9 квітня 1951 року в м. Бережани Тернопільської області народився Володимир Іванович Карабаник – майбутній математик, політичний і громадський діяч, аксакал культурно-виховної діяльності, знаний пасічник Бережанщини. Зростав у сім’ї, в якій батьки з дитинства привчали його до праці й наполегливості.
У 1968 році закінчив Бережанську СШ № 1 із срібною медаллю і став студентом механіко-математичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив у 1973 р. Із серпня 1973-го по липень 1975-го – командир взводу зенітної артилерії в/ч 64047 Забайкальського військового округу. Із серпня 1976-го по грудень 1981-го – викладач математики Бережанського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства.
Із грудня 1981 року на партійній роботі. Працював інструктором, завідувачем ідеологічного та організаційного відділів, секретарем з ідеологічних питань Бережанського райкому Компартії України.
Із листопада 1991 р. – вчитель математики Бережанської виховно-трудової колонії. Із серпня 1993-го по червень 2012-го працював в Бережанському агротехнічному коледжі, з 2000-го – в Бережанському агротехнічному інституті на посадах: викладача математики, заступника декана економічного факультету; завідувача навчальної частини; проректора; заступника директора з гуманітарної освіти, виховання та студентських справ; завідувача відділу гуманітарної освіти та виховання. З листопада 2009 року – старший викладач кафедри комп’ютерних систем та вищої математики.
На освітянській ниві проявляв високий професіоналізм. Є співавтором трьох наукових статей і чотирьох методичних розробок.
Керуючи службою гуманітарної освіти, виховання та студентських справ, проявив себе вмілим організатором багатьох виховних заходів.
Завдяки його зусиллям значно покращилася робота органів студентського самоврядування, зокрема, їх участь у благодійних акціях.
Самодіяльна художня творчість студентів, починаючи з 2003 року, визнана однією з найкращих серед регіональних навчальних закладів Національного університету біоресурсів і природокористування України. Щорічно художні колективи й окремі виконавці ставали лауреатами та дипломантами Всеукраїнських мистецьких фестивалів та конкурсів “Голосіївська весна” й “Пісенні Медобори”.
В.Карабаник був засновником та організатором інститутських фестивалів “Весна БАТІ” серед факультетів інституту й виступів колективів художньої самодіяльності в населених пунктах і трудових колективах району.
Як президент культурно-спортивного клубу “Сокіл”, куратор кафедри фізичного виховання доклав багато зусиль для пожвавлення спортивно-масової роботи. В результаті збірні команди коледжу й інституту з волейболу, футболу, настільного тенісу неодноразово ставали переможцями та призерами змагань серед вищих навчальних закладів Міністерства аграрної політики та області. У значній мірі заслугою В.Карабаника є те, що у 2002 році п’ятеро студентів інституту у складі збірної студентської команди області з волейболу стали бронзовими призерами Всеукраїнської студентської універсіади, за що були удостоєнні звання кандидатів у майстри спорту.
Завдяки вміло організованій виховній роботі, запровадженню факультативних курсів “Основи правових знань” та “Основи християнської моралі” за період із 2000 року у правоохоронних органах не зафіксовано жодного правопорушення серед студентів інституту.
Депутат Бережанської районної ради трьох скликань. Із березня 2006-го по жовтень 2010-го очолював постійну комісію з питань культури, духовності, молоді, спорту та засобів масової інформації.
У 1999–2002 рр. очолював профспілковий комітет, був головою комісії із соціального страхування працівників інституту.
Нагороджений трудовими відзнаками “Відмінник аграрної освіти” ІІ і ІІІ ступенів та “Відмінник освіти України”, почесними грамотами Міністерства освіти та науки України, Національного університету біоресурсів і природокористування України, грамотами Тернопільської обласної ради та обласної ради профспілок, Бережанської районної держадміністрації.
Ювіляр має заслужений авторитет серед працівників і студентів інституту, педагогічної громадськості та культосвітніх працівників району.
Колектив ВП НУБіП України
“Бережанський агротехнічний інститут”, друзі.
