Рибчинський Олег. Карма священика: роман. – Львів: Сполом, 2019. – 352 с.
1. Розмислове
Кілька місяців тому потрапив до мене роман на тему нашої недавньої минувшини. Автор взявся розповісти про бойового повстанського командира. Перечитав це «твориво» і вжахнувся. Письмак зібрав поєдино всі почуті історії про нього та спробував подати їх у своїй художній інтерпретації ще й додав до усього цього так звані публіцистичні відступи, які є більш схожими на низькопробну газетярщину.
Зауважу, що таке «художнє письмо», на жаль, не належить до різкісних явищ. Сумніваюся, чи існує виграш від цього. Задоволеним може бути хіба що письмак, бо вдовольнив свої абміції та переконаний, що й до нього прийшло більше усвідомлення марності праці. Власне, він і раніше це розумів, але після оприлюднення тексту розчарування поглибшало. В гіршому становищі опинилися читальники. Вони і далі тяжіють до творів на історичну тематику й прагнуть знайомитися з новинками. Але тепер реагують позитивно лише на писання уже знайомих авторів. Так би мовити, уже не хочуть «чорних котів у мішках».
Шкода! Бо обережність нерідко призводить до того, що поза увагою залишається справді вартісне. В цьому сам недавно пересвідчиввся, перечитавши роман Олега Рибчинського «Карма священника» (звісно, буквосполучники були далекими від ідеалу. Але «Карма на сонці» є і в літеросплетеннях класиків, адже у кожного є своє сприймання. Як на мене, то в даному випадкові головним виявилося інше. Відчулося, що літерат не прагне до кон’юктурщини, а по-своєму оповідає про близьке його устремління).
2. Тематичне
Маємо роман про суперечливу і майже незнану постать відомого теолога Гавриїла Костельинка, який прославився тим, що був головою ініціативної групи з проведення Львівського псевдособору 1946 року, на котрому скасували унію та заборонили греко-католицьку церкву в Україні. (Як там не було б, а можна позаздрити сміливсоті письменника, бо не кожен візьметься за непростість. Набагато легше писати про те, де її нема. Може тому й не дивуюся появі романів про відомих в українському греко-католицькому світі Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого).
Своєрідне відкриття закритості. Бо до цього, зрештою, і покликана художня література. Та особливо багато словес на цю тему лунає зараз. Диктування часу, яке нічим не зупиниш. Бо таки настала пора знімати «комуністичний глянець» з білоплам’я. Зрозуміло, ще емоційні перехльости є неминучими. Вияви ментальності і психіки. Але аргументованість має переважати.
Та повернемося до «Карми священника» опісля зауваги у попередньому абзаці. Отже, перед нами з’явився прозовий твір про відомого священика – перший в історії вітчизняного красного письменства. Твір, який розвінчує існуючі міфи, та не тільки цим він є цінним. Якщо рядові читальники углиблюватимуться у тематику і здебільшого лише нею перейматимуться. То письмак житиме іншим відчуттям. Розмірковуватиме над чимось новим і засіватиме біле поле аркуша зерном літер. Ще сам не знає, що з того вийде, та прагне знову зустіртися з читачами – підштовхують «Карма священинка» та прийдешність, овіяна словесним туманом незнаності.
3. Методологічне
У передмові до роману письменник стверджує, що спочатку у нього не існувало замислу взятися за цю тему, та десь у глибині душі, очевидно, зріла готовність до такого чину. І говорить, що поштовхом до цього став попередній твір «Чорні морелі», що теж розповідав про долю священика, котрий потерпів від «ласки» більшовицької системи.
Одного разу до нього звернулася людина, яка 20 років збирала матеріали про Гавриїла Костельника, і запропонувала охудожнити їх. Чому вибір Миколи Сінтюка (він був отим збирачем) упав на Олега Рибчинського? Сподобалися «Чорні морелі». Не знаю, чи були у літерата вагання. Вірніше, не можу достеменно сказати. Але, очевидно, вони існували. Як у кожної нормальної людини перед мандруванням у невідоме.
