Мазаний В. С. Кров репортера: публіцистика. – Рівне: Оповідач, 2019. – 464 с.
Про яку кров говорить автор? Та, на щастя, не про ті пролиті краплі рідини з людських вен, котра забарвлює землю від підступності тих, кому впоперек горла стала журналістська правда. Та навряд чи можна придумати влучнішу назву для книги. Цього разу кров виступає у ролі надточної метафори, передаючи биття серця того, хто взявся розповідати про свої зустрічі на життєвих дорогах.
…Коли перечитував «Кров репортера», то уявою помандрував у подаленілу у часохвищі осінь 1975-го. Тоді на одному із засідань літстудії «Франкова кузня» Львівського держуніверситету вперше зустрівся із Віктором Мазаним. (Виявилося, що обоє навчаємося на факультеті журналістики. Тільки він уже завершував студіювання, а автор цих рядків лише починав його).
Чому згадав про цей факт? Та автор сам змусив. Розповіддю «Всі ми – із кузні Франкової». А ще теплими словами про наших спільних навчителів Володимира Здоровегу, Павла Ящука, Олександру Сербенську. Зацікавили також есе про Володимира Боденчука, Олега Потурая, Феодосія Мндзюка, Василя Базіва, Богдана Токарського, яких теж знав ще з тих літ. І не думаю, що це просто спомини про людей, з котрими звела доля. У тканину написаного письменник і журналіст вводить свої розмисли про них, не забуваючи, звісно «присмачити» тексти згадками про свої діяння. (Розумію, що не всі позитивно сприймають подібні кроки текстотворців. Але так здебільшого міркують ті, кому немає чогось доброго про себе сказати. Зрештою, не можна вважати гріхом те, що в екскурсах у собість зберігає домежну відвертість. Міг, скажімо, не згадувати, що його колись сварив редактор газети «Молодь України», де він тоді працював. Та нині знаємо про це з есе про світлої пам′яті Володимира Боденчука. Своєрідний плюс у букет поваги до автора).
Та це – не єдинні публікації про тих, хто пов′язав своє життя з газетярством. Як тут не згадати про лауреата Шевченківської премії фотомитця Василя Пилип′юка (нині, на жаль, покійного) та інтерв′ю з редактором Євгеном Хотимчуком. Чи не вперше зі сторінок дізнаємося про особистість фотографа першого президента України Леоніда Кравчука і про одну з найпопулярніших у західному регіоні нашої держави газету «Вісник + К».
До речі, з отим «уперше» в цій книзі зустрічаюся не тільки тут. Скажімо, уже дещо знав про волинський родовід Федора Достоєвського. А Віктор Мазаний запропонував ціле міні-дослідження на цю тему. (Тут змушений екскурсувати в свої журналістські будні. Свого часу писав про релігієзнавця, просвітянина і лікаря Арсена Річинського, читав його книгу «Проблеми української релігійної свідомості». Та якось упустив з виду його слова про українські корені видатного письменника. «Кров репортера» нагадала. І слава Богу!)
Чи таке. Нині часто з′являються роздумування на тему «Україна і Бальзак». І усі автори згадують про Верхівню на Житомирщині, де був маєток Евеліни Ганської – коханої письмака. А Віктор Мазаний запросив помандрувати Радивиловом на Рівненщині, де колись Бальзак долав кордон. Згадав і про його дев′ять листів до начальника місцевої митниці Павла Гаккеля.
Несподіваний поворот у загальновідомій темі? Безумовно! Та приваблює не тільки новизна, а й логічність викладу матеріалу. Ще має чимале значення те, що автор «обрамлює» своє розмірковування посиланнями на існуючі документи, що додає значущості публікації.
Не боїться пан Віктор висловити здогади та контрверсії. І не завуальовує їх, як це зазвичай роблять, а виносить на щит, якщо можна так сказати. Приміром, думку про різні версії читаємо у публікації про перебування Тараса Шевченка на Волині.
Ще кілька тем, яких так чи інакше торкається автор. Мені, наприклад, було відомо, що автор книги народився у селі Городець Володимирецького району на Рівненщині. Але з непідробною цікавістю читав «Городець у короні Волині» і думав про свята «Городецький автограф» та «Городець у вишиванці», які стали явою завдяки пану Вікторові. Бо дізнався багато цікавого про письменників Авеніра Коломийця, Галину Гордасевич, Юзефа-Ігнація Крашевського, яких доля назавжди пов′язала з цим населеним пунктом. Між іншим, з цієї публікації помітно, як автор любовно працює з архівними матеріалами. З трепетом у душі прочитав про те, як майбутні письменник і Надзвичайний та Повноважний Посол України Олександр Моцик у дитинстві колядували у рідному селі, хоч раніще цей матеріал вже бачив в одній з всеукраїнських газет.