На своєму життєвому шляху ми зустрічаємо безліч людей, які залишають слід про себе в нашому внутрішньому світогляді. Але не всіх можемо назвати цікавими, тими, з ким є про що поговорити і про що помовчати. А все це залежить від внутрішнього світу людини, її думок, почуттів, цінностей, життєвих надбань та переконань.
Для мене цікавою людиною став Володимир Іванович Карабаник, з яким мені пощастило працювати з 2006 року, близько 5-ти років, в одному кабінеті. Розумний, толерантний, виважений керівник, душевний розрадник, який завжди повторював слова: “Не можеш змінити життєвої ситуації – зміни свій підхід до неї, і стане тобі краще”. З Володимиром Івановичем завжди приємно спілкуватися, його розповіді про різні життєві ситуації, постійні цитування відомих людей, особисті захоплення збільшували інтерес до нього як до багатогранної особистості з великим багажем знань і життєвої мудрості. Він – блискучий аналітик, прекрасний педагог, чудовий організатор навчально-виховного процесу, висококласний фахівець своєї справи.
Велика вимогливість до себе цієї людини благотворно впливала на формування молодого покоління та молодих співробітників навчального закладу. Піклування про студентів, добрі поради молодим викладачам у нього були на першому місці.
Загалом, багатогранний життєвий досвід Володимира Івановича – це повчальна лекція, де можна знайти багато відповідей на різні життєві виклики.
Зичу Вам, дорогий ювіляре, міцного здоров’я, щастя, родинного тепла, безхмарних і благословенних днів, невичерпної наснаги, здійснення всіх життєвих планів та сподівань. Многих і благих літ!
Володимир ЗАЙЧУК.
Моє знайомство з ювіляром відбулося у 2000 році, коли я після закінчення педагогічного університету прийшла на роботу до Бережанського агротехнічного інституту. Володимир Іванович на той час очолював відділ гуманітарної освіти, виховання і студентських справ. Поза викладанням математики турбувався про виховання молоді. Мене, молодого педагога, вражала його любов до предмета, до студентів, та найбільше – глибина його душі, її творчі пориви до виховної роботи. Заклад освіти покликаний формувати національну гідність, патріотизм і громадянську позицію кожного студента, його самореалізацію в матеріальній та духовній сферах суспільного життя під час вивчення всіх навчальних предметів. Такі педагогічні постулати я засвоїла ще в університеті. Та завдяки Володимирові Івановичу я зрозуміла, як це виглядає під час вивчення математики.
В.Сухомлинський стверджував: “Математика вчить мислити й разом з тим вселяє віру в безмежну силу людського розуму. Вона виховує волю, характер”. Патріотичне виховання студентів під час навчання математики – це особистісно орієнтований педагогічний процес, спрямований на набуття ними інтегративної якості, яка характеризує їх позитивне ставлення до Батьківщини та її полікультурності, усвідомлення власної причетності до українського етносу й національної спадщини, відповідальне ставлення до розвитку особистості та вибору ціннісних орієнтацій. Перед викладачем математики (та й не тільки) стоїть також інше, не менш важливе завдання – реалізація можливостей свого предмета в розвитку особистості студента. Саме так вибудовував концепцію своєї роботи з нами, молодими викладачами, кураторами, Володимир Іванович.
Він вважав, що патріотичне виховання здійснюється за допомогою чотирьох факторів: через зміст освіти; через методи і форми навчання; через використання спеціально створених виховуючих ситуацій; через особистість самого викладача.
Сьогодні в цьому контексті часто згадую слова Григорія Сковороди: “Лише той Учитель, хто живе так, як навчає”. Крізь усю свою педагогічну діяльність наш шановний ювіляр сповідував цей принцип українського філософа періоду бароко: ЖИВ ТАК, ЯК НАВЧАВ!
