Романа Таборського, дослідника його життя і творчості, тут він став «одним з ідейних ватажків студентської молоді, його відрізняли демократизм і сміливість поглядів, особливо на систему взаємин на селі, яка вимагала швидкої зміни» [Taborski R. Leonard Sowinski // Literatura polska w okresie realizmu i naturalizmu. Warszawa, 1965, s.103]. Хіба можуть з’явитися потрібні слова, коли ти не чекаєш ні сонця, ні смерті?
В «Образках із минулих часів», що друкувалися в «Gazecie Warszawskiej» (1868, nr 78-85) і «Tygodniku Ilustrowanym (1870, nr 130 I 142) він частково відтворює емоційну атмосферу в Університеті св.Володимира. Воістину кепська пора, коли ти не знаєш і не вмієш, не відаєш, для чого живеш, і не маєш за що вмерти. Вона разюче відрізняється від тієї, яку зобразив Генрик Сенкевич у повісті «Даремно», де «хлопи» Рильський, Антонович, Стемповський «те й роблять, що пиячать». Леонард шукав надії, заперечував загальновідоме, приймав на себе важкі страждання, глибші, аніж тіні у перебинтованій стежками голові парку. Університет ще жив відлунням перевороту 1839 року, коли посилено репресії проти тих, що розповсюджували польські рукописи і книги революційного змісту; арештовано членів таємної організації «Союз польського народу», до слідства притягнуто 110 студентів, 11 засудили до страти, правда, згодом цар пом’якшив свій вирок: одних було позбавлено дворянства й відправлено на Кавказ, інших просто віддано в солдати, ще інших переведено до Казанського університету, а декого, напр., Флоріана Зелінського «піддано покаранню шпіцрутенами через п’ятсот чоловік один раз і віддано в солдати до Кавказького корпусу без вислуги» [Владимирский-Буданов М. История Императорского университета св.Владимира. К., 1884, с.199].
Тоді не обійшлося і без жорстокого покарання викладачів, усіх кременецьких професорів звільнили або перевели в інші навчальні заклади, врешті з березня до вересня 1839 року Університет св.Володимира закрили. Згодом були відсторонені від служби завідувач кафедри римської словесності і древностей, відомий польський письменник Юзеф Коженьовський, не допустили до читання лекцій й іншого видатного польського письменника Юзефа Ігнаци Крашевського. Була ще одна подія, яка вплинула на Леонарда Совінського. Може трапитися, що ти виживеш і зможеш зітхнути. Треба відчинити вікно, щоб не знехтувати завтра, яке наступає, день, услід за яким прийде прозріння. Треба чесно боротися за ще одне завтра, очікуючи на новий біль. Поезія була невеличким «землетрусом» усередині його душі, і визначила симпатію до Тараса Шевченка: у 1847 році було заарештовано членів Кирило-Мефодіївського братства, серед них – викладача малювання поета Тараса Шевченка. Страхіття царських репресій, реакційної ідеології і русифікації (циркуляр Уварова) дуже добре передають спогади Леонарда Совінського. Приходить зелена ніч, тоне в листі, спирається на плече університету – як із ним розлучитися? То ж не дивно, що він, по завершенні філологічних студій, у 1851 році записався на медичний факультет [Taborski R. Там же], заснований видатним хірургом Миколою Пироговим.
У 1855 році Леонард Совінський закінчив Університет св.Володимира. Не шукайте мене більше тут, бо я чую, як мене кличе дорога і місце моє там, де зводяться в небі піраміди блакитної криги. Через два роки відбув в тривалу подорож до Австрії, Італії, Франції, Бельгії, Саксонії і Великого Познанського Князівства. Думав, що там мине його біль і він піднесеться духом, і дні страждання щезнуть за горизонтом спогадів. Під час перебування в Парижі познайомився із своїми земляками, поетами «української школи» Северином Ґощинським і Юзефом Богданом Залеським, а в Брюсселі – з Йоахимом Лелевелем, видатним польським істориком, одним із організаторів Листопадового повстання, колишнім професором Кременецького ліцею, Віленського і Варшавського університетів. Ставав деревом, яке мріє дістатися неба. Під час подорожі написав свої перші твори, надруковані пізніше, вірші «Рафаелеві мадонни» і «Перед образами Фра Анджеліко де Ф’єзоле». Повернувшись із мандрів, жив переважно в Києві. Тут у його кістки просочувалася краса і він осягав її порожнечу, від блаженства спускаючись у пекло. Віддавався напруженій літературно-публіцистичній і громадській роботі: 1859-1862 роки, мабуть, найпродуктивніший період у його житті і творчості.
