Кухаришин Галина. Праведна битва: поезія – Вінниця: Твори. 2024.- 144 с.
Людині, яка, образно мовлячи, живе у світі літератури, завжди цікаво про що пишуть інші. Звісно, кожен такий читальник має коло улюблених авторів. Але іноді таки хочеться пізнати щось нове. Отак і потрапила до мене поетична книга Галини Кухаришин «Праведна битва», яка й спонукала до відгуку.
Чому? Та перш за все тому, що вона – моя краянка. Бо живе й працює у Зборові, а автор цих рядків народився на Зборівщині і деякий час газетярував у містечку над Стрипою. А ще прагнеться взнати те, хто продовжує традиції віршування, які познаковані іменами Григорія Радошівського, Наталії Віргуш, Олега Германа, Павла Лежака…
Якщо на видання дивитися з такої «дзвіниці», то інтерес пояснюється легко. Та є те, про що пише той, хто взявся за перо. Хоч дехто, звичайно, мовить, що тут усе є зрозумілим. Адже вже анотація повідомляє, що авторку хвилюють події російсько – української війни . Та й присвята братові Володимиру Шимківу, який зник безвісти під час виконання бойового завдання, говорить сама за себе.
Але в цьому і полягає заковика. Бо у творах на воєнну тематику є різні так звані «підводні рифи». Спочатку треба зачепити питання про тих, хто пише, поділивши таких літераторів на дві частини. Адже не є секретом, що оповідають про свої почування і безпосередні учасники бойовищ і ті, хто лише чув про них. Це – з одного боку. А з другого передусім поціновувачів красного письменства цікавить літерострій, відшукуючи у ньому.
Коли з такої точки зору балакати про віршування Галини Кухаришин, то впадає у вічі присутність небуденних образів. «Чорніють шрами, мов облямівка», «Встромила в серце пазурі війна», «І келихи крові, такі пурпурові, підносить кістлява…». Перелік подібних словочарівностей можна продовжити, чітко розуміючи, що їх диктує перу жорстокість часу.
Отже, питання з присутністю громадянських мотивів у цьому виданні. Хоча б на основі вище згаданих цитацій є зрозумілою. Але громадянськість лірики зборівчанки приваблює її багатобарвністю, якщо мати на увазі той факт, що вона тісно переплітається з філософічністю, пейзажністю і любовністю.
І прикладів вистачає. Хіба, приміром, про міцнющий сплав громадянських і філософських мотивів не промовляє словосполука «молитвою повниться нічка». Хочемо того чи ні, а видно, що до сприймачів тексту звертається й опис природи: «Вогонь цілує збіжжя в губи». Про родинну любов говорять і рядки зі словами до брата; «…не знайдешся серед живих, то вигризу навіть у смерті…»
Ця сув’язь тематичних мелодій не дає змоги говорити про кожен з них, тому й вважаю за доцільне, зосередитися на різних аспектах виражальності. Бо вона, як на мене, так багато промовляє про ті чи інші вияви тематичності через літературні тропи, «населення» книги, кольорові екстраполяції, словопотоки, богошукальницькі мотиви та культурологічні аспекти.
Виразниками стали метафори, епітети та порівняння. Звернімо, приміром, увагу на окремі метафори: «…поцілую весняним дощем.», «Уста обвітрені сонце цілує», «плаха чекання», «чарунки слів», «повоєнне танго», «поріг війни»
Окремої розмови заслуговують порівняння зі своєю різністю. Чи не найчастіше зір надибує тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «…наче повія, вішається на шию» (про смерть), «тріпочеться, мов зранене пташа» (про душу). Непоодинокою є і відсутність сполучників: «спомин – відгомін того двобою є в кістлявої на мольберті», «мої слова – це зболена душа». Трапляється й так, що деякі іменники пояснює точність вживання інших: «дівчинка – ясочка», «хмари – валуни», «місяць – сокіл», «сльози – роси», (Гадаю, що двоїння слів стали б зрозумілішими у контексті написаного: «Вбралась нічка – чарівниця в сорочку із плюшу…)
Заслуговують на увагу і «мешканці» книги, до яких належать рослини та дерева, звірята, птахи, зорі та небесні світила. А іноді трапляється так, що вони «зустрічаються» в одному рядку: «вчуся жити без тебе, брате, у сльозинках дрібних конвалій…», «доспіле яблуко у зранених руках», «…зайчик – побігайчик спить солодким сном», «а пам’ятаєш: як з тобою біля хати ми мостили місце молодому журавлю», «і заходить сонечко червлене…», «а я буду ворожити на зорі – зірниці», «чую: на вербі десь сич регоче, а мене у грудях аж пече…»
До речі, сув’язь характеризує не тільки «мешканцеві» образи. Бо вони є присутніми й у кольорових екстраполяціях. «Ангел складає крила на синьо – жовтий стяг». Варто, мабуть, сказати, що приваблює й поетична барвистість у так званому «самостійному плаванні»: « А чи підеш мандрувати в гори сині- сині…» ( про місяць), «…хмурить осінь очі карі», «…сонний досвіток будить заграва і тривожиться неба синь», «я смуток в захмар’ї розвію, де небо таке голубе» .