Подальша моя діяльність із паном Карабаником переплелася вже протягом 2011–2014 років під час роботи в лабораторії педагогічної майстерності та контролю якості знань. Справжній “аксакал” педагогічної ниви (саме так Володимир Іванович завжди називав справжніх фахівців своєї справи, до яких відчував глибоку повагу), він добре розумівся на всіх методичних тонкощах проведення занять, внутрішній системі якості освіти, як її правильно вибудувати і впровадити в освітньому процесі. Ніколи жорстко не критикував ні старших, ні молодших колег, але якщо вже й робив зауваження, то завжди делікатно, обґрунтовано. Любив повторювати: “Рекомендація, а не зауваження, і має вона звучати так, щоб її хотілося виконувати. Якщо це пусті слова, то їх ніхто виконувати не буде”.
Сьогодні я можу з теплотою та шаною сказати, що пишаюся тим, що вже понад 20 років знайома з Володимиром Івановичем. Радію, що маю такого старшого Друга, Вчителя, Наставника. Часто спілкуюся з ним, ділюся результатами та досвідом своєї роботи. Коли в нашому коледжі розпочинала роботу Школа молодого педагога “Педагогічні світанки”, В.Карабаник, окрім побажань злетів, натхнення, здоров’я і безмежної любові до студентів, подарував молодим викладачам символічні “скриньки досвіду”, які вони мають постійно наповнювати, збагачувати всім значущим і корисним зі своєї педагогічної роботи.
При одній із зустрічей ми багато про що говорили з Володимиром Івановичем, і назавжди запали в душу мені його слова: “Любомир (мова йшла про Блаженнішого Любомира Гузара) полюбив усіх людей, тому ніхто не боявся до нього приходити і відкривати своє серце, бо бачив у його очах люблячого батька. Одного разу в нього запитали, чого би ви побажали українським олігархам. А він сказав: “Я би їм побажав частіше ходити на похорони”. І таких мудрих життєвих істин у свої поважні 70 пан ювіляр багато знає, пам’ятає, цитує, бо так МИСЛИТЬ, ВІРИТЬ, ЖИВЕ!
Світлана ПИЛИПИШИН,
в. о. директора ВСП “Бережанський фаховий коледж НУБіП України”.
Долучаюся до вітань із нагоди поважного ювілею доброго чоловіка – Володимира Івановича Карабаника.
Із ним у 1983 році нас звела робота в тодішніх керівних структурах, і майже з перших днів ми знайшли спільну мову та розуміння, як нам здійснювати свою діяльність. Завжди працювала під його керівництвом, а тому маю право сказати, що це розумний, відповідальний, стресостійкий та справедливий очільник. Особливо хочеться виокремити його колосальну людяність і терпіння, які він виявляє до тих, хто трудиться поряд. Із часом робота перейшла в дружбу наших сімей, дізнавалися одне про одного багато цікавого. Це дало підставу з глибокою повагою ставитися до рідних Володимира Івановича та до рідних його дружини п. Стефи.
Пишу ці рядки, а в голові зринають і зринають нові й нові спогади. А згадати є що! Але головним, напевно, є те, що наша команда свого часу не зробила нічого, за що було би прикро, що б зашкодило бережанцям та й українцям загалом.
Від щирої душі від усієї своєї родини вітаю Володимира Івановича з 70-річчям і бажаю залишатися таким, якого його знаю вже купу років: при міцному здоров’ї, люблячим дідусем, вчителем, наставником, добрим порадником, поціновувачем прекрасного, товариським, відважним, веселим, який ніколи не втрачає почуття гумору. І бути таким ще довго-довго.
Дуже хочу, щоб у 90 йому хотілося й моглося пробігтися в Новорічну ніч босим по морозі й було до кого!
Галина БРИЦЬКА,
член Національної спілки краєзнавців України.
Володимира Івановича Карабаника знаю з підгаєцької епохи ВІА “Світозари”. Для мене, 21-річного музиканта, уродженця Струсівського краю, що на Теребовлянщині, краю знаменитої капели бандуристів, запрошеного керівником хору Підгаєцького будинку культури Ігорем Яснюком до гурту “Світозари”, Бережанщина, що включала тоді Підгайці і Підгаєччину, була ще не знаною. Та завдяки тодішнім керівникам району Яремі Антоновичу Кучерявому, Зеновію Героновичу Раїнчуку, директорові Підгаєцького будинку культури Олексію Івановичу Гайдукевичу, завідувачу, як тепер кажуть, гуманітарного відділу райкому партії Володимирові Івановичу Карабанику зрозумів, що питання розвитку культури в районі перебуває під їх недремним оком. Наш вокально-інструментальний ансамбль був забезпечений музичними інструментами, костюмами, транспортом для виїздів з концертами.