Народжувалися слова, знаки снів, поцілунків і дзвонів. Перший великий літературний твір Леонарда Совінського – дидактична й історична поема «Сатира» (1859), з художнього погляду доволі слабка і через рік частково опублікована в «Piśmie Zbiorowym Wileńskim». Вона певною мірою перегукується з творами пізнього романтизму, як «Ґенезис із Духа» Юліуша Словацького і «Світанок» Зиґмунта Красінського. Головна теза поеми – переконання, що людина є істота космічна і соціальна не тому, що виплекана природою і суспільством, є ембріоном космосу, а тому, що вона несе в собі образ Божий і покликана до Царства Божого. Вона у своїй самореалізації повинна вести боротьбу із силами, які її уярмлюють, із надмірною вірою в культ розуму, егоїзмом, саморозумілістю, пихою. Інакше клапті димуть стануть псами і кидатимуться на людей.
У творі виведено образ відомого містика і фундатора теорії месіанізму Юзефа Ґоене-Вронського. Філософ змальований як персоніфікація зарозумілості і надмірної віри в розум, він помирає, упевнившись в нікчемності своїх зусиль. Поет описує останні болісні хвилини життя філософа: «Так завершив земний шлях розум, отруєний гординею, який протягом півстоліття титанічною думкою линув до неба, прикутий до скель… І праця мудреця не відома світові… І той, хто піде його слідами і повірить обіцянкам учителя, скоро зрозуміє, що ловить примару, і, обманутий, повернеться, проклинаючи його».
Совінський боронить християнські цінності і проклинає тих, хто розпалює ненависть у серцях ближніх, хто руйнує віру народу, хто ділить з братами «свій зубний скрегіт, боротьбу, поразку і тривогу». Неперебутній смуток від ранку до ранку, залишається все менше і менше майбутнього і більше минулого. Він вважає їх недостойними служителями вівтаря: «Коли народ, зваживши ваші уми і попіл ваших зітлілих грудей, відкине ваші безпідставні горді претензії, ви, рикаючи як скинуті ангели, проклинаєте темний натовп і ображаєте святині думки… Чому ви не хочете служити цьому натовпу, хіба ви не вмієте керувати ним?… Адже спаситель світу велить бути смиренним. Та ви, не розуміючи смиренної любові, зганьбили чисті вівтарі Бога гордим безсором’ям від личиною святості… Живодери духу! Бичі совісті! Даремне ви хочете змусити до покірного мовчання їхній святий голос… Хай ваш гнів ще раз запалить згаслі багаття, людство не витримає стогонів мучеників і громовим прокляттям навіки заглушить могильний хор ваших співів!».
Юзефу Ґоене-Вронському протиставлено образ Христа, що гине на Голгофі, творчості Мікеланджело – полотна живописця-ченця Фра Анджеліко де Ф’єзоле, які він розуміє по-своєму і заперечує, Наполеону– Тадеуша Костюшка, який очолив польське визвольне повстання 1794 року. Особистість, вважає письменник, поставлена перед чужим їй світовим середовищем, і вона намагається віднайти світову гармонію, яку в межах життя відшукати не можливо, тому доля митця трагічна. Та все ж, у цій нерівній боротьбі верховна цінність особистості утверджується моральною волею, приматом свободи над буттям. На творах залишаються отруйні плями чорнила, зненацька приходить утома і навстіж відчиняє двері для буйного приступу нових страждань.
У вступі до «Сатири» Леонард Совінський висловлював погляд, що християнське суспільство не виправило «сердечного сміху» давнього сатирика; треба просто затаврувати вади з усією суворістю. Дивне єдиноборство пристрасті і розуму, який сіє зневіру. Божественне у житті розкривається у творчих актах, у творчому житті духу, в реалізації «божої думки». Свою поему автор розцінював як спробу «християнізації», «поганського» літературного роду, яким була сатира.