Ще один важливий штрих про «населення» книги, кольорові екстраполяції однозначно є ознаками виражальності, та поряд з ними, як я вже зазначав, побутують богошукальницькі мотиви та культурологічні аспекти, які водномить належать способу висловлення думки та філософської лірики – оригінальної складової поетичної тематичності.
Перший з них вражає природністю звучання: «…лиш зирить невсипуще Боже око так пильно, що аж лячно сатані», «Ангел запише на чистій сторінці: – закатували, бог – українці.». Культурологічні вияви, які в даному випадку пронизані двома нюансами. Першим з них є наявність епіграфів, про яку так багато в «Праведній битві» свідчить рядки з творів Олександра Олеся, Ліни Костенко, Ганни Осадко, Валентина Щербини, Юлії Шевель: «Смерть витанцьовує танго поміж гробами…», «Небо торкнулось землі і умилося в крові». Не залишається непоміченим й «пірнання» у фольклорну течію. Приміром рядки на кшталт: «годі витрішки продавати», «в сорочці народився» (між іншим експлуатація часто – густо вказує на можливість появи власного крилатослів’я).
Поведу мову й про таке. Впевнений, що неповторності ніколи не може бути без оригінальної лексики, котру характеризує неологічність, рідковживаність та діалектичність: «москвоброди», «туманочок», «людиська», «файна», «длань», «вигилярний», «дешкерувати», «блят». Доводиться тільки жалкувати, що таких слів ще маємо малувато, хоч саме вони могли б зробити видання неординарнішим. Адже лексика – неодмінна ознака поетичної індивідуальності.
Є ще кілька питань які, на мою думку, неможливо оминути. По –перше, втішно, що авторка вміло використовує різноформ’я для вираження думки. Поряд з традиційною силабо-тонічною лірикою бачимо пісенні тексти, сценарій вертепу на новий лад, сатиричні твори. Хіба, до речі, описування одного з різдвяних дійств не натякає на можливість появи драматичної поеми чи іншого епічного тексту? Та й вірш «Повернення з полону» міг би стати поштовхом до написання балади.Поетичну книгу тільки прикрасили б катрени, сонети, верлібри…
По- друге, позитивності сприймання сприяє і назва друку, бо ім’я написаного опосередковано свідчить про неповторність поезомислення. Чи не кожного, мабуть, зацікавлять друки, які мають на обкладинках такі ймення «Сторож покинутого раю» (Теодозія Зарівна), « Шалений спокій вічномиті» (Олеся Мудрак), «За поворотом мого погляду» (Олена Пашук). Навіть підсвідомо відчувається, що вони вмотивовано випливають з певного образу видання. І це – своєрідна традиція сучасного поезотворення. Але не маємо права забувати і того, що подібний принцип існує і у звичайних найменнях, саме таким шляхом пішла і Галина Кухаришин. Вчитаймося у рядок: «Битва за волю – праведна битва». Нічого надзвичайного, коли врахувати її ж «Життєдайну любов», «Зацілована дощем», «Не біймось, а биймось», «Душа, заримована в слово».
Підсилюють цю думку «Чекання дива» (Христини Керити), «Мені посміхається вічність» (Вікторії Мочерної), «Не покидай мене, любове» (Лесі Павлів)… І це – теж традиція. І тільки авторці вирішувати якій з них віддати перевагу.
Ще згадаю про таке: частина віршів «прицвяховує» цікавими образами «Не поезія – згусток болю», « До неба душу кликала сурма». Гарнота! Але, на жаль, інколи неординарні образи тьмяніють, коли читацький зір натикається на політично правильні твердження без поетичної свіжості. Подекуди відштовхують від себе порушення канонів силабо-тонічного віршування. І читач, безумовно, сподівається, що в наступних книгах подібних огріхів не стане і рядки поетки, ще більше оповідатимуть образністю про згустки болю у людських душах.
ІГОР ФАРИНА
селище Шумськ
на Тернопіллі