Писати про музеї так же нерозумно як і про політику. Хоча про політику якщо написати, то більшість люду хоча б прочитає. Ніхто не ходить в музеї, а якщо і ходить, то в обрані. Ніхто не дбає про музеї, а якщо і дбає, то якось дивно, якщо не сказати не так як треба. Ніхто не хоче в музей, особливо державний. Ви мені заперечите. Звісно. Вас таких може бути чимало. Не буду сперечатись. Але дочитайте мій опус і поцікавтеся місцями та подіями про які я повідаю.
Хочу поєднати сучасне популярне мистецтво відомої авторки, давній архітектурно і ментально художній музей та перфоменс у музеї про який усі вже давно чули. Тобто все за сценарієм – трохи філософії, трохи вражень, дрібочка роздумів та фактів. Решта – ваші висновки. І, звісно – ніяких спойлерів.
Почну з найкращого, за моїми враженнями, мистецька Галерея Гапчинської (вулиця Михайлівська, 16) має дуже вигідне розташування. Може здатися, що у такої популярної мисткині галерея ніколи не буде пустувати. Не все так весело. А от саме місце дуже нічого виявилось. В мене залишились лише хороші емоції після відвідин, хоч я була втомлена, зморена і бажала присісти хоч десь. Рекомендую відвідати і висловлюю своє шанування авторам (тут картини і Гапчинського можна побачити), дизайнерам та працівникам. Щось невловимо миле і цілісне витає в атмосфері галереї. Концепт простежується у всьому від яскраво червоних дверей до цегляних стін. Всі елементи, настрої і нотки декору влучно переплітаються. Ніщо не дисгармоніює, не змушує дратуватись чи суперечити.
Приміщення маленьке, що однозначно викличе у вас запитання як тільки ви переступите поріг. Але око звикне і цього простору стане достатньо. Зараз мені здається, що на більшій площі з вищою стелею і просторішими вікнами вловити дух мистецтва було б неможливо. Хотіла написати дух Гапчинської чи то Гапчинських, але не вірно це було б. Там можна відчути красу, якусь незрозумілу гармонію, незважаючи на те, що нічого особливого чи нового в стилістиці чи поєднанні декору немає. Можна відчути спокій і радість, знайти свою картину і спробувати зрозуміти авторку. Потім почати шукати портрет, автопортрет, фото, репортаж та що завгодно – але не знайти. Виходячи із галереї я сказала, що цьому приміщенню не вистачає фото авторки, і досі так думаю. Можливо, саме тому там не має духу Гапчинської… Хоча, ні. Це момент із трохи інших категорій сприйняття. Дух мистецтва завжди краще будь-якого персонального, і не важливо якої величини, статусу чи норову ця персоналія. Галерея виконує свою місію – вона рекламує і просуває мистецтво, його ідею, його силу. Уже місяць пройшов, а я досі можу перенестися туди, пригадати кожен закуток, відчути ті стіни і пригадати свою картину (тут хочеться усміхнутись).
Рекомендую побувати тут, навіть якщо творчі моменти не ваша фішка. Зловила себе на думці, що якщо от зараз, в цей момент була б поруч, зайшла б знову. Цього разу, напевно, захотіла б проаналізувати кольори самих полотен, і таки купити якусь листівочку чи дрібничку. З моїх зауваг, щодо самих картин, пам’ятаю своє здивування, коли оглянувши третину із них в моїй голові майнула думка, що не такі вже і милі ті янголятка, як я думала. Деякі із них, якщо по-чесному, мають доволі дивні, навіть неприглядні обличчя. Ідеалізоване рекламою та медіа представлення янголят Гапчинської осипалось немов конфеті, але тепер я побачила їх своїми власними очима. Неідеальні. Різні. Часом страшненькі і кумедні. Часом з натяком на вульгарність. Часом сильні… милі… самовпевненні… грайливі… романтичні. Живі. В своєму власному світі, а може і Всесвіті. Хтозна, може вночі вони оживають і перелітають з картини на картину, тріпочучи своїми куцими крильцями. Переплітаючи сюжети і настрої, граються, залицяються і дуркують так як можуть тільки янголята.