Користуючись довільною композицією, поет у своєму творі весь час перестрибує з теми на тему, не з’єднуючи окремих частин логікою думки, тут ймовірніше можна говорити про єдність настрою і густу асоціативність. Деякі частини перешаровані описовими фраґментами, в яких викладено певні ідейні тези.
У циклі сонетів «Примари», написаному теж у 1859 р, Леонард Совінський використав один із найпопулярніших мотивів романтичної поезії, а саме – «життя поета». Під цілунками натхнення він ледь стримує головокружіння, радість і смуток приносить його доторкання. Перед нами сумна історія поета, в серце якого ще «з дитинства в’їлася іржа смутку». Як ангел смерті, розчинявся він у натовпі дітей із своїм печальним, глибоким, страшним, повним прокляття поглядом, змушуючи «ржу смутку» змінитися на веселий шум і покаянне мовчання. Та ось ангел-хранитель зласкавився над стогоном бідної душі і дав їй можливість побачити Пресвяту Діву з Божественним Немовлям на руках. Темрява щезла й на ниві почуттів з’явилося щастя. Падав дощ із найвищих висот, замикаючи його в колі осяяння. Під благодатним впливом дитячої, наївної віри цей смуток почав щезати. Та з’явилася наука і внесла в душу отруту скептицизму, зруйнувала щастя поета. Даремно він шукав його у творчій праці, у любові до жінки, у служінні суспільству і своєму народу. Не знайшовши щастя, поет занурився у честолюбні мрії, раптом «повітряна і бліда, з вінком троянд на голові, з крижаним жезлом у холодних руках, у білому, як сріблисте, зимове поле, плащі, Смерть війнула у його душу хвилями холоду. Чорними локонами ледь-ледь торкнулася чола поета, на гаряче серце поклала сніжні долоні, камінними губами притисла очі, – і згасло молоде життя, ніби миготливий вогник…». Микола Стороженко писав: «Постійно занятий високими думками, він ніколи не вмів виробити собі ясних поглядів на природу і людей; засуджуюче теперішнє, він прагнув до якихось великих суспільних цілей, які йому ніколи не вдалося сповити в ясно окреслені ідеали» [Стороженко М. Леонард Совінський (спроба характеристики) // Киевская старина. 1888, №6, с.288]
Автор переконливо окреслив життєву еволюцію свого героя від дитячих років аж до останніх днів, показуючи різні «привиди», які утруднювали його духовну досконалість і реалізацію піднесених творчих планів. На кожному кроці вважалася ріка – як дерево із вітами приток, скелет, що сіє дивовижне слово. Роман Таборський зазначав: «Примари» – це насамперед наука, яка в душі учня будила сумнів і послаблювала дитячу віру, це відірвана від життя поезія, чуттєва любов і нарешті «зарозуміле занепокоєння» разом з жагою особистої слави. Герой «Примар» зазнав поразки, автор захотів показати силу-силенну перешкод, які у своєму житті зустрічає правдивий поет» [Taborski R. Leonard Sowinski // Там же, с.105].
Твір складається з дванадцяти з’єднаних між собою тематичних сонетів. Автора захопила і закружляла бистрина їхніх видінь, образів і вогню. Формальна побудова сонетів канонічна, свідчить про досить великий художній досвід молодого письменника. Привертає увагу вміле сюжетно-композиційне оформлення цілісності: зовнішні вчинки героя переплетені з описом його душевного стану, елементами короткочасного заспокоєння.
Через рік, після «Сатири» і «Примар», Леонард Совінський написав і незабаром анонсував «осколок поеми», під заголовком «Із життя». Це був перший його твір, який здобув живий відгомін критики, читачів і приніс автору популярність. «Я – і сміх, і плач, а значить я – джерело, життя – мить, за яким знову наступить мить». У вступі читач натрапить на слова, які прекрасно характеризують не лише твір, а й автора: «хвилювання натовпу, запаленого суспільною ідеєю, могутніше полонить моє серце, ніж невинна музика травневого ранку». Драма була опублікована в Познані в 1875 року під заголовком «Поезії» (т.І-ІІ), куди увійшли «Примари», «Із життя», «Сатира», «Фрагмент повісті» і «Граф Ярош».