Та помогла жага до пізнання. Письмовець не тільки уважно ознайомився з уже зібраним, а й побував на могилі отця Гавриїла Костельиинка у Львові на Личаківському цвинтарі. Спілкувався із людьми, які добре знали його героя. Довелося помандрувати у юність і згадати, як в першій половині 80-их р.р. минулого століття у Києві випадково познайомився з відставником КДБ, осліплим Сергієм Даниленком-Каріним, який відіграв зловісну роль у житті отця… Коли стало нестерпно боляче від пізнання (цілком нормальне відчуття для вдумливого ловця слів – так іноді називають письменника), за порадою знайомого науковця відвідав крипту митрополита Андрея Шептицького у Соборі Святого Юра. Все це, разом узяте, і сподвигло взятися за перо.
У світлі вище описаного, либонь, закономірним є ще одне методологічне питання. Цікавить співвідношення реальності та авторські фантазії. Тобто балансування межи ними у художній правдивості. Пан Олег каже, що вимисл, звісно, був, але чи не 80 відсотків твору складає реал. Останнє, зосібна, зацікавлює чи не найбільше.
4. Сюжетне
… Починається все з того, що головного героя і його дружину їмость Елеонору обсіли непрості розмірковування після неочікуваної смерті доньки Святослави від ускладнення скарлатини. Психологічно вивірені описування. Якщо ці дві частини першого розділу пройняті сумом за спокоєм, то далі подіїї розвиваються стрімкіше. Автор описує, як у вагоні потяга чекіст Сергій (письменинк заради художньої правди зберіг справжнє ім’я) знайомиться з Марією, яка стає його коханкою і спільницею. Далі письмак переносить хід подій у Львів, де Даниленко-Карін шукає способу втертися у довіру до Костельників. Зрозуміло, що все ще буде. А поки що письмак з властивою йому неквапністю описує перебування отця Гавриїла у Римі. Цим і завершується розділ.
Другу частину твору теж назвав би динамічною. Стартує вона тим, що циганка (в неї переодягається Марія) робить спробу викрасти маленьку доньку Костельників Христинку, але Сергій «перешкоджає». Елеонора не знає, як дякувати йому. Згодом чекіст у Преображенському храмі знайомиться з отцем Гавриїлом, а ще через деякий час – відвідує родину у помешканні на вулиці Краківській.
Третій розділ – двоякий. Якщо перші глави змальовують львівську дійсність перед приходом «перших совітів», то далі бачимо початок «збільшовиченої ери». І тут, і там стрічаємося із діями отця. Й десь підсвідомо відчувається, що буря от-от гряне.
Це таки стається у четвертому розділі. Вже на самому початку священик дізнається, що „лицарі Дзержинського” арештовують його сина Богдана. Тільки для того, щоб схилити його до співробітництва. Бо розуміють, що той намагатиметься визволити найдорожчу людину. Але хитро розставлене сильце не спрацювало. І розсерджений Сергій наговорює Елеонорі на чоловіка, аби добитися бажаного. Та нічого з того не виходить.
Найтрагічнішим у творі є п’ятий розділ. Упустимо, зрештою, всі деталі (про окремі з них ще йтиметься), а наголосимо лише на двох моментах. На описування ходу псевдособору і на смерті отця Гавриїла Костельника від енкаведистської кулі, випущеної невідомим стрільцем з наказу полковника Сергія Даниленка-Каріна.
5. Теологічне
Коли починав читати роман, то думав, що сприйманню доведеться продиратися через хащовиська теологічних надмірностей. Бо автори творінь на таку тему частенько хибують цим, намагаючись знищити межу між релігійною та світською літературами. І в результаті виходить абракадабра. В тексті Олега Рибчинського цього нема.
Вірніше, теологічні відлуння існують, але лише для того, щоб випукліше показати ту чи інші ситуації. Скажімо, літератор соковито описує дискусію отця з випадковим попутником у поїзді – радянським атеїстом. Діалог представників двох світів приваблює переконливістю. Як і розмова з католицьким священиком Гвідо Парассіні у Римі. Протилежністю вищезгаданому є те, що це – бесіда двох однодумців, які по-різному трактують одне і те явище. І тільки! Й доза публіцистичності не вадить. Через її доречність. Хоч іноді прагнеться уникнути й такої доцільності. Але це – чисто смакове і нема на нього ради.
