Правнуки Мюнхгаузена

(Анотація)

Хто в шкільні роки не захоплювався веселими оповіданнями про казкові пригоди та фантастичні мандрівки всесвітньо відомого хвалька і брехуна німецького барона Мюнхгаузена (1720-1797) із книжок Еріха Распе та інших письменників! Насправді в них описані не реальні факти, а його побрехеньки, а також приписані йому. Героя цих книг нема вже третє століття, проте залишились, образно кажучи, правнуки Мюнхгаузена. Два з них донедавна проживали у Дрогобичі та Стрию. На відміну від свого уявного прадіда, герої книжки Романа Пастуха «Правнуки Мюнхгаузена» наразі відомі мало кому. Але, як мовиться, чим чорт не жартує…

Світлина
Після повернення в Західну Україну у 1944 році комуно-російської влади вслід за нею напливли до Дрогобича утверджувати й «зміцнювати» її панування кадри з певними грішками. До таких належав і дрогобицький «правнук Мюнхгаузена» Микола Домницький, що покинув дружину з дітьми на Черкащині і влаштувався у Дрогобицькому обкомі КПСС-КПУ. Щоб замести за собою сліди, котрі могли коштувати йому теплої посади, чоловік зробив собі світлину в домовині, а колега надіслав її дружині брехуна. Мовляв, із сумом сповіщаємо, що ваш чоловік передчасно дав дуба. На підтвердження факту отримайте цю світлину і щирі співчуття…
Незважаючи на «залізний доказ», донька блудного батька дізналась, що він живий, зібралась, сіла на поїзд, приїхала до Дрогобича і прийшла на прийом до першого секретаря обкому партії у приміщенні ратуші:
-Чи працює у вас Микола Домницький?
-Так. А що?
-Гляньте на цю фотографію. Як ви гадаєте, хто цей «покійник»?
-???
-То-то й воно! – І донька розповіла про сімейні вибрики батька, який переховувався від сім’ї і через якого діти стали немов напівсиротами.
Наступного дня Домницького тихо звільнили з посади. Невзабарі йому знайшлося місце в Дрогобицькому педагогічному інституті ім. І. Франка, жартома званого «відстійником» для «списаних в утиль» партократів.

Вчений
Після викриття афери зі світлиною в домовині живий «покійник» Микола Домницький збільшив на одну одиницю парторганізацію і на стільки ж – професорсько-викладацький склад Дрогобицького педінституту. Там він став викладачем, згодом виріс до посади завідувача кафедри української літератури. Щодо його культури мовлення, то, даруйте каламбур, словесні «перли» з нього так і перли.
Студент філології Андрій Грущак зберіг конспекти «домницьких» лекцій і поділився деякими: «Точно не знаю, хто в літературу ввів термін «соцреалізм» – чи Горкий, чи Сталін, дізнайтеся самі»; «Соцреалізм – то така штука, як реалізм. Різниця та, що не є буржуазний»; «Так-от, я сам на свої уші сидів і чув, що говорилось на письменницькому з’їзді»; «Не терплю безпартійного оповідання. Це – патріархальщина, тупе минуле»; «Да! Ось послухай, що я вам розкажу. А те, що я говорю, маю рацію. Чуєте, ні?»; «Пощо нам прізєдєнти, як маєм політбюро»; «Між героями твору виникла драчка»; «Все по косточках розібрались, ну в творі»; «Гляньте, який словний образ: одоліти спалах печені»; «Я люто презіраю українців – ну, тих буржуазних»; «Я чоловік від природи наблюдатєльний»; «Оно звонок прозвонив»; «Страх не люблю зубрьожки»; «Так сказать, то правда було – таке моє слово»; «На всякий случай»; «Синій перепльот»; ««Наші самольоти»…
Наприкінці своєї натхненної лекції Домницький патетично запевнив принишкло-іронічних студентів:
-Да. Най вам буде ізвєсно, що я учоний!

