Учора полковникові Івану Степановичу Доляку виповнилось сімдесят п”ять.  Але полковнику не до відзначення ювілеїв. Іван Степанович судиться. І з ким? Подумати тільки – з рідною державою! Отією самою – вільною і незалежною. А він наче її син, небезпідствно вважає себе патріотом, бо колись був таки серед перших офіцерів, хто без вагань прийняв присягу на вірність неньці… І та вірність належно була поцінована . Доручили  Долякові очолити ліцей військового спрямування. Доручили і наче не помилились. Іван Степанович рішуче взявся усе в навчальному закладі українізовувати і переводити на національні рейки. Був він тоді ще не старим чоловіком, повним енергії, рішучості та завзяття. Зроблено й направду чимало для держави, для народу, для армії. А от звання генерала йому так і не дали. Залишився навічно полковником. Та він  від того не дуже журився. Принаймні, на людях. Ну, не дали генерала – і нехай! Йому то що? Йому і полковником непогано живеться! Чи в усіх генералів є ось така хатинка як у нього? А власний готельчик у курортній зоні? А квартира поліпшеного планування у Львові! А кілька аптек у рідному містечку, де колись народився! А автівки найновіших марок! А ще дещо у валюті і в національних грошах! Отож бо…

            Скадімо так – у багатьох генералів подібне в наявності, проте далеко не в  усіх. А він – скромний полковник, а має! Тільки оформлено усе те добро не на нього, а на дружину – Еллу Натанівну. Так усе задекларовано і задокументовано. У нього – скромна трикімнатна квартира у панельному будинку Сихівського мікрорайону. Власне, така квартира і справді в наявності. Її він отримав, коли з Казахстану повернувся. Перше житло у Львові! І добре, що ума хватило не позбуватися тієї панельки. Вона наче на показ! Дивіться, як скромно живе начальник військового ліцею  полковник Іван Степанович Доляк! А потім… Продавати? У нього що – доларів замало? Та з кожної вступної кампанії лягала йому до кишені отака квартирка. А були ще непрямі побори. Когось виключив за неуспішність, а щоб поновити – то вже коштує. А кадрові питання! На роботу просто так за гарні очі до Доляка не втрапиш. А “економія” на харчуванні, а ремонти, а будівництво клубу та спортзалу?! А облагородження території?!

            Як не крути, але виходить, що полковник він особливий, дорогий і своєрідний. Більше таких полковників не існує. І таки справді не існує. І хто сазав, що в армії не доробишся? Таке правило діє для усіх тих простачків. Сиділи на своїх полігонах, тулились по спецмістечках – і нічого більше у світі не бачили. Свого часу і він -Іван Доляк проскинів двадцять років у казахстанських степах. А коли заясніло незалежністю, згадав чоловік, що він українець. Вирушив на Київ! Ні, не на танку. Бойову машину залишив у запилюженому степу. Прибув у столицю України потягом і відразу у новостворене міністерство оборони.

            -Що вам, пане полковнику? – любязно так цікавиться кадровик, також у чині полковника.

            Глянув на нього – канцелярська криса! Подивіться тільки! На його білі ручки! На його тендітне пещене лице. Он виголиний так, що й муха може розщебнутися. На його ідеально випрасовану сорочку. А над верхньою лівою кишенею кителя грають різнокольорово нагородні орденські планки. За які заслуги ті ордени? Ти он протираєш штани у кадрах. А він, полковник Доляк, прямісінько з казахстанського степу. Дві доби колисався у потягу. Ось – брудний, запилюжений і не вмитий навіть. А йому, Доляку, також хочеться ось так щиголяти у чистенькому мундирі з нагородною планкою над лівою кишенею.

            -Я полковник Доляк! Доляк! Іван Степанович!

            -І що? – зводить погляд кадровик.

            -Я служу в Казахстані!

            -І що?

            От завівся зі своїм “і що”! Він що – знущається над ним? Криса тилова – вона і є крисою.

            -Як що?! Я українець! І хочу додому! Прагну служити в армії незалежної України! Захищати її мирне небо!

            -Гаразд! – посміхнулась криса. – Заповнюйте анкету.

            -Анкету?

            – Саме так – анкету! Без неї няк не можна. А компетентні люди розглянуть ваше прохання.

            -Слухайте, поки ви будете тут розглядати, я можу і здохнути там – у казахському степу.

            І прикусив язика. Здається, це зайве. Що за претензії? І хто його туди посилав – у степ казахстанський? То була інша держава,  і інша армія. Час був іншим. То було усе імперське і чуже, а нині он – своє і рідне!

            Анкету заповнив швидко, бо там стояли прості та зрозумілі запитання. І що далі? Кадровик сказав: чекати! Скільки? Може, тиждень, а, може – і місяць! Як вийде!

            Що ж, у нього відпустка якраз на місць! І поїде він до мами у містечко, що лежиь собі у Західній Україні.

            До мами! Три роки не бачились. А у містечку таке діється! Рух! Рух мас! Усі ходять з прапорами туди-сюди, щось вигукують і вимагають. А про що власне йдеться – не розібрати. РУХ – то велика сила. Політичне згуртування з метою поліпшення життя народного.