До речі, публікаційну біографію мають й деякі інші тексти. Так, скажімо, інтерв′ю «Вишитий голос душі» з письменницею й вишивальницею Оленою Медведєвою, здається, вперше прочитав у журналі «Золота пектораль», а «Українська літературна газета» вже вміщувала його розмову з архієпископом Іларіоном. Був приємно вражений, що автор вміє знайти потрібний тембр розмови і виважено наголосити на тому, що може зацікавити читальників. (Але повернення до пройденого диктує й непростість. Розумію, що журналістові вельми багнеться окнижити все, що було раніше написане. Але чи потрібно це усім? Чи не ліпше зізнатися хоча б самому собі, що не все витримало часові випроби. Те, що рівненець вибрав для книги найвартісніше, ще раз переконує).
Але не тільки про увагу до творчості письменників землі волинської говорить «Кров репортера». Літературна тема є набагато ширшою. Окрім вище згаданих нюансиків існує ще кілька. І кожний з них потребує хоча б побіжної згадки. Нині, наприклад, часто говоримо про Шевченківську премію та її лауреатів. Нерідко їхні діяння після олауреачення ковтає ненаситний вихор часу. І те, що Віктор Мазаний у слові зафіксував перебування на Рівненщині Романа Лубківського, Степана Сапеляка, Степана Пушика, Олексія Дмитренка, В′ячеслав Медведя, Михайла Слабошпицького, Петра Перебийноса заслуговує на повагу. Чи таке. Знаємо, що академік і письменник Микола Жулинський народився на Рівненщині. Про це часто згадують, пишучи про нього Та все ж більше фокусують увагу на київському періоді буття. А Віктор Мазаний «пройшовся» волинськими дорогами письменника. Тему про ловців слів (так інколи називають літератів) завершують розповіді про лауреата Шевченківської пермії отця Раїла Торконяка (перекладача Острозької Біблії), Михайла Якубовича (інтерпретатора Корану), Дмитра Цоліна (тлумача тори). Вчитуюся у ці твори і знову думаю про те, що автор залишається вірним собі, щоразу відшукуючи найцікавіше з життя особистості. Він, безперечно, добре розуміє: найістотніше робить індивідуальність цікавою для людності. Кров пошуковця стугонить в жилах журналіста?
…Очевидно, що можна балакати й про інші аспекти у відображенні ролі слова у житті суспільства і окремої особи, не сумніваюся у цьому. Бо мої об′єктивно-суб′єктивні нотатки радше за все не все врахували. І підходи у кожного свої. Індивідуалізм, так би мовити. В хорошому розумінні цього слова. Не сумніваюся, що саме він спонукав до матеріалів про патріарха музейної справи, Героя України, Шевченківського лауареата Бориса Возницького, народного артиста України і теж Шевченківського лауреата Володимира Петріва, знаменитого травознавця Івана Носаля, відомого біолокатора Олега Івановського, видатного лікаря, Героя України Володимира Козявкіна…(Перелік імен може продовжити «Кров репортера». Та не робитиму цього. Нагадаю, що перша публікація про мануального терапевта Володимира Козявкіна та неувагу місцевої влади до його проблем завдяки В. Мазаному ще у 80-х роках минулого століття з′явилася у газеті «Молодь України» та змінила становище на ліпше. Журналістьска небайдужість?)
…Тепер поведу мову про наступне. Книга є різножанровою. У «Крові репротера» поряд із художньо-документальною повістю «Із Капіталійського пагорба» (про подорожі автора у США, де він навчався) маємо інтерв′ю, есе, рецензії. І це жанрове багатство творчої палітри – ще одне свідчення шукань.
…А насамкінець знову повернуся до літстудії «Франкова кузня» зразка 70-х років минулого століття. Тоді Віктор Мазаний виступав яко молодий поет. А нині він – прозаїк і публіцист. Та підозрюю, що продовжує віршувати. Натякає на це метафоричність назв його інших книг: «Спалах ядра», «Корінь вогню», «Осіння жінка», «Тінь павука». Та й «Кров репортера» хіба не ратує про це? Поетичної образності вистачає й у найменнях писань з книги: «Погляд фіалки», «Руки, які… бачать», «Вишитий голос душі», «Метафори Корану», «Суд блекоти»… Та й бачимо небуденний віршувальницький хист у творах «Погляд фіалки», «Уявити крізь… землю», «Мотив журавлиний». Іноді, може, жалкуєш, що така ліричність не є характерною й деяких інших текстів. Та водномить розумієш й автора: не хоче він, аби щось відволікало читальників від його замислу. Метання душі межи двома берегами?
Здається, що оте борсання бачимо і в словодивовижності: «самопаш», «глипаки», «стовковисько», «болещі», «навшпиняки»… (Орієнтація на рідковживаності повинна супроводжувати і красне письменство й публіцистику).
Все це, разом узяте, й має агітувати за потрібність книги.
Ігор Фарина,
м. Шумськ на Тернопільщині.
Віктор Мазаний