Тепло
Охочих похвалитися особистим знайомством з відомими письменниками не бракувало ніколи. До когорти хвальків належав і дрогобицький «правнук Мюнхгаузена» Микола Домницький. Повернувшись із Києва, де закінчився письменницький з’їзд, він читав лекцію студентам педінституту. В напливі приємних емоцій чоловік ділився своїми враженнями про зустрічі в кулуарах з’їзду:
-Оце, знаєте-розумієте, товпимось у тій маленькій комнаті, до которої все людство ходе пішки, і робимо природну справу, бо прижало. Зирк, а біля нас – сам Олєксандр Корнійчук (в інших випадках він називав прізвища Володимира Сосюри і Михайла Стельмаха.-Авт.)! Узнавши мене, Олєксандр Євдокімович переклав своє “добро” з правої руки в ліву, кинувся до нас і простягнув нам правицю: “Добридень, Микольцю! Скільки літ, скільки зим! Як я рад бачити тебе!».
-І що ви найбільше запам’ятали з тієї «зустрічі»? – почулась іронічна репліка когось зі студентів.
-Тепло його правиці я не забуду нікогда!

Дякую
Дрогобицький «правнук Мюнхгаузена» і вже кандидат філологічних наук, доцент Микола Домницький зайшов до ректора педінституту Володимира Чорнія. Той саме заповнював документ і ніби чекав його.
-От добре, що нагодились! – зрадів ректор. – Мов назло, я забув, як слід писати жіноче ім’я Алла: з одним чи з двома «ел». Нагадайте, будь ласка. Недаремно ж ви кандидат наук, та ще й філологічних.
-У нашому інституті лучче мене ніхто не відповість на таке складне питання! Оце, значить, Володимире Павловичу, треба дуже добре подумать, аби не ошибнуться. Тому найкраще заглянути в словник. Я це діло зроблю бистро! Зараз ви самі убідитесь!
-Дякую за цінну пораду! – жорстко перервав його тираду ректор. – Словником я вмію користуватися й без вашої кандидатської мудрості! Можете йти собі!

Гація
Напевно, усі в Дрогобицькому педінституті знали, що «правнук Мюнхгаузена» Микола Домницький лише вдавав із себе ревного поборника чистоти марксистсько-ленінської ідеології та української мови, хоча сам пересипав її суржиком і позірно засуджував вживання незрозумілих йому слів. Під час однієї лекції для студентів він навів черговий приклад невиправданого засмічення мови:
-Оце, бачите, деякі викладачі полюбляють вживати слово «негація». Що таке «не», я понімаю не хуже других. Це заперечна частка. А що таке, питається в задачі, «гація»? Та цього слова немає в жодному словнику! То скажіть, чи я не учоний?

Фамилія
Совєтська школа не могла існувати без усе нових «концепцій розвитку». Зокрема, в 1970 роки у педагогіці захопилися впровадженням ідеї «проблемного навчання». Кожен розумів її по-своєму, часто примітивно і вульгарно. Ось і дрогобицький «правнук Мюнхгаузена» Микола Домницький поставив перед студентами таку «проблему»:
-Скільки томів написав Іван Франко?
-Двадцять (повнішого зібрання його творів тоді не було.-Авт.), – дружно відповіла авдиторія, готова уважно слухати далі.
-А чи був би Франко Франком, якби написав, так сказать, 15 або 10 томів?
-Так, був би.
-Ну, а якщо 5 томів?
-Напевно, що так.
-А якби не написав ні одного твору?
Студенти задумались, шукаючи в дивних запитаннях прихованої заковики.
-Не знаєте? А я знаю, бо не зря в мене єсть діплом кандідата філологічних наук! Був би!
-То скажіть і нам.
-Бо в нього така фамилія! Тепер понімаєте, що таке «проблемний метод навчання»?