У передмові до другого видання поеми «Із життя» (Київ, 1861) автор писав: «Дух людський без утоми прагне до безконечності і саме ці пориви складають поезію життя. Її умови містить кожна літературна творчість, що переступає за межі холодного спостереження і натхнена прагненням до більш ідеальних форм і типів. Творчий дух завжди є поетичним, хоча зовнішнє вираження його творчості і не містить прикмет поезії. Я не бачу поезії у формулах Ньютона, але я бачу її в його думках. Плани битви Наполеона належать стратегії, але дух, який їх окреслив, завжди залишиться для поезії одним із осяйних геніїв. Хіба є лише одна форма духовного життя? Хіба одне лише почуття наповнює людські груди? Наші критики хотіли б заперти поезію в якому-небудь любовному едемі… Для мене вона в усьому, що струшує і кличе до вищого існування, що запалює думку і почуття. Краще оспівувати муки духу, що мчить до вищої правди, ніж стогони любовників і свист солов’я».
Визначити жанр твору «Із життя» складно; у всякому разі це не стільки поема, що складається зі вступу та п’яти драматичних картин, іноді алегоричних, але якщо вжити термін Люціана Желіговського (книга «Йордан») – це драматична фантазія. Драма Леонарда Совінського заслуговує на увагу хоча б тому, що написана під очевидним впливом двох останніх частин «Небожественної комедії» Зиґмунта Красінського.
Головна тема «Із життя» – зіткнення двох протилежних суспільних сил. Одну з них представляє Людмір, італійський трибун, що прагне до «чину і боротьби», і поет Генрик, другу – граф Уго, представник абстрактного знання і надмірної віри в силу розуму. Твір завершується тріумфом Людміра, образ якого виявляє певну схожість з Панкратієм з «Небожественної комедії».
Персонажі алегоричної драми Леонарда Совінського не є самобутніми цілісними психологічними особистостями, вони персоніфікують певні ідейні положення. Ці положення однак важко однозначно визначити. Невідомо, якою мірою зіграли тут цензурні умови, а якою туманність поглядів самого автора, бо для твору справді характерна туманність думок, неясність поглядів і надмірна пишномовність. У всякому разі в роки, що передують Січневому повстанню, твір інтерпретовано як художній заклик до боротьби, осяяної «суспільним чином». Мабуть, тільки цим можна пояснити, чому так схвально зустріли твір представники демократичної критики (напр., відгук Аполло Коженьовського в «Tygodniku Ilustrowanym» 1861, № 83).
Леонард Совінський у 1862 році написав і тоді ж опублікований в «Kurierze Wileńskim» «Фрагмент повісті», це чи не остання байронічна поема романтичної літератури. Він переконував себе, що все зникає, крім вічно живого слова. Головний мотив почерпнув із кількох останніх пережитих років. У поемі, сповненій життєвої гіркоти і сатиричного пафосу, помітні деякі автобіографічні деталі. Твір описує патологічну любов студента-медика до доньки поміщика, у якого він служив гувернером, потім зірвав заручення, засумнівавшись у моральних цінностях своєї коханої. «Я б хотів змалювати спробу духу, каже автор, коли пристрасть скочує його додолу, перетворює на прах, а натхнення піднімає до неба; коли отрута вишневих уст перетворила чоловічу, горду, повну величних образів думку у лігво гадів». Героїня поеми цілковито достойна героя. «Прикмети левиної гордості і воркування молодої горлиці; божевільних трагічних сцен і ніжностей – непереносних, пристрасті і холоднокровності, жорстокості, смутку, дивовижної брехні і прозорої, як сльози, щирості. Змішай усе це, при допомозі вогню азіатської любові, надай цьому образ жінки – безсумнівно, вийде Маша. Гарненький тип! Не багато знайдеться в ньому ідеального, він повний недоліків – не заперечую – та все ж вартує його любові».
