Панас Іванович Карабіневич ув об’їзному театрі ім. Садовського, не тільки керував ним, а й був у ньому режисером, актором і, звісно, душею колективу театру. Театру, який так багато вчинив добра для України своєю просвітницькою діяльністю, знайомлячи наші містечка і села з нашою духовною культурою.
Отож, із тими труднощами через оті «палки в колеса» нашого театру, якому минуло більше 80 літ, постараюся познайомити і читачів.
У 1927 році я, Омелян Трембач, вступив до першого класу чоловічої державної української гімназії, яка містилася у Тернополі в кінці вулиці Костюшка, 9 (нині Камінна). Квартирував у батькової сестри, себто моєї тітки, Марійки, що була заміжньою за Томою Петрушевським. Жили вони на території бровару і млина, в якому вуйко був управляючим, а власником багатий поміщик на прізвище Бар. Поміщик щоосені приїжджав з Англії «на розрахунок», точніше за грішми, які за рік заробляв бровар і млин. (Так тоді збагачувалися чужинці на нашій – не своїй землі). Було це тоді, коли наші батьки, діди, прадіди продавали останній шнур поля на «шифкарту» і виїжджали за океан домозолювати свої натруджені руки на корчуванні лісів під управні поля за шматок хліба насущного. А причин для виїздів було надто багато.
Коли батько приїжджав до Тернополя дізнатися про мої успіхи в навчанні, тітка розказувала йому про те, що я з її сином Томою часто ковзаюся на озері. На що батько дуже негативно відзивався, часто згадуючи стару пригоду із його шкільним товаришем, котрий дивом урятувався опісля такого ковзання на льоду. Назвав батько і прізвище того товариша, який у той час уже працював в Копичинцях у старостві (повітовім управлінні).
Але повернімося тепер до театру. Об’їзний театр ім.Садовського, директором якого був Панас Іванович Карабіневич, за згодою трупи основним завданням театру поставив сіяти просвітницьке зерно у наших селах і містечках впродовж границі з УРСР по річці Збруч. У наших селах польський уряд забороняв самодіяльним гурткам ставити вистави, хоча в останніх нічого політичного не було. Часто виникали проблеми із дозволом на вистави. У повіті (райцентрі) Копичинцях дозволили нам бути три дні. З обширного репертуару ми ставили «Наталку-Полтавку» І.Котляревського та «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського. А у подальших селах Крогульцях, Васильківцях, Чабарівці, Гусятині дозволялося лише перебувати один вечір з одною виставою. Так що коли в одному селі ставили «Наталку», на неї йшли зацікавлені глядачі і з сусідніх сіл. Варто згадати, що усюди нас радо вітали, безплатно надавали транспорт, з сумом проводжали. Одного разу у Васильківцях вчинив нам наш адміністратор Купецький «сюрприз»: навпроти залізничної станції через дорогу у поміщицькому млині працював його близький родич і переманив його до себе, мовляв: «Чого будеш тинятися за мізерні грошики, ставай біля мене, пан добрий, платить ретельно, а коли я йому скажу, що ти мій родич, прийме тебе за мого помічника».
Так сталося, що на дальні села Чабарівку, Гусятин і села, що входили до його повіту, не давали нам дозволу з причини, що ще додатково потрібна згода КОПу (корпусу охорони пограничної), так як то були приграничні поселення і два Гусятина лежать по обидва боки Збруча. Радили повертатися назад. А це було для нас збитковим. Порадившись із трупою, Панас Іванович з огляду, що адміністратора у нас уже не було, звернувся до мене: «На вас, пане Трембач, є одна надія: ви знаєте добре польську мову, можете з панами гарно і переконливо говорити, може, Бог дасть, вам пощастить усе це владнати». Тільки-но підходжу я до староства, а в голові маячить давнє «Копичинці, староство…». Врешті пригадав, що десь тут повинен працювати батьків товариш, котрий проломився, як батько переповідав, крізь лід. У коридорі прочитую прізвища урядовців, номера кабінетів. Прочитую декілька разів підряд. На одному з них зупинився. У пам’яті відновилося. Згадав! У кабінеті в розмові з ним я представив себе як син Семена Трембача, котрий колись врятував його, витягнувши з води. Ми розговорились, багато він розпитував про батька, згадував, як наша тітка його нагодувала, висушила одяг і під вечір він зміг уже повернутися додому.
Так опісля дружньої короткої бесіди я виклав суть справи, чому, власне, прийшов до нього. Практично за 10 хвилин я вже повертався до друзів зі списком артистів, затвердженим круглою печаткою. Дозвіл отримали. З радості Панас Іванович обняв мене і вигукнув: «Їдемо дальше, панове-товариство! Не повертаємо!».
Ось так, за десять років пригодилася мені батькова наука і пересторога. А далі – подальша моя відповідна місія пролягала в Гусятин за дозволом КОПу і поліції. Так я узявся до справи адміністратора руського об’їзного театру.
Владнавши дуже добре справи, з Гусятина я повернувся з апробованими в КОПі і поліції документами і встиг ще у Васильківці на початок нашого спектаклю. Пригадую, тоді Панас Іванович ознайомив глядачів з коротенькою біографією автора п’єси «Наталка-Полтавка» І.Котляревським. А коли під кінець спектаклю під акомпанемент оркестру вся трупа заспівала «Де згода в сімействі, де мир і тишина…», вся васильківська еліта: директор школи, вчителі, ветлікар, фельдшер, війт, священик і всі глядачі встали для вшанування І.Котляревського. Невгаваючим оплескам не було кінця. Кілька разів завіса то опускалася, то піднімалася.
Наступного дня ми ставили у сусідній Чабарівці «Запорожця за Дунаєм», то й Васильківці не проминули прийти на виставу, так як «Наталку-Полтавку» приходили дивитися у Васильківцях і з навколишніх сіл.
А в Гусятині – знову була «Наталка». Опісля вистави я постарався на виході зустрітися із тим постерунковим, що апробував мені дозвіл, хотів почути його думку і його дружини. Вони висказали мені, що то їм дуже сподобалося: і спектакль, і гра артистів: що ніколи раніше вони й не могли собі думати, що «русіні» своєю грою можуть так задовольнити глядача. Просили ще колись заїжджати з театром до Гусятина.
Ця позитивна опінія поляків про нас, «русинів», була завдяки театру ім. Садовського, яким керував покійний Панас Карабіневич.
Подальше наше турне пролягало на південь – у Кривеньке, Чорнокінці (Чортківщина), Турильче, Кривче, Гермаківку, Скалу-Подільську, Пилипче і далі по селах і містечках нашої галицької землі.
Омелян ТРЕМБАЧ.
Пам’ятник Панасу Карабіневичу (скульптор Г. Невесела) на чортківському міському кладовищі.
Післямова. Хочемо запевнити наших читачів, що веб-сайт журналу «Золота Пектораль» і надалі буде ознайомлювати наших краян – міських і районних керівників, а також творчу інтелегенцію міста, просвітян, яких, правда, складається таке враження, у цьогочассі і зі свічкою у Чорткові не знайти, із досягненнями та проблемами, які існують в гуманітарній галузі чортківської громади, розповідати про вчених, діячів освіти, культури (колишніх і теперішніх), які своєю невтомною працею прославили наш край далеко за межами рідного міста та району. А їх, талановитих людей, Чортківщина подарувала світові дуже багато.