            Взяв до рук газету. Нову, демократичну. А там повідомлення про те, що у Львові реформується колишній військово-спортивний інтернат. А на його базі створюватиметься військово-патріотичний ліцей. І буде то вже принципово нова кузня плекання українських військовиків. Там куватимуть національно свідомі кадри для своєї вже української армії. А далі у дописі газетному йшлося про те, що новітня львівська демократична та народна влада у пошуках майбутнього начальника ліцею.

            -Треба їхати!- склавши газету, сказав сам собі полковник Доляк.

            Помитий, поголений та відпрасований появився Іван Степанович у кабінеті начальника освітянського відомства. Начальниця – енергійна жіночка, якраз курила і присьорбувала з келішка, де плескалась брунато-жовта рідина. Начачльницю нещодавно призначили на цю посаду, а перед тим вона сиділа у в”язниці “за Україну”. Була вона надзвичайно патріотичною  та політично свідомою.

            -Ваш план дій?! – запитала начальниця у цього бравого і таки симпатичного полковника.

            Перед тим була коротка розмова з випитуванням, хто він такий і звідкілля взявся?

            -Геть від  Москви! Ось моя головна теза!

            Теза начальниці сподобалась. Вона мовчки роздобула ще один келішок. З-під стола вигулькнула пляшка коньяку. Налила, подала Доляку:

            -За нового начальника військового ліцею!

            Доляк засоромився. Ех, ти – оферма! Завалився от так до кабінету без квітів, цукерок і коньяку. Геть у тих степах казахських нюх втратив! Здичавів увесь! Але ж ти, Іване, галичанин! Чи забув? Ха! Таке забути?!

            -Мені би пасувало вас пригостити! – зашарівся і знітився.

            -Пусте! Ще будете мати нагоду.

            І почали минати дні та роки. Попервах був полковник Доляк чесним та принциповим. Жив на одну зарплату і обходився скромним панельним помешканням у віддаленому спальному районі. Але як бути, коли ти не вимагаєш, а тобі пропонують? Надто популярним став військовий ліцей, а подальша служба в армії – вигідною професією з гарантованими зарплатами, пільгами і добротними пенсіями.

            Виходило так, що прийом на навчання можна перетворити у непоганий бізнес. А тут ще серйозна реконструкція  навчальних і спальних корпусів, добудова і переоснащення. На усе держава щедро виділяє чималі суми. За бажанням і тут можна “зекономити”. Бажання у Доляка дуже швидко появилось.

            Іван Степанович простим методом вирахував, що у випадку чогось, ну – захворів несподівано, непередбачувані родинні витрати, придбання нерухомості, і ніхто тобі не допоможе, не подбає, не виявить бажання піти задля тебе на   власні матеріальні збитки. І чого б це? Кожен за себе! Він помітив, як змінюється  менталітет. Усі наче залишаються патріотами, але потайки тягнуть, де тільки можна і що погано лежить. І виходить так, що коли ти не скористав з нагоди, коли залишився чесним і безкорисним – тебе не зрозуміють. У всякому випадку на похвалу не очікуй. Головне – залишайся патріотом. А усе решта – аби тільки потайки і без громадського розголосу.

            І закружляло, і поїхало! Одна проблема – дуже часто змінюється обласне начальство. А ти від них залежний. Найперше – у фінансуванні. Ну, патріотизм демонструвати – то запросто! Така річ грошей не потребує. А утримувати на належному рівні навчальний заклад, що цілковито залежить від державного фінансування – то вам не вишиванку на грудях розривати, стоячи на трибуні.

            Ще якось полковник Доляк вив”юнювався, ще вдавалось йому втриматись на плаву, аж поки не прийшла до влади команда юнців.  Ті хлопчики, юні вихованці закордоння, швидко вирахували, що начальник військового ліцею Іван Степанович Доляк геть поважного віку. Аж соромно такого тримати при владі.

            І посипались пропозиції –  вступись, чоловіче по-хорошому… А він – дулю у кишені. Що ж, влаштували  різноманітні перевірки та ревізії. А воно ж завше щось та випливе. І майже примусово, і майже за статею…А він ще й ображатися.

            -Панове, та я перший! Та я з московського логвища виплекав таку патріотичну перлину.

            А йому сміються майже у вічі… Було, дядьку… Було… Хіба не наївся? Вступись, чоловіче, бо знаємо про тебе усе. Дай іншим, отим худим та голодним. Нехай і вони трохи нагодуються.

            Сьогодні йому сімдесят п”ять. І на сьогодні призначене судове засідання. Питання одне: порушення законодавства при звільнені… Він не нервує. Він знає, що суди здебільшого ідуть назустріч отаким потерпілим, яким виявився і він – Іван Степанович Доляк. Він уже твердо для себе вирішив: нехай тільки суд, чудовий суд української незалежності поновить його на роботі, він забере у касі компенсацію за тих кілька місяців відсторонення від праці і тут же напише заяву на звільнення. Ото буде красиво! Усі знатимуть і усі побачать – сам пішов! А не так, як пропонувалось – зганьбленим і упослідженим.

            Він ще продемонструє,  як не слід ображати патріотів.

Ігор Гургула

Leave a Reply

Your email address will not be published.