Пахва
Член екзаменаційної комісії Дрогобицького педінституту і «правнук Мюнхгаузена» Микола Домницький, який називав себе «ушамі і вухами партії на філологічному факультеті», вимагав від кожного випускника пояснити своє ставлення до «лютих ворогів українського народу – українських буржуазних націоналістів». Це набридло слухати навіть членам комісії. Одним із них був молодий викладач Михайло Кочерган, який слухав ці дурниці і врешті-решт не витримав:
-Чого ви присікалися до всіх з одним і тим же запитанням? Невже не маєте більше про що питати на державному іспиті?
Зауваження вистачило, аби на Кочергана зробили донос. Справі швидко дали хід. «Націоналістичні збочення» Кочергана стали предметом обговорення на засіданні вченої ради інституту. Готуючись до захисту, викладач приніс із собою збірник «Ленін про Україну», бо ніякі інші компартійні авторитети не вгамували б пильних ворогів «українських буржуазних націоналістів».
Проте обговорення персонального питання Кочергана пішло всупереч сподіванням Домницького. За відсутності переконливіших аргументів «правнук Мюнхгаузена» викинув зборам і опонентові свій останній «козир»:
-Ви обратили вніманіє, до чого докотився товариш Кочерган? Він приніс «Лєніна» під пахвою. А я ношу «Лєніна» в серці!
Казали, невеличке «домницьке» серце не змогло вмістити цілого Лєніна, і через це він наказав довго жити.

Рябко
Якщо викладач вважає за потрібне, то якійсь темі може присвятити більше часу, ніж іншим темам. Але коли йому бракує знань зі свого предмету або ж він позбавлений педагогічного хисту, то здатний відхилитись від теми і плести теревені за прислів’ям «Сім мішків гречаної вовни, і всі неповні». До таких належала і місцева притча во язицех «правнук Мюнхгаузена» доцент Дрогобицького педінституту Микола Домницький.
Згідно з навчальною програмою студенти-філологи проходили творчість письменника Михайла Стельмаха. Замість неї викладач три лекційні пари, тобто шість академічних годин, забавляв авдиторію побрехеньками про улюбленого собаку Рябка тоді ще живого класика української літератури. Протягом першої третини лекційного часу Домницький до найменших подробиць описав родовід і зовнішній вигляд собаки. Другу третину часу він присвятив собачій мудрості, дресированості, смакам і звичкам. На третій третині часу йшлося про різноманітні собачі пригоди й випадки впродовж проживання в помешканні письменника.
Звісно ж, викладач без кінця-краю фантазував, а точніше, нічтоже сумняшеся брехав. Як зазвичай кажуть про самих собак, що ті не гавкають, а «брешуть». Але фантазував так правдоподібно, ніби всі ці роки прожив з Рябком у його буді! Наприкінці Домницький переможно окинув зором студентів, які крутились, шуміли, крадькома порскали від сміху, і запитав:
-Тепер ви переконались, хто такий видатний класик Стельмах?
-Ніби так…Але ви стільки наговорили нам лише про його собаку…
-Це я зробив уимшлєнно, щоб ви слушали і думали. Коли в письменника такий видающійся собака, то що вже говорить про самого Стельмаха? Талант – він і єсть талант!

