Напевно, це є єдиний випадок, коли в одному краї народилися два однолітки і письменники, які стали лауреатами Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та народними депутатами України. Але таке все ж трапилосяіз Романом Іваничуком і Дмитром Павличком. Уродженці Коломийщини, що на Прикарпатті, навчалися на філологічному факультеті Львівського університету, працювали у реакції журналу «Жовтень» («Дзвін»). Обоє ще в 50-их р. минулого століття дебютували у літературі. Дмитро Павличко – поетичною збіркою «Любов і ненависть», а Роман Іваничук – книгою новел «Прут несе кригу».
Цікаво, правда? Та мовлячи про відчуття ріднизни, варто, мабуть, згадати ще про один факт. Свого часу в друкованих засобах масової інформації повідомлялося про те, що неодноразово гірськими стежками мандрував Дмитро Павличко, Роман Іваничук та Ірина Вільде, яку обидва любовно називали нанашкою.
Про останнє згадали невипадково. Бо переконані, що саме рідна земля надихала Дмитра Паличка на створення прозових творів. Зрозуміло, що з висоти літ важко однозначно сказати про переживання його душі у митті крокувань карпатськими плаями. Але немає сумніву, що тоді його уява не раз пірнала у вирій миттєвостей, коли підлітком у сотні Спартана боровся за незалежність української землі. Адже герої битв за волю рідного краю постають перед поціновувачами красного письменства з новелістики Дмитра Павличка. Все частіше в розмисли кожного з них вриваються суворі подихи ройового Сорокатого, матері Котигорошка.
Твори про них як і інші писання прозового жанру пронизані поетичністю. «Зіниці – притемнена блакить із іскрами зір, наче небо в перші хвилини ночі» («Мати Котигорошка»), « Живиця світила на чорній корі, мов надчавлене гроно винограду» («Живиця»), «Перші сивини, як бабине літо, переблискують у грубезних, чорних косах» («Кінь»). І перелік таких вдалих рядків можна продовжити, що свідчить про звернення душі автора до криниці поетичності мовлення рідного народу.
Це помітно й тоді, коли вчитуємося у кіносценарії. До речі, саме вони переконливо засвідчили про незгасальне у серці й душі людини. Скажімо, у Шевченкові дні на телеекранах іноді зʼявляється стрічка «Сон», яку зрежесерував Володимир Денисенко. Фільмом, сценарій якого створив Дмитро Павличко, розповів про непросте життя молодого кобзаря. І, либонь, не буде перебільшенням те, що давнє ( у часовимірі) творіння більше розповідає про дух світоча українства, ніж творива деяких сучасних митців.
А от історія з фільмом за повістю Івана Франка «Захар Беркут», сценарій якого створив виходець з Прикарпаття, є ще цікавішою. Його підготував режисер Леонід Осика, але він виявився не прокатним через всевидяче око радянських служб. Між іншим, і в наші дні ставлення влади до твору, на превеликий жаль, мало змінилося.
Можна багато ще говорити про прикрощі з цими творами, але поведемо мову про інше — про вміння письменника лаконічно і стримано передати почування, що у всій красі постає у новелістиці.
Та ще більше це стає зрозумілішим, коли згадати про сюжети деяких творів. Приміром, текст « Мати Котигорошка» – звернення до теми котра не згасала у душі все життя. Батька Петруся Іванишина закатували людоненависники з «перших совітів». І він, дивлячись на замучене тіло батька, покаявся помститися за його смерть. Не знав він, що його мама Василина і станичний села чоботяр Гнат, які часто зустрічаються, допомагають українським патріотам. Підліток, зрозуміло не міг знати про це, а думав про любощі між ними, і прийшов до оселі Шевців і повідомив, що вбʼє його, якщо той не відчепиться від мами. А коли дізнається правду, то і сам хоче приєднатися до повстанців. І одного дня хлопчина зникає з дому, аби втілити задумане у життя. Й гине у бою, про що дізнається його мама після того, як Гнат приніс автомат хлопця з вирізаним на прикладі псевдо «Котигорошко». З цією зброєю вона ступає на зустріч своєму безсмертю.
В новелі « Най поховають мене на цьому полі» зображено іншу стуацію.
Юний Ромко Томин обморожений повернувся у рідне село після бою з енкавадистами, бо не хотів бути обузою для повстанців у сотні Спартана. Він закохується в молоду вчительку Лесю – уродженку Житомирщини, яку прислали сюди після закінчення педучилища. Вони зустрічалися у стодолі на краю села, де їх вистежили чекісти. Вони і прийшли до сховку закоханих, сподіваючись на палку здобич та їх зустріли автоматні черги ( одну таку зброю Ромко забрав у сина начальника районного НКВС Волкова, який ходив з нею на уроки. А Леся таки взяла ствол після вмовлянь чекістів, розуміючи, що він згодиться для благородної справи).