«Фрагмент повісті» (так само як і попередні твори) за задумом автора має моралізаторський-дидактичний характер: його провідна думка – це засудження чуттєвого захоплення як перешкоди на дорозі до духовного самовдосконалення. Ноги ступають по мертвих квітах, по мертвих кістках і квіти благають: «Простуй до святості». І невиразний світанок шелестить, як листя на траві. Твір багатий на ліричні відступи, в яких автор переходить від патетичних настроїв до гнівних нот, безпосередньо висловлюючи свої погляди, симпатії і антипатії. Деякі відступи, як напр., гострі випади проти недоброзичливих критиків його попередніх творів (строфи 46-47 і 54), нагадують відповідні частини «Беньовського» Юліуша Словацького. Слід також зазначити рідкісну в польської поезії, особливо передмодерністській, версифікаційну форму, а саме 15-стопний гласник, з чоловічою цезурою, про що писав ще Петро Хмелевський [Chmelowski P. Wspόłsześni poeci polscy. Petersburg, 1895, s.27]. Версифікаційна форма, іноді замаскована під прозу, нагадує модернізований гекзаметр, перехід до тонічного вірша.
Твори Шевченка та інших сучасних йому українських письменників наштовхнули Леонарда Совінського на написання розвідки «Студії із сучасної української літератури» (Вільно, 1860). Однак ця тема ширша і потребує окремої розмови. Його накриють Шевченкові небеса.
Роки напруженої літературної і публіцистичної праці були одночасно періодом активної участі Леонарда Совінського в суспільному житті. Тепер, коли весело танцюють вогні дня і так дзвінко блищить роса, треба поєднати свої руки із руками сотень молодих людей. Поет брав участь у київському дворянському комітеті, де обговорювали урядовий проект розкріпачення селян, від імені того комітету виконував функцію посередника-миролюбця, вгамовуючи суперечки, що виникали між шляхтою і селянством під час реалізації закону про розкріпачення. Крім того, «засвітився» у кількох патріотичних демонстраціях в Ґородельській ґміні (1861) з нагоди річниці місцевої унії, а у вересні наступного року на останніх виборах шляхти у Кам’янці-Подільському відредагував за її дорученням лист до царя з проханням включити Поділля до юрисдикції Польського Королівства. Поява листа спричинила арешт і заслання учасників акції до Сибіру, серед них і Леонарда Совінського. У листопаді 1862 року поета розлучили з молодою дружиною, з якою він одружився кілька місяців тому, і етапом вирядили до Курська, а звідки в Щигри. Ніхто не знає, звідки б’ють блискавиці, яка загроза нищить людську присутність, коли випускає на волю свою порожнечу.
Перебування на засланні, далеко від друзів і важливих політичних подій на Україні, підірвало поета душевно, відірвало його від письменницької роботи, а що найгірше, схилило до алкоголізму, від якого він став залежним до кінця життя, дарма що його дихання раніше зривало з петель двері. Єдиний твір, що вийшов з-під його пера у цей період, це видана у 1870 році у брошура «Слово буття», в якій сформульовані і відточені, частко відомі із «Сатири» його суспільно-філософські погляди.
У 1868 році Леонард Совінський на підставі амністії повернувся із заслання, отримай дозвіл на поселення в Королівстві. Руки по лікоть у порожнечі, а ноги по коліна у невідомому. Оселився тоді у Варшаві, де став постійним співробітником «Gazety Warszawskiej», а потім зав’язав співпрацю і з іншими часописами: «Kurier Warszawski», «Tygodnik Ilustrowany», «Kłosy». «Echo», «Wieniec». Поволі після шестирічної перерві повернувся до віршованої творчості. Струменіло сонячне світло, невідпорно єдине, збурювало його похмурий смуток, зачіпало поранену суть. Тодішні його вірші повні песимізму і сильного і патетичного протесту романтика поета проти чужої йому позитивістської дійсності («Сатиричні фрагменти»).
У 1871 р, коли поет опинився в важкій матеріальній ситуації, працював гувернером в одному з дворянських дворів на Любельщині. Дозрівали зерна слів. У цей час з’явилося його чи не найвидатніший твір, драма з історії Січневого повстання «На Україні». Рукопис відіслав до Кракова на драматичний конкурс, оголошений дирекцією Краківського театру. На тому конкурсі його драма не лише не отримала жодної нагороди, але навіть не була рекомендована до постановки на сцені. Перше і єдине її видання з’явилося в Познані, в 1873 році – з погляду на антицензурну тематику – анонімно (роком раніше фраґменти драми опублікував Познанський «Tygodnik Wielkopolski»).