Оцінка
Педагогічна кар’єра майбутнього доктора філологічних наук, професора, письменника, лавреата Шевченківської премії Григорія Штоня починалась у Дрогобицькому педінституті, який він закінчив. Звідси його дорога пролягла до Києва. І ось декан філологічного факультету педінституту Ярослав Радевич-Винницький запросив відомого вченого і літератора бути головою державної екзаменаційної комісії. Той із радістю прийняв пропозицію на короткий час перенестись у молодість, що для всіх мила і незабутня.
Про це дізнався «правнук Мюнхгаузена» викладач Микола Домницький. Зі Штонем він знаходився в таких стосунках, як у відомому прислів’ї: «Далеко куцому до зайця», де під куцим слід розуміти Домницького, а під зайцем – Штоня. Докладаючи зацікавлених зусиль, аби одна випускниця отримала найвищий бал, він зустрівся з нею:
-Ви чули, хто буде у нас головою на державному екзамені?
-Ще ні.
-Штонь із Києва! То такий дурачок, таке падло, таке г.., що мать чєсная! Слов нема сказать про нього сильнєй! Він ставиться предвзято до випускників. Більше тройки ви в нього не получите! Тому я рішив вас предупредити готовиться до гіршого. Поняли мене?
Минули роки. Колишня випускниця і вже поважна вчителька перебувала в Києві. Треба ж було так статись, аби зустріти там того «грізного Штоня». Вона радо привіталася з професором і запитала:
-Чи пам’ятаєте, як я такого-то року складала у вас державний іспит?
-Здається, ви тоді відповідали дуже добре. Я не помилився?
-Дякувати Богові, ні. А ось Домницький мене попереджав, нібито більше трійки ви мені не поставите…
-А що я поставив?
-П’ять!

Стрийський Мюнхгаузен

Ліки
Жив у Стрию ще один «правнук Мюнхгаузена», аферист від медицини та не менший літературний плагіатор, брехун і хвалько Климентій Михайлюк. Там його іронічно називали поетом-гінекологом. Чоловік мав за плечима шість чи сім класів, але видавав себе за лікаря з вищою медичною освітою і кандидата медичних наук. Головним «доказом» його кандидатства служила…світлина зі значком-ромбиком медичного інституту. Цього виявилось достатньо, аби люди вірили брехунові, насамперед ті, що хотіли бути обдурені. Наприкінці життя той пришпандьорив собі ще й звання академіка невідомо яких наук і…генерала і носив козацького «оселедця».
Прискіпливі стрияни вичитали в його інтерв’ю полтавській газеті, розташованого в Інтернеті, ніби Михайлюк вилікував від безпліддя аж…3 тисячі 8 жінок! Тобто сотворив нечуване «цудо із цудес», гідне Книги рекордів Гіннеса! Цифра била скептиків наповал. Однак при серйознішому аналізі вони розуміли: це чистої води брехня, на яку він був мастак.
Якими ж насправді ліками Михайлюк «лікував» жіночу неплідність? Стриянка Мацьків дуже хотіла стати матір’ю, але не могла. Зустрівши брехуна, вона попросила його пояснити, завдяки чому він добився такого фантастичного результату. Окинувши ласим поглядом її звабливу фіґуру, той розплився в єхидній посмішці і не без натяку:
-Той «лік» мені дала природа. У мене виходять діти, як горіхи!

Соломинка
Потопельник хапається за соломинку. Ось і тут чимало людей з різних міст і сіл рвалися до стрийського «правнука Мюнхгаузена» Климентія Михайлюка. Невідь-як вони дізнавалися про цього «кандидата медичних наук», «академіка» з вірою, нібито він виробляє чудо-ліки і допоможе від будь-якої недуги. Їхню віру підігрівали побрехеньки афериста, що він купив у Німеччині «нову апаратуру», гамузом засипав у неї повний мішок різних «лікувальних квітів і трав», а з другого боку виходили готові ампули з прозорим цілющим екстрактом. Уколов раз чи два – і будьте, пацієнти, здорові! Хоча Михайлюк ніколи й нікому не показував тих «ампул життя», довірливі люди пливли до нього, мов риба до гачка з наживкою, і платили по 500 гривень за один укол.
Таємниця розкрилась аж після відльоту душі афериста на суд Господній. У Стрию він мав послушного чоловіка. Той за певну плату купував в одній аптеці найзвичайнісінькі уколи від найзвичайнісіньких незначних недуг, наприклад, простуди, кашлю і т. ін., і приносив «поету-гінекологу». Михайлюк оголошував їх «цілющими» і пускав у хід. Не відомо випадку, аби брехня викликала хоч в одного пацієнта підозру в шахрайстві і не спрацювала на користь брехуна.
Другий його знайомий колишній директор школи крутився межи колекціонерами, скуповуючи для Михайлюка деякі ордени, медалі та значки. Той пошив собі генеральський мундир, чіпляв «свої» нагороди і дефілював по сусідніх містах і селах. Кілька разів «генерал» показувався в ньому навіть у середовищі львівських письменників, викликаючи кпини. Виглядав він у ньому – немов стара корова під сідлом, але з усіх сил косив під «свого».