А часте контактування Володимира Івановича з нами, молодими початкуючими “світозарцями”, відкрило в ньому людину, багату потенціалом справжніх людських якостей, – захоплювався піснею, цінував і знався на мистецтві, на історії Бережанщини. А в спілкуванні з нами був не ментором, а добрим другом з належним почуттям гумору. Різниці у віці ми не відчували, а шанували за високе почуття відповідальності: “Як сказав Карабаник, то ніби відрізав”. У формуванні в собі почуття відповідальності я брав приклад із нього.
Відтоді збігли десятки років, а Володимир Іванович залишається людиною нинішнього часу. Мені приємно, що, незважаючи на віддаль між Бережанами і Києвом, де я вже 15 років працюю завідувачем кафедри культурології в аграрному університеті, він не викреслив мене зі своєї життєвої історії, а уважно слідкує за моїми концертами, пише відгуки у Фейсбуці. Часом зідзвонюємося, і тоді чую його голос, сповнений оптимізму, бадьорості, гумору та навіть доречних анекдотів.
Кожне його слово, кожен дзвінок – це не тільки вияв стану його душі, а це й для мене дзвіночок із моєї молодості, з улюблених моєму серцю Бережан.
Роман РУДИЙ.
Чи всі найкращі людські якості людина успадковує генетично чи формує самостійно? – не раз ставлю собі таке запитання. Не знаю, що успадкував від батьків Володимир Іванович, але мала можливість пізнати його велику роботу над власним духовним потенціалом. Трапився мені до рук зошит із його записами афоризмів та висловлювань. Від давньоримського філософа Сенеки й давньогрецького історика Геродота, давньогрецького драматурга Софокла, перського поета і математика Омара Хайяма, китайського філософа Конфуція, пророка Ісайї до митрополитів Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Любомира Гузара; від англійського політика Вінстона Черчилля і французького письменника Віктора Гюго, класиків української літератури Івана Франка й Ліни Костенко і до місцевого священника Василя Онищука, народного художника України Івана Марчука, знаного лікаря Миколи Амосова й американського дієтолога Пола Брегга, американського письменника і проповідника Джозефа Мерфі до німецької співачки й акторки Марлен Дітріх.
Та загляньмо до розділу цього записника з короткою назвою “Моє” (Володимира Івановича – авт.). Цитую кілька думок: “Хочеш, щоб навколишній світ та люди, що тебе оточують, стали кращими, вдосконалюйся сам та ставай кращим”, “Якщо людина постійно перебуває на хвилі вдячності та любові до Бога, свого ближнього та оточуючого світу, то і в її душі та серці ніколи не зародяться зерна жорстокості, агресії, озлоблення”, “Для справжньої демократії не має бути жодних заборон на ідеї і символи, але жорстко повинні присікатись усякі дії, які не узгоджуються із законами держави і шкодять суспільним інтересам”, “Довго жити – не головне, головне – як прожите твоє життя, чи залишиш у пам’яті людській добрий слід ділами та вчинками своїми”.
У Володимира Івановича добрий слід дуже чіткий і окреслений діяльністю на ідеологічній ниві районного масштабу та Бережанського агротехнічного інституту. Цей слід визнають і ті, хто вчився у нього колись, і ті, хто сьогодні очолює інститут і його виховний відділ. Як свідчення, щорічний студентський фестиваль “Голосіївська весна” й донині відбувається за участю Володимира Івановича – члена журі.
А щоби познайомитися з Володимиром Івановичем, як тепер кажуть, наживо, можна йому потелефонувати, як це роблять учні, що беруть у нього консультації з математики, а можна зайти в Ютуб за пошуком “Гурт “Берег Жанни” Випуск 3. Карабаник”. У 2019 р. народний аматорський колектив “Берег Жанни” районного будинку культури започаткував цікавий проєкт “Зустрічі з відомими людьми краю”. Володимир Іванович був третім у цьому проєкті і як майстер добірного слова цікаво оповідав про паралелі минулого та сьогодення, своє бачення і сприйняття сучасності.