А від публіцистичності в теологічних дискусіях припрошкуємо до ще однієї цікавинки. Автор цитує окремі висловлювання з філософської праці Гавриїла Костельинка „Релігійні фальші нових часів”. Це маємо в другому розділі. Бо далі усіх чекають стрічі з такими творами отця „Людська душа”, „Святе буття”, „Свобідна воля й світ”, „Вічна школа”, „Релігійні війни”, „Пісня Богові…” Забагато для одного художнього полотна? Не сказав би так. Через дві причини. По-перше, ми ще так мало знаємо про науковий доробок отця і посилання на нього змусить декого з читальників „упірнути” у першоджерела. По-друге, знову бачимо доцільність цитувань.
Згадуємо й ще про один нюансик. Нерідко у книзі натрапляємо на описування культових діянь, релігійну термінологію. І вкотре мислиться про доречність.
6. Підступне
Коли мати на увазі його, то все постає перед нами у двох іпостасях. З одного боку маємо чекістське єзуїтство, а з другого – підступність, у яку мимоволі потрапив романіст.
Якщо мати на увазі перше питання, то неодмінно думається про Сергія. Кадровий чекіст, якому вдаються його підступи. Згадаймо, що саме він заманив у пастку генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, який пізніше став жертвою сталінських репресій. І Гавриїла Костельинка неправдою схилив до псевдособору. А потім організував його убивство, коли священик став непотрібним для більшовицької системи, почав заважати їй своїми вимогами дотримуватися домовленостей і не вельми партнерських.
Дехто може назвати його везунчиком долі (у тіснуватих радянських рамцях). Але навряд чи відповідає дійсності. Бо був арештований своїми ж, люто катований (слава Богу, що не розстріляли чи не відправили у гулагівські табори) й ще осліп у старості (справдилося пророцтво, про яке згадано у книзі).
Тому й відношу його до неодновимірних дійових осіб. Ще більш неоднозначною є постать Марії. (Поки що не буду зупинятися на особливостях її характеру, бо про них оповім в наступному розділі своїх нотаток про цей роман. Скажу лише про те, що без неї, вірної Сергієвої помічниці, деякі події, ймовірно, розвивалися б по-іншому).
В романі згадано й про інших осіб з оскалом чекістської підступності. Але спорадичність споминань не дає змоги виокремити котрусь. Та й чи потрібно це нам, коли цього не робить автор? Він просто констатує прикрість факту. Наче кличе пам’ятати про лиховісність, уникаючи прямолобних закликів.
Тепер про другий бік підступності. Чи справився з нею письмовець? Запитую так себе і готовий до позитивної відповіді. А все через те, що зобразив Сергія та Марію з їхніми плюсами і мінусами. Хвала неодновимірності!
7. Феміністичне
Наголос на феміністичності, безумовно, роздратує деяких читальників. Мовляв, роман розповідає про нелегку долю греко-католицького священика, а відгукувач чомусь вирішив затуманювати голови якимось жіночими лініями у творі. Та й ще з точки зору мужчини. Явна дискримінація за статевою ознакою. Але не хочу звертати увагу на таку „глибокодумність”. Вже хоча б тому, що яскраві жіночі образи у тексті є і без них не було б його краси.
Чи не першою тут слід згадати Елеонору – дружину отця Гавриїла Костельника. Хто вона? Романтична юнка з гімназіальною освітою, яка у Перемишлі безтямно закохалася у ставного молодика, котрий пізніше став її чоловіком? Людина, яка має свою життєву філософію і не зраджує їй? Скоріше проголосував би за другий варіант. Бо не стає коханкою серця (він дуже хотів цього), а залишається вірною чоловікові, який гине від підступної кулі. Тобто свято береже своє моральне лице, що відповідає духові часу, в якому жила їмость.