Фальшак
Назву і частину віршів однієї з перших «своїх» книжок «Правда кличе» Климентій Михайлюк украв за допомогою чужих умілих рук у поета Дмитра Павличка і згодом передруковував у наступних «своїх» книжках як власні. Поміж гарними Павличковими поезіями, віршами інших маститих авторів «поет-гінеколог» вмістив графоманські віршики тих «чужих умілих рук», теж видаючи за свої.
Задля випуску книжки Михайлюк приїхав до Дрогобицької видавничої фірми «Відродження». Його прийняв головний редактор Ярослав Радевич-Винницький, посадив біля себе і взявся читати. Натрапляючи на графоманію, він пропонував «авторові» внести правки чи переробити той або інший рядок, строфу. Михайлюк крутився, як посолений в’юн на сковороді, коза на слизькому льоду і не спромігся витиснути з себе жодної, навіть найпростішої правки. Голред швидко збагнув, що перед ним – ні не поет, ні навіть не напівграфоман, а цілковитий анальфабет у поезії. На кожну пропоновану правку плагіатор лише розгублено мугикав:
-Ая…Так…Згідний…Робіть, як знаєте…
Нарешті з горем пополам збірку було відредаговано. Михайлюк вийняв зелену 50-доларову банкноту, розрахувався і поспішив з видавництва. Голред передав гонорар синові, який пішов їх поміняти. Але що це? Працівниця банку перевірила купюру і вигукнула:
-Як ви могли? Це ж фальшак!
-Ніби ні.., – розгубився хлопець. – Тато казав, хто і за що заплатив йому…
-Добре, що я знаю твого тата і нікому не скажу. А так…
Відтоді у видавничій фірмі «Відродження» і ноги Михайлюка не бачили. Знав кіт, чиє сало з’їв, тому боявся.

Плагіат
Упродовж десятиліть ніхто в Стрию навіть краєм вуха не чував, ніби в них під носом жив-поживав начебто поет Климентій Михайлюк. Місцевих літераторів люди знали давно, але цього…На зорі незалежності України він вихопився, як Пилип з конопель, із тонюсінькою збірочкою, а там ще і ще. Ну, думали любителі красного письменства, доля послала місту ще одного поета, і їхнього полку прибуло. Цікаво,що воно за птиця.
Хтозна, як довго пожинав би «правнук Мюнхгаузена» дуту славу, якби його врешті не викрили на звичайному літературному злодійстві. Цю ганебну здатність свого часу помітив ще Шевченківський лавреат Іван Гнатюк, який назвав «Михайлюкові вірші» чорним плагіатом. Злодій нахабно крав вірші навіть у відомого поета, депутата Верховної Ради України першого скликання Віктора Романюка зі Стрия. Кілька прикладів, бо на всі немає місця.
У 1989 р. Романюк видав збірку «Вічний верховинець». Там є, зокрема, такі рядки:
В душі твоїй гудуть бурани волі…
Твій синьо-жовтий стяг на видноколі..
Франкова мисль тобі зорею стане…
Через три роки в Ужгороді вийшла перша аферистова збірка «Воля». Процитовані рядки набули дещо перекрученого вигляду:
Твій синьо-жовтий стяг на видноколі,
В душі твоїй дзвенять бандури волі…
Франкова мисль зорею змиє тіні…
У вірші «Прапор» з Романюкової збірки «Пора милосердя» від 1993 р. читаємо:
Що в місті благодатному живем,
Що вперше в Україні прапор волі
Вознісся, наче сонце, над Стриєм.
А ось як виглядають ці ж рядки у аферистовій збірці «Правда кличе», котра побачила світ знов через три роки:
Бо вперше на Вкраїні прапор волі
Вознісся сяйвом Божим понад ним.
Летить у вічність він, як символ долі..
Крав Михайлюк вірші і в поетеси зі Старосамбірщини Ольги Яворської. У 1993 р. вона вмістила у своїй першій збірці «Зелений зарінок» вірш «На смітнику»:
Пекучої жаливи й лопухів…
Над осудом гіркого полину…
Ці ж рядки, тільки без сполучника «й», потрапили до пізнішого «Михайлюкового» вірша «Цей хитрий лис». Прикладів крадіжок афериста з творів Романюка і Яворської – аж забагато. У відповідь на звинувачення у плагіатстві Михайлюк пінився:
-То вони крали у мене, а не я в них! Я їх подам у суд!
Скільки віршів він накрався у Сидора Воробкевича, Марійки Підгірянки, Івана Огієнка, Оксани Лятуринської, Дмитра Павличка, Анатолія Качана, Віталія Назарука, перекладів з російської Фьодора Тютчєва, Івана Буніна і т. д., то й не полічити! На краденому була побудована вся «його «літературна» і «публіцистична» творчість. Коли ж одна авторка заявила йому про це у вічі, він по-гадючому визвірився на неї і прошипів:
-Я тебе знищу! – і вибухнув такими матюками, аж вуха в’янули.