Він завжди, як кажуть, у темі своїх зацікавлень: що пише місцева преса (не раз і я мала його відгук на свої публікації, а ще завжди буду пам’ятати його прихильне ставлення до літературно-мистецького, історико-краєзнавчого часопису “Жайвір”, що виходив у місті в 1991–2008 рр.); як “виживає” культура Бережан (а виявом удячності чи захоплення творчими діяннями місцевих аматорів завжди був у нього слоїк меду зі своєї пасіки)…
А щоб не випасти із культурного життя Бережан, на запрошення голови Товариства шанувальників мистецтва “ОазАрт” Ірини Драбик приєднався до цієї громадської організації. Кожна зустріч із ним – це і спомин, і задушевна розмова, і доброзичливі слова, опромінені світлою енергетикою серця.
Надія ВОЛИНЕЦЬ,
журналістка.
Мені запропоновано перевести годинник назад і згадати щось цікавого з життя Володимира Івановича Карабаника.
Ось кілька штрихів. Мій спогад стосується далеких 1950-х років. Наш наймолодший брат Льоня (на жаль, уже покійний) був ровесником Володимира, і вчилися вони разом у початкових класах у міській ратуші. Обоє доволі кремезні хлопчаки, і їх хлоп’ячі справи були майже нормальними: не розбили жодного вікна, не билися з однолітками, а один із них не прогулював уроків – і це був Володимир. Як старша сестра Льоні завжди знала про всі обставини їх шкільних буднів.
Але Володимир поїхав по науку до Львова і, як кажуть, випав із поля зору. Зустрілись у 1981 році в ідеологічному (тепер кажуть – гуманітарному) відділі впливової тоді на життя району установи. Медицина, освіта, культура були у віданні шести працівників цього відділу, яким завідував Володимир Іванович. Мені, інструктору за посадою, була близька за духом культура району. Із приємністю згадую ті часи, коли на парад духових оркестрів виходило до 20 колективів, коли естрадно-симфонічний оркестр під орудою Семена Львівського влаштовував концерти, коли, крім “Бояна”, камерного жіночого хору, всі школи, технікум, підприємства, колгоспи мали свої хорові колективи і влаштовували творчі звіти на бережанській сцені, а район – на обласній.
Пригадується мені, як відбувалися у відділі розбори “польотів” мистецько-культурних заходів, єдиних політднів, різноманітних зборів. Без сумніву, були помилки, недоліки, а дечого взагалі не варто було робити, однак моя пам’ять не зберегла жодного випадку, коли Володимир Іванович розмовляв би на високих тонах. Допомагати, наставляти, спрямовувати тих, хто працює поруч, було для нього все одно, що дихати. Його такт, щирість у стосунках із людьми створювали у відділі добру ауру. Завдячуючи йому, майже весь відділ до цих пір у добрих стосунках.
Доброзичливий від природи, високої особистої культури, зорієнтовував нас на вміння розмовляти з людьми. “Людяність – найнеобхідніша в житті риса. Поважайте кожну людину”, – наголошував нам щоразу. Він завжди поважав право людини на свою думку.
В одній із товариських бесід на запитання, який Володимир Карабаник у житті, що любить, він відповів: “Люблю своє життя, люблю природу, своїх онуків. Ціную здоровий спосіб життя, працю бджоляра. Не терплю зазнайства, фальші”.
Згадую нині: ці декілька років спільної праці – якнайкращі в моєму житті. Тішуся, що в найелітнішій сучасній громадській організації “Товариство шанувальників мистецтва “ОазАрт” зустрічаюся з ним. Як і радію кожній принагідній зустрічі з подружжям Карабаників – п. Стефою і п. Володимиром, коли вони прямують зі свого Східного району до міста на закупи чи до храму Пресвятої Трійці на молитву. Справжній взірець для всіх нас.
Галина РАДЧЕНКО,
співробітниця в 1980-х рр.