Тепер – друга частина. Готуйтесь до дисонансу. Національний художній музей України. Щоправда, коли я шукала на гугл карті короткий маршрут до нього, ще не знала що його назва така пафосна і потужна. І слава богу, бо моє розчарування було б непомірно великим. Ви скажете, як може бути, що я прокладала маршрут і не знала точної назви… ви мене погано знаєте. Чітко я знала лише, що хочу в музей Гапчинської; знала, що хочу в класичний музей із класичними полотнами. В жодному музеї Києва до цього дня моєї ноги ще не було. Вибір художнього музею був скоріше територіально вигідним – не далеко від площі, від галереї. Все, рішення прийнято. На щось інше в мене не було ні часу, ні сил в ногах.
Рекламне фото музею – вражаюче, помпезне навіть – створювало саме той настрій і атмосферу в які я хотіла окунутися. Отож. Бачу приміщення. Погода не надто сприяє. Мокрий сніг, вітер, холод, болото – не дуже хочеться розглядати краєвиди знадвору. Фасад впізнала. Але вхід довелось пошукати – велися ремонтні роботи. Перед входом зустріла ще одну відвідувачку, Єву, як виявилось, із Литви. Теж шукала вхід і якби не я, вже б залишила ту затію, за її словами. Що ж, обійшли ми закаулок, вказівників ніде не побачила. Через хвірточку і мостик зайшли всередину. Якимись дивними лабіринтами, які, чесно кажучи, насторожували, нас завели до каси. Карткою не можна розплатитись. Вхід 120 гривень, якщо я правильно пам’ятаю. Хоча в моєї напарниці взяли лише 50гривень, запитавши попередньо чи не студентка вона. Зазначу, що Єва говорила українською, але легше їй було спілкуватись, все ж таки, російською. І українську вона теж розуміла гірше, ніж російську, тому часто просто мовчала і чекала поки інші зроблять свої висновки. В неї були також сумніви, як вона мимоволі потім зауважила, що не варто тут говорити російською.
Вернемося до каси, мені хотілось сказати, що я теж студентка, але брехати не люблю. Тут було моє перше розчарування – гадала, що вхід буде безкоштовним, або хоча б таким як оплатила іноземна студентка. Але ок. Далі нас направили до першої зали. І враження ніякі. От, згадую як пройшли усі виставкові приміщення, а відчуття не дуже – це трохи не той напрямок якого я очікувала. Багато українських мотивів, сучасного мистецтва. Навіть намагання потурати тенденціям на пафос, виклик, поєднання цифри і ледь не папірусу (тут я перегинаю, звісно). Бажання створити неоднозначні та сміливі сюжетні виставки. Кожен зал зі своєю ідеєю. Але, на жаль – не працює. Чогось концептуального немає. Ніби основного, найважливішого – духу мистецтва немає.
Великі просторі зали, із високими стеляли. Величезні картини і полотна. В кожній залі працівник. Але знов «але». Так помітно, що установа державна, як мені не печально це говорити. Розумієте, в галереї Гапчинської можна було відчути дух мистецтва, бо авторка пронизує там увесь простір своїм натхненням, сенсами, ідеями і т.п.. В музеї – авторів багато, кожна зала інший стиль, сенс, настрій. В одному залі – часто багато авторів, тому такого сильного зрозумілого посилу немає. Це природньо. Та… Він мав би бути за рахунок ідеї, працівників, деталей… Але, схоже, дух мистецтва напевно втомився від затяжного, як я потім прочитала, ремонту і вирішив політати деінде.