Фікція
Довголітнє кримінальне минуле ходило за «правнуком Мюнхгаузена» Климентієм Михайлюком, наче тінь у сонячний день. Зрозуміло, що з такою біографією не зможеш грати роль великого патріота і поета. Проте аферист і тут спритно знайшов вихід, як себе відбілити в очах громадськості. Він розпатякував, ніби видавнича фірма «Політика» в канадському місті Торонто випустила під псевдонімом Володимир Дуб «його» збірку «Правда кличе». Однак це була така ж правда, як і та, що на вербі рак свище, бо спростовувались фактами.
По-перше, в Канаді такої фірми ніколи не існувало. Брехун скопіював її з назви Дрогобицької видавничої фірми «Відродження», котра на початку незалежності України видавала багато політичної літератури і де він видав одну «свою» книжку. По-друге, у збірці «Правда кличе» були вірші «Судді Круторогому» та «Судді Крутому», нібито написані у 1969-му і 1970 роках, за якими легко вгадувався стрийський суддя Куртий. Однак тоді Куртий ще не мав і гадки про майбутню суддівську кар’єру, котру розпочав аж у 1988 р. Бачите різницю в роках?
По-третє, в наступній збірці «Сповідь» від 1993 р. брехун повторив згадані вірші, але другому дав назву «Судді Куртому». Плагіатор носив на нього камінь за пазухою, адже той п’ятьма роками раніше на початку своєї суддівської кар’єри припаяв йому чергову «ходку в «зону» безмаль на три роки. До речі, коли збірка ще перебувала на стадії тиражування у друкарні, той самий суд протизаконно засудив її до…спалення. Таке не робили й за Сталіна!
Нарешті четвертим доказом брехні стала крадіжка Михайлюком віршів В. Романюка про підняття 14 березня 1990 р. над приміщенням міської ради вперше в Україні з його збірки «Пора милосердя» від 1993 р. А книженція ж то афериста «Правда кличе» нібито вийшла ще у 1981 р., тобто за дев’ять років до цієї історичної події і за дванадцять років до виходу Романюкової збірки! Цим Михайлюк гейби поставив себе у ряд найзнаменитіших пророків світу! Але чого не зробиш задля слави!