Повною протилежністю їй є Марія. Вже під час першої зустрічі вона віддається Сергієві, мріючи, що колись він стане її чоловіком. Шукачка пригод, яка не має моральних принципів. То вона охороняє Юрія Тютюнника, то опиняється в чекістській снайперській школі під Москвою, то добровільно допомагає Сергієві у його підступах. І раптом – несподвіванка. Під час німецької окупації рятує від неминучої смерті єврейське дитинча й опікується ним. А її незрозуміле співжиття з Василем, якого підмовляє вбити Костельника (він не зробив цього, бо влучно вистрілив невідомий), хоч, напевно, розуміє, що посилає його на вірну погибель. Загадковість жіночої душі?
Десь поміж ними поставив би образ Людвіги – гімназіальної подружки Елеонори. Вона заздрить їй і стає мимовільною помічницею Сергія у його підступах до Костельників і не підозрює про це. От і маємо підстави на цьому прикладі балакати про жіночу екзальтованість освіченої представниці людності.
Є у романі ще один жіночий персонаж. Це – Настя Волошин, яка зі стигмами (Христовими ранами на тілі) прагне стати монашкою. З нею спілкується отець Гавриїл… Можливо, цей образ виписано не так колоритно, але він дає можливість глибше зрозуміти головного героя.
8. Персонажне
Є у романі й образи, які не вміщаються у жодну з раніше озвучених класифікацій. Це – насамперед Василь. Дивакуватий хлопець з багатодітної родини у карпатській глибинці допомагає Марії доглядати врятовану нею Розалію. Саме досвідчена чекістка підмовляє його вбити Гавриїла Костельника, як відступника від греко-католицизму. Він, нетямковитий у політиці, готується зробити це. Але вбиває себе на місце ітентату, збагнувши, що став лялькою у чужих руках, бо кулю у священика посилає хтось інший. Якийсь абсурд, скажете? Але саме тим чомусь симпатична постать Василя Паньківа. Чи ще й не тому, що сам народився не у великому місті, розумію (хоч трішки) психологію таких людей?
Симпатію викликає і постать греко-католицького священика Олександра Содомори – батька відомого письменника Андрія Содомори. Він був парохом у селі Вирів Кам’янко-Бузького району на Львівщині. Те, що отець Гавриїл Костельник, залишаючись вірним священичому чину, і псевдособору звіряв свої думки, багато про що говорить. Принаймні, хочеться, аби таких вдатностей, щоб таких описувань, як зображення перебування гостя на плебанії, було більше. Здається, що твір тільки виграв би.
Ще, мабуть, варто згадати про образ сина Гавриїла Костельника Богдана, якого замучили більшовицькі бузувіри у тюрмі на Замарстиніській. І знову доводиться говорити, що його виписано згідно з деталями жорстокого часу.
… На сторінках роману іноді з’являються й інші дійові особи. Це – водій Влодко, уповноважений у справах РПЦ Вишневський, служниця Дозя, Арнольд… та не бачу доцільності деталізувати ці образи, бо помітного впливу вони не роблять.
9. Виражальне
А насамкінець трішки порозмислюю над тим, як письменникові вдається добитися бажаного результату. Тобто звернуся до питання про виражальні засоби, хоч передбачаю, що дехто казатиме: відгукувач, мовляв, знову «сідлає улюбленого коника». (Та чи потрібно дискутувати з тим, хто вдає, що не розуміє очевидного? Добротна література спроможна пропагувати гарні думки лише укупі з виражальністю. Зрештою, саме вона говорить про індивідуальність творчого мислення письмовця. І є дуже важливою не тільки для поета, а й прозаїка).
Мені здається, що Олег Рибчинський розуміє важливість цього. Бо у його романі можна надибати різні літературні тропи. Скажімо, приваблюють метафори на кшталт «Мертва тиша поселилася в кімнатах», «не встиг виплигнути на вулицю останній звук сонати», «душа моя бачить». Та й порівняння проголядаються чи не у всіх розділах: «ніби магнітом, його притягувала пара очей», «вірний, як пес», «сон Настю переслідував, ніби тепла жива її тінь». Роль словоприваби виконують й епітети: «скорбонка його пам’яті», «гордовита скеля», «буревій емоцій»…
Виділимо і мовленевий апарат. Втішно, що автор вдало використовує висловлювання бачвансько-сремський варіант русинської говірки, не забуваючи перекласти їх літературною мовою. Побутують й польськомовні фрази