Розглядаючи картини, я помітила біля них значок навушників. Коли запитала, сказали, що це озвучено до кожної картини і є така послуга. Але нам про неї ніхто не розказав, навіть не збирався. І, звісно, вона за додаткову плату. Друге розчарування. На мої уточнюючі запитання відповідали неохоче, абияк і з нотками стриманої сердитості. Складалося враження, що працівникам, яких виявилось так багато не дуже все це треба. В мене майнула думка – нащо тут так багато людей. Вони всі були на своїх робочих місцях, попри холод, напевно, незручність, мінімум відвідувачів – вони були надто помітні і надто незрозумілі були їхні ролі. Відчувалась державна приналежність установи і не зрозуміла мені менеджерська ідея. Скоріш за все, людини, яка б горіла мистецтвом і наповнила б ці приміщення його духом там не вистачає. Простіть, але немає якогось бачення, відкритості та сучасності. Так, там є дві сучасні, сміливі, динамічні та суперечливі, на межі цензури, виставки. Ніби остання і передостання зала кричать – ми рухаємося в ногу з часом, ми сміливі, будоражимо, не боїмося ризику, це останнє, що вріжеться в твою пам’ять і свідомість в цьому музеї – але не працює. Для мене ці зусилля були заради зусиль – ніби прийшов наказ бути сучасними. Гаразд, давайте зробимо щось з натяком на політику, на релігію, на авангард і що там ще (не впевнена, що правильно вкажу усі терміни). Розчарування третє.
Звісно, полотна у кожній міні-виставці хороші. Не всі мені до смаку, але то чисто мої проблеми. Звісно, я виокремила декілька, котрі мене вразили – формою, змістом, сенсом, вираженням, кольором, розміром або настроєм. Усі представленні творіння художників та художниць талановиті, вони свою роль виконують. Причина є баченні менеджерів, як на мене. Все якось ніби несерйозно. Те, що подано як сучасне віяння – давно не сучасно, тим паче в такі класичні установі, із таким класичним, навіть величним фасадом. Хтось захоче все сперти на ремонті – ні. Розумієте, твори мистецтва там лишились, але мистецтво втекло звідти через намагання підтасувати його під пориви моди, які давно уже пройшли. Через те, що його ніби стало не достатньо самого по собі для настрою, духу і сили. Не відчула я що там в центрі ідеї мистецтво як таке. Не побачила концепції та натхнення у залах. Творіння митців ок, навіть чудово, але людини з баченням як показати їх сенс світу напевно у музею немає.
Є імовірність, що я не права. Це ж державний музей. І моє найбільше розчарування, коли я дізналася його повну назву – Національний художній музей України – головний у країні. Ремонт, що триває, змінить фасад і перше враження в холі і тим може лише посилити розчарування від виставкових залів. Треба змінити концепт зсередини.
Я так сміливо про це кажу, доволі самонадіяно і, мабуть, частково егоїстично чи жорстоко по відношенню до людей, які там працюють. Простіть. Якщо ви любите цю справу – є доля імовірності, що я права у своїх враженнях. Якщо ви теж шукаєте дух мистецтва – скоріш за все, давно відчули, що щось не так у цих залах, але не можете збагнути що саме. Я розумію, що фінансування держави справа важка і критикувати легко. Розумію, але це ж Національний музей. Як уявлю, що в той же день туди приїхала група іноземців на екскурсію, відчуваю в половини з них нерозуміння, відчуття, що десь обманули. Це недобре.
Заключна частина мого тексту мала бути про перфоменс, експеримент у музеї, але (це слово часто звучало в цьому тексті, ви уже до нього звикли, думаю) інформації буде забагато. Нехай цей текст буде побудований на протилежності вражень. Коли вражає фасад і розчаровує, навіть не наповнення, бо картини талановиті, безперечно, а дух у цілому. І, навпаки, коли фасад ледь помітний, його ніби взагалі і немає – вивіски губляться між графіті, приміщення малесеньке, фото авторки немає, але є дух, настрій, навіть настрої – їх безліч, та є своя атмосфера.
В моєму розумінні музей не має справляти вау ефект на кожному кроці, але спонукати до роздумів, тривожити уяву, викликати сум чи радість, захоплення, здивування, зачудування. Музей має вчити відчувати чужий біль і бачити чужу душу; допомагати дивитися на світ очима іншого і вчити приймати ту іншу душу і той інший світ як щось прекрасне, хоч і відмінне, незрозуміле, дивне.
Відвідуйте музеї. Різні. Відомі. Маленькі. Відвідуйте по кілька раз. Митці творять із внутрішньої потреби. А дух мистецтва народжується, коли хтось починає бачити у творінні митця будь-який сенс чи емоцію. Створюйте дух мистецтва і воно розвиватиме себе самостійно.
Світлана Кучпилюк