Вибори
У 1998 р. відбувались чергові вибори до Верховної Ради України третього скликання. У Стрийському виборчому окрузі зареєструвались до півтора десятка кандидатів. Серед них вигулькнуло і прізвище «правнука Мюнхгаузена» Климентія Михайлюка. Аферист захотів скористатися трибуною кандидата, аби переконувати довірливих виборців, ніби за СССР він кілька разів відбував ув’язнення у виправно-трудових колоніях за свій «патріотизм», «політичну діяльність» і т. ін., як і відомі дисиденти. Насправді він «заробив» сумарно майже 25 років позбавлення волі та інших вироків за злочини головно сексуального характеру – згвалтування і замах на згвалтування неповнолітніх, підпільний аборт і т. ін.
Окружна виборча комісія проводила в кожному місті спільні зустрічі кандидатів з виборцями. Відомих, титулованих кандидатів присутні слухали уважно. Та вартувало запросити до виступу Михайлюка, як у залі лунав сміх, в’їдливі репліки, котрі не припинялись, доки він не полишав трибуну. Найбільше виборців у Жидачеві потішила його відповідь на запитання, чим він буде займатися у парламенті у разі свого обрання. Уже доволі наелектризований критично налаштованою публікою, той вигукнув:
– Що за ідіот мене питає? Як хочеш знати, буду плювати і лапати!

Зустріч
Одного разу «правнук Мюнхгаузена» Климентій Михайлюк домовився з деканом філологічного факультету Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка про творчу зустріч зі студентами, фактично студентками. Справжньою причиною зустрічі став його відомий потяг до нових знайомств і хворобливих залицянь до дівчат з перспективою можливого нав’язування з ними інтимних стосунків.
У визначений день Михайлюк приїхав своїм автом удвох із фотографом Едуардом Ушневичем, аби той «нацокав» йому світлин. Декан надав авдиторію, запросив студенток і пішов. Фотограф сів у задньому ряду з націленим на Михайлюка фотоапаратом і спостерігав за дійством, що набувало розвитку.
Під час Михайлюкового примітивного плутаного-заплутаного виступу слухачі дізнались, ніби він «пише» не тільки вірші та статті, але й музику і картини. Мовляв, перед вами той, хто вміє не лише лікувати, але є також композитором і художником. Майже як Гіппократ і Мікеланджело, а також швець, жнець і на дуді грець в одній особі. Бахвальство брехуна переливалось через край.
Чим більше він брехав, тим більше викликав недовіру. Нарешті одна дівчина встала, перервала його теревені і запитала:
-Ви сказали, що є композитором. Правильно я вас зрозуміла?
-А ти як гадала? Я написав багато піснів!
-Чого?
-Піснів! Зрозуміла? І не нервуй мене! Піди і промий вуха, щоб ліпше чула!
-Аби писати музичні твори, треба мати принаймні зелене поняття в музиці. Чи маєте хоч початкову музичну освіту?
Аферист густо почервонів від настирливих розпитувань, кинув на дівчину злісним поглядом і по-зеківськи відрубав:
-Дівко, не задавай дурних питань! Тобі ще мамине молоко на верхніх губах не обсохло!