«На Україні» – обширна, написана віршами драма, складається з прологу (написаний ще перед повстанням, опублікований в «Kurierze Wileńskim», 1861, №6 під назвою «Шляхта і селяни»), події якого припадають на 1841 рік, і п’яти актів, дія яких відбувається в 1862 році, під час підготовки до повстання, а також у розпалі самого повстання в травні 1863 року, і епілогу, що малює героїв після поразки повстання «на етапі поза Уралом». Кожен їхній образ розцвітав у серці золотим нарцисом. Місце дії драми – в основному Пилява, садиба українського графа Пилявецького, у другому акті події перенесено до Києва.
У творі Леонард Совінський змалював складне переплетення суспільних і національних конфліктів і розгром польського повстання в Україні. Замість головного героя у драмі домінує збірний образ польських повстанців. Окремі персонажі уособлюють світоглядні настанови представників різних громадських та національних груп, які брали участь у подіях і їх трагічному завершенні. А потім на чужині, серед моху і трави, перецвітали вимиті росами сльози їхніх очей.
Змалював близьке серцю патріотичне і демократичне середовище студентів Київського університету св.Володимира. Бо вони світліші, ніж спалах снігу, яскравіші, ніж водопад, радісніші, ніж веселка у небі. Вони декламують «Гріб Агамемнона» Юліуша Словацького і співають «Коли б народ на полі виступив із зброєю…») (поет пояснює, що це була пісня, дуже популярна в університетських колах між 1848 і 1862 роками), готують в тісному контакті з Варшавським міським комітетом вибух збройного повстання і обговорюють способи залучення українських селян до польського руху. Друга група – представники старого дворянського покоління, власники земель і маєтків, які навіть у вирішальний момент не в змозі позбутися стереотипів, зрозуміти становище своїх селян; не вірять у можливість перемоги. У надрах вічності і в глибинах темряви їхній песимізм черпає свої сили.
Українська інтелігенція зосереджена в «Українській ґміні» – автор має на увазі Українську громаду, засновану в 1861 році Володимиром Антоновичем. Крім цього, українські селяни показані в широких ідейних розбіжностях: від сповненого патріархальної поваги і спокою старого Тараса Гриня, який наявні конфлікти хоче розв’язати згідно із законами християнського милосердя і прощення, і до його сина, Переп’яти, що з помсти за кривди двору перейшов на сторону царської армії і шпигує у лавах повстанців. Особливу позицію займають у драмі представники третього покоління Гринів, син Переп’яти, Максим, «син українця й італійки», позбавлений підданства, дружить із молодим Пилявецьким, навчається з ним в університеті. Під час повстання він стає на бік польської молоді (хоча і не має морального права на агітаційну роботу серед селян у польській справі), а після розгрому повстання разом з іншими бунтівниками етапований «за Урал». Дозрілий гранат непохитної любові, сік, у якому бродить надія, посох сліпоти. У складному образі Максима помітні деякі автобіографічні подробиці автора: Леонард Совінський у силу «мішаного» шлюбу батьків теж до певної міри на розмежував двох народів і суспільних класів.
У драмі поет відтворив останній тиждень програної повстанської боротьби, в якій селянські маси хоч і пам’ятали про колишні кривди, але під впливом агітації попів і царських офіцерів, усупереч зусиллям з польського боку, не тільки не підтримали повстання, але виступили проти нього. Забрали з собою світло і колір, піняться в руслі кроків завзятих юнаків, змушують сяяти всіма гранями антрацит ночі. Вражаюче звучить в четвертому акті розповідь Івана, слуги повстанця Рольського під час перебування в селі Солов’ївка групи студентів Університету св.Володимира, які роздавали селянам «золоті грамоти» – друковане золотими літерами польською та українською мовами рішення Тимчасової Національної Ради [Rawita-Gawroński F. Rok 1663 na Rusi. T. II. Ukraina, Wołyń, Podole. Lwów, 1903, s.220-227]. Селяни ставляться до них із підозрою. Російські офіцери підбурювали селян проти повстанців, деякі з останніх кидали зброю і здавалися без боротьби. Що до цього можна додати, окрім мовчання?