Просто не віриться, що вже минуло 53 роки із дня закінчення альма-матер – Бережанської школи № 1. Однак дружба однокласників 1968 року випуску з роками тільки міцнішає, адже ми стали мудрішими, досвідченішими, одним словом, добре розуміємо, що таке шкільний друг, порадник, співчувач у часто нелегких життєвих обставинах.
Таким для мене став Володимир Іванович. Або просто Володя. 10 років в одному класі, незважаючи на зміну шкіл: спочатку – СШ № 1, потім – восьмирічка № 3 (у ратуші) і знову СШ № 1. І де б ми не були, повсякчас нас супроводжували шкільна дружба, спільність думок та поглядів. Мені пощастило навчати його внука Романа, який мені дуже нагадував Володю шкільних років.
Більш ніж сорок наших однокласників уже відійшло у вічність. Однак пам’ять про них оживає на наших щорічних зустрічах і ювілейних зібраннях.
Володя – чуйний, уважний і ніколи не забуває привітати із днем народження, він співчутливий, порадник у всіх випадках нашого складного життя. Коли я з коронавірусом потрапила до лікарні, Володя мало не щодня телефонував мені, радив як бути, бо і сам перехворів цією недугою. Завдяки його підтримці, щирому слову, цінній пораді разом із лікарем від Бога – Марією Михайлівною Трач хворобу було подолано.
Вітаючи Володю з 70-річним ювілеєм, я від усіх однокласників щиро бажаю йому всіх життєвих благ, здоров’я, довголіття, оптимізму. Хай і надалі дорога життя буде щасливою, а доля прихильною до тебе, друже, і до твоїх близьких!
Людмила БОГДАНЕЦЬ,
однокласниця.
***
Шановному Володимиру
Івановичу Карабанику
з нагоди ювілею
Всміхнулось сонце чи кружляє сніг,
Відлуння грому чи вирує злива,
Зелений килим стелиться до ніг –
Такий ти, квітню-братику, мінливий.
І час пливе без жалю й вороття.
Бажань жертовність, як душі окраса.
Лише прийняло низький старт життя,
А вже чекає марафонська траса.
Які зупинки, сумніви чи страх…
Жага до праці і мистецтво слова.
Краса й надія на семи вітрах
Неслись туди, де віри є основа.
О зупинися, неповторна мить,
Прекрасний кадр, пора така щаслива…
У серці спомин ніжно защемить,
Потужний вітер – розправляймо крила.
Степанія БІЛИК.
***
Шановному В.І.Карабанику
і всім 70-відсотковим ювілярам
дружнєє посланіє
Ювіляру в ювілей
Всяк несе в устах єлей,
Роздуває фіміам,
Як котрийсь з тібетських лам.
Ювіляру ж, небораці,
Славословіє на таці –
Наче звітріле вино –
Не п’янить його воно.
Він-бо знає сам до ладу:
Юний вік – давно позаду.
Що попереду – теж зна:
Ще котрась в житті весна.
Скільки їх ще бути має,
То й при літрі не вгадає,
Хоч би навіть дуже падкав,
Бо – найбільша це загадка,
Незбагненна таїна,
Невідрадна – й не одна.
Тож дарма сушити мізки,
Не потрібно лити слізки.
Краще в цю урочу мить
За здоров’я ювіляра
Хмелем повнити пугари,
Осушити й знов налить.
І просити в Бога ласки,
Щоб свяченої ковбаски –
Не одної ще! – спожить.
Та від паски до колядки,
Щоб стежки стелились гладко
Й ноги їх могли долать,
Щоб світився миром обрій,
Щоб новини всім – все добрі,
І дзвенів лиш тост: віват!!!
* * *
Сім десятків, друже-братку,
Це не мед від бджоломатки, –
Це – лиш зміна мешт на тапки,
І… про юні роки згадки.
Отже. Ноги в тапки всунь, –
Від Тіві поквапся в юнь!
Може вдасться, хоч би збоку,
Диво те уздріть в пів ока.
Розцвіла б душа, гей-гей,
Ото був би ЮВІЛЕЙ!!!
Василь САВЧУК.
Тетяна Бідзіля.