Фотографії
Бувалий у бувальцях стрийський фотожурналіст Едуард Ушневич довідався про приїзд до Стрия письменників Івана Драча і Дмитра Павличка. Він дав знати Климентію Михайлюку, який доти примудрився нишком-тишком пролізти в НСПУ:
-Летіть на проспект 600-річчя Стрия! Зроблю вам знимку з живими класиками!
На місці Ушневич проконсультував Михайлюка, як той має поводитись із літературними метрами і всучити кожному по примірнику «своєї» збірки «Правда кличе» з…украденими в Павличка її назвою і частиною віршів. Тільки фотограф закінчив консультувати афериста, як на алеї появились поважні гості. Михайлюк нахабно й безцеремонно зупинив їх:
-Ви знаєте, хто я такий? Я видающий поет, пишу вірші, маю багато своїх піснів, малюю картини, лікую від усіх хвороб! Від моїх піснів люди балдіють! Хочу подарувати вам свої книжки! Беріть, бо я не маю багато часу!
Від такого нахабства літературні метри на хвильку розгубились. Далі зметикували, з ким мають справу, кинули по жартівливій репліці, поклали книжки на лавку і пішли. Але фотографові вистачило кільканадцяти секунд зробити світлину. Завдяки Ушневичу «правнук Мюнхгаузена» розжився так само на світлини і з Президентом України Леонідом Кучмою, і з деканом філологічного факультету Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка Василем Винницьким, і фотоколажем про нібито його виступ на Помаранчевому майдані, іншими. За послуги Михайлюк пригощав фотографа чаркою і до чарки, подавав його світлини у «своїх» наступних книжках, роздавав різним закладам і похвалявся:
-Видите, які мудрі люди мене знають і поважають? А дураки розпускають про мене клевету! Не на того попали!

Милиці
За скоєння кільканадцяти кримінальних злочинів сексуального характеру під виглядом «передачі енергії» неповнолітнім дівчатам через свій статевий орган аферист Климентій Михайлюк відбув у місцях позбавлення волі, мав інші види покарань за кримінальні злочини загалом майже чверть століття. Однак це не заважало «правнукові Мюнхгаузена» брехати наліво і направо, нібито він «сидів за політику», і видавати себе за великого патріота. На підтвердження тримав над ґанком державний і повстанський прапори. Жартівники кепкували, наче більшого українолюба і патріота в Стрию ніколи не було.
Після дострокового звільнення з останньої «ходки в зону» Михайлюк повернувся додому на вулицю Добрівлянську. Сусіди не без здивування спостерігали певний час таку картину. Вдень чолов’яга виходив на вулицю і демонстративно стовбичив на милицях, іноді сяк-так пересувався містом і з усіх сил косив під хворого на ноги. Сердобольні стрияни співчували, а обізнані брали на глузи.
Варто було сутінкам спуститися на Стрий, як брехун кидав милиці і мало не літав вулицями. На здивовані запитання, що то в нього за така чудасія коїться з ногами, коли вдень вони гейби хворі, а ввечері здорові, як у бугая, той відбувався новою порцією брехні:
-Вдень я передаю багато своєї енергії приїжджим на лікування жінкам і слабну, а ввечері вона повертається до мене! Що незрозуміло, коли всьо і козлу ясно?!

Гроші
З нагоди 85-річчя «правнука Мюнхгаузена» Климентія Михайлюка чиясь куплена рука настругала йому текст кострубатого привітання. Аферист обійшов з ним стрийські газети, де платив по три тисячі гривень готівкою і просив надрукувати. Так він формував серед необізнаних читачів думку, ніби його всюди поважають і вітають.
Редактори кількох газет добре знали, що він за птиця, проте однаково спокусились на дармові кошти. Міркували, що «гроші не пахнуть» і що про це ніхто не дізнається. Відмовився друкувати привітання «поету-гінекологу» лише часопис «Гомін волі». Попри настирливі домагання Михайлюка вмістити статейку там категорично заявили:
-Нам потрібні гроші, але ми друкувати не будемо! А хто спокусився на вашу платню, нехай відповідають перед своїм сумлінням!
І віддали йому ті три тисячі. Тоді працівниця редакції поцікавилась у Михайлюка, який уже зібрався метати на «гомонівців» громи й блискавки, мерзити їх на чім світ стоїть і клясти-проклинати – куди там літературним персонажам бабі Парасці і бабі Палажці!:
-Скажіть, звідки у вас такі великі гроші? Три тисячі – сим, три тисячі – тим, три тисячі – онтим…Та й жити за щось треба…
– Звідки? З нової Слобідки! Я маю 25 тисяч гривень пенсії!
-Цікаво, де ви таку заробили?
-Не ваше с… діло! Де треба, там і заробив!

Роман Пастух