Драмі не вистачає всебічної мотивації соціальних і національних конфліктів, що призвели до повстання і його швидкого розгрому. Обличчя героїв вибиті на камені, подібні до мертвих квітів. Впадає у вічі низький рівень художньої майстерності твору. У ньому багато епігонських запозичень з літератури раннього романтизму, як, напр. таємничий, відомий ще з традиції роману Вальтера Скотта образ сестри Ганни, колишньої пані, що нібито померла. Автор кричить, ніби з безодні. Твір написано відповідно до романтичної драматичної конвенції (використання збірного героя і масових сцен, довільна композиція, панорамне зображення подій), проти в ньому нема тієї магічної художньої сили, що була характерна для романтичних першовзірців.
Перша і єдина до цього часу театральна прем’єра «На Україні» відбулася в Краківському міському театрі у вересні 1900 року. А він думав, що його драма – довгожданий хліб для всіх, набуте щастя, веселкова пісня, яка п’янить, день народження землі, серцебиття каменю. Прем’єра, незважаючи на участь у ній видатних акторів (Юзеф Мілевський, Влодзімєж Собеслав, Кшиштоф Завадський, Ґелена Сулима), не принесла успіху. Автор не зміг подарувати читачам повітря, яким дихав, подарувати зоряних снів своїх очей. Про те це не заперечує думки, що «На Україні» є найкращим і найціннішим твором у художньому доробку Леонарда Совінського, зрештою, однією із найвидатніших драм про Січневе повстання поряд із «Варшав’янкою» Станіслава Виспянського.
У 1875 році поет видав у Познані, також анонімно (підписані першою літерою прізвища), два томи «Поезії», в яких зібрав майже вcе написане. Пам’ять – міст, вона зв’язує митця з творами, які він завершив, і з тими, які не завершив. У той же час він багато енергії віддав компілятивній роботі над підготовкою до друку матеріалів «Історія польської літератури» покійного віленського учителя Олександра Здановича. Цей великий п’ятитомний твір, записи 1874-1878 років, і до сьогодні має певну наукову цінність, особливо коли йдеться про маловідомих письменників-романтиків.
Радісною подією у варшавському періоді життя письменника був його виїзд в 1880 році до Парижа по спадок, який він отримав після смерті дядька Войцеха, відомого композитора та історика музики, що постійно жив у Франції. Він любив слухати музику його рук, що лягали йому на плечі. У результаті народився вірш «Із вражень мандрівника», в якому поет засудив антагонізм між буржуазією, робітництвом та інтелігенцією у місті, гонитву за грошима, погіршення умов життя. Жити – це бути самотнім серед людей і рівнин, які пройшли через серце, повні болю і сліз. Із Парижа поїхав до Італії і під час перебування у Флоренції зблизився з поетом Теофілом Ленартовичем, який на той час там переховувався від переслідувань влади.
Після того, як Леонард Совінський розтратив отриманий паризький спадок, повернувся до Варшави, де опинився у жахливих злиднях, все більше і більше залежачи від алкоголізму. Його дні світилися, як черепашки, які море листками викинуло на берег. Все-таки протягом останніх років життя він писав швидко і дуже багато, думками повертаючись до незабутньої і сповитої смутком України. Але, як висота неба і глибінь землі, вона для нього була недосяжною. У 1882 році він видає невеличку поему «Петро», передруковану згодом у томі «Про сутінки» під зміненою титулом «Празник». Поема ця, задумана під впливом «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича як великий епічний твір і, звісно, не завершена, змальовує в ідеалізованому, ідилічному світлі «сільське життя на Подолі на початку століття». Його наступний твір, пролог до трагедії «Шарф» («Tygodnik Ilustrowany», 1883; передрукований у томі «Про сутінки») теж не завершений, яскравими кольорами зображає деморалізацію польської шляхти на Україні. Кожен його спомин схиляється деревом до української землі. У 1884 році побачили світ «Шкільні спогади», чи не єдиний найдовершеніший твір Леонарда Совінського, де висміює порочність виховних методів у тодішніх школах. У його руках тремтіло повітря. Він задумав ще написати «Університетські спогади», на жаль їх не завершив, окремі їх фраґменти під назвою «Образки із минулих часів», про які ми вже згадували, були надруковані на сторінках «Gazety Warszawskiej» (1868) і «Tygodnika Ilustrowanego» (1870).