Ще дві зламані долі постають з твору «Радіо» – юний Василь Пилипчук загинув у складі бандерівської сотні від рук червоних зайд. І на його могилу під Греготом приходить літній мужчина з посивілими скронями. Це Юлій Сильваровський з Каламир – родич, з яким любитель радіотехніки був у повстанцях, але здався чекістам і навіть закликав колишніх побратів наслідувати його. Бандерівці хотіли його вбити. Це взявся зробити Василь та «заговорила» їхня кров. І він порадив Юлієві зникнути з місцевості, а сам згодом загинув у бою.
Цікаві спостереження маємо і у новелі «Кінь». Хоч чи не кожен скаже, що в ній не йдеться про повстанські долі. Рося ( Мирослава Приймак) засумувати після смерті батьків. І дуже піклується про коня. Їй навіть здається, що ота тварина вміє говорити. Але незаміжня жінка, якій під сорок, сама не може з усім впоратися у господарстві й набралися з набагато молодшим парубком Миколою.
Безперечно, вона радіє, що так сталося. Та одного дня чоловік не повертається додому. Вранці Рося зустрічає його на кладці,коли той повертався від вдовиці Параски, в якої ночував. І тут вона дізнається, що Микола одружився з нею через … коня, бо сам не мав чотириногого помічника. Вдома Мирослава витягнула пістолета, міркуючи кого вбити: чоловіка чи коня?
Згадаємо, ще про деякі тексти. Твір «Згаданий вірш» починається тим, що автор будучи у повстанцях, написав вірша, який залишився у маринарці ройового Сорокатого , коли йому повеліли повертатися до братів. І через багато років після того йому здається, що колишнього командира зустрічає в церковці біля Аскольдової могили в Києві. З глибини пам’яті до нього повертається написаний у юності вірш… Згодні,що тут є елементи містики. Але у поєднанні з фактами реальності вони стають вибуховими.
А новела «Поламані гітари» є ближчою до сьогодення. Бо таке, як не прикро,ще донедавна було звичністю столичних підземок. Інтелігентний дідусь хоче почути українську пісню,але натомість лунають мелодії московитською мовою. Старенький соромить горе-музикантів, а ті нахабно проганяють його. Професор університету зрадів коли наступного дня на місці «співунів» побачив бандуриста. Та знову повертаються нахаби. І сутичка з ними завершується тим, що вони вбивають співака з бандурою, а свої гітари розбивають на голові професора й зникають. Після констатації такого факту чи не кожен може робити висновок про дальший хід подій.
Ці та інші твори зацікавлюють, та вони не були б такими привабливими, якби не поетичне мовлення, яке використовує письменник. Якщо вчитатися у прозові твори, то нерідко можна уздріти цікаві літературні тропи, пейзажі та діалоги.
Ось кілька прикладів для підтвердження. Приміром, про порівняння мислиться, коли читаємо: « праве око сіре, як летючий сніжок» (« Кінь»), « Він– зрадник» («Радіо»), «карателі– енкаведисти» («Най поховають мене на сум полі»). Не можуть не привертати увагу й метафори на кшталт: «якась шалена, незрозуміла сила спротиву увійшла в мою свідомість « Згаданий вірш», в очах його грають іскри (« Поламані гітари»), ніби з того, нарізаного на зброї повертається до неї жага життя (« Мати Котигорошка»). Багатьом припадуть до вподоби епітети типу «віскрісний батько», «горішнє яйце», « синя маринарка », «закрита мачка скорботності», «заплетений барвінок», «могучий джміль», « кучеряве сонце».
Повз увагу читачів не пробігають пейзажинки «з-під… білої хустини вибиваються розведені проділом хвиль русявої з павутинкою перших сивин, сяйливої коси (« Мати Котигорошка»). «На полі, де стояла ранкова стодола з’явилися довгі тіні від дубів та берез, що височіли поблизу, поміж тими непорушними тінями показалися рухомі тіні людей (« най поховають мене на цьому полі»). І нема вже на те ради, що сучасній прозі пейзажинки поєднуються з діями людей, що підтверджують прозотексти Дмитра Павличка. Ознакою часу є й те, що діалоги у текстах дуже точне відображення почувань людей.
… А все це в купі – непроминальне промовляння національного. І не можуть не тішити такі акценти. Саме у час стоїчного спротиву української нації у лиховісній війні з рашизмом. Можливо, й справді, оцінюючи першу прозову книгу «Живиця» Дмитра Павличка академік М.Жулинський своїм «досвідченим оком помітив оту саму стислість, за якою глибина і найвища напруга, сказав про художній текст, який зовні часто має вигляд спокійного спостерігання, а насправді таїть величезну вибухову силу».
О. Василишин,
доцент КОГПА ім.Т. Г. Шевченка
І. Фарина член НСПУ
м. Кременець – смт. Шумськ