Та очі торкнулися дна життя, спробуй-но їх вернути назад. Його чоло вінчали муки і життя він бачив через окуляри страждання. Написав ще два останні масштабні твори. Перший із них «На перепутті» (1887), тритомний роман із життя польської шляхти в Україні, близький до «Мемуарів» Тадеуша Бобровського. У ньому письменник із пристрастю показав моральне падіння шляхти, (можливо, під впливом Еміля Золя, з творами якого познайомився у Парижі). Лише вогонь розгортав шалені віражі його життя. У творі переконливо змальовано у недоброзичливому світлі середовище ніґілістів (дія роману «На перепутті» відбувається у 70-их роках ХІХ століття). За описаним інтелектуальним середовищем у фіктивному місті Самославлі відчутно сатиру на варшавське літературне середовище.
Другий роман, «Надзвичайні пригоди пана Хоронжиця», опублікований в 1886-1887 роках на сторінках варшавського «Dziennika dla Wszystkich», окремою книгою виданий через десять років після смерті автора, своїм змістом і формою ніби продовжує тематику авантюрного роману.
У 1887 р, коли хворий поет був уже нездатний до жодної роботи, приятелі вивезли його на Україну, до села Стецьківці під Любарем, де проживала його дружина. По землі повзли бажання зеленим, довгим тілом ящірки, яка вдосталь напилася сонця і повернулася в рідні місця. Помер там же, 23 грудня 1887 року.
Леонард Совінський, на думку польських критиків, був останнім із байроністів. Навіть у найактивнішому періоді своєї письменницької діяльності (у 1859-1862 роках) він не зумів подолати ідейного (історіософія «Сатири», новий варіант теми «поет і світ» у «Примарах») і формального (алегорична драма «Із життя», «Фрагмент повісті») наслідування великих романтичних зразків. Київські гори відкривалися його зору, в них поховано пам’ять про минуле, важку, як натовп німих людей, що бредуть в імлі заходу, згорблені й одинокі від смутку. Після 1863 року, будучи у цілковитій опозиції до чужої і недоступної нової позитивістської дійсності, він, як і раніше, продовжував розвивати романтичні традиції («На Україні»), може, з цього канону випадають лише його «селянська епопея» «Празник» і авантюрний роман «Надзвичайні пригоди пана Хоронжиця».
Леонард Совінський, так само як Володимир Вольський, Аполло Коженьовский або ж Людвік Бжозовський, належить у польській літературі до трагічного покоління епігонів романтизму. Всі ці письменники зберегли до кінця життя вірність піднесеним ідеалам своєї молодості, що проходила зазвичай в атмосфері конспіративної визвольної діяльності, а потім, нерідко, на засланні. Творчість руйнувала світову брехню, вони вірили, що їхні духовні зерна незабаром зійдуть і розсунуть людські уявлення, подаючи новий ескіз світу. Та цього не сталося. Після поразки Січневого повстання вони не зуміли, як їхні молодші товариші, пристосуватися до нової і чужої щодо них дійсності; якраз навпаки, продовжували експлуатувати ті ідеї, яким присвятили найкращі роки свого життя. Не знаходили підтримки і розуміння й у молодого позитивістського покоління. Еліза Ожешко у «Листах про літературу» (1873), визнаючи в особі Леонарда Совінського «поета талановитого, який володіє дивовижною силою, соковитістю і гармонією поетичної мови», не розділяла його світової скорботи. Леонард Совінський творив в атмосфері порожнечі, залежний від настроїв песимізму і неприйняття явищ нового життя. Україна була для нього метафорою, не лише знаряддям образного вираження думки, а ключем мислення і світобачення, творення універсальних образів. Він повернувся до неї, як до раю втраченого дитинства і приніс їй свої посолені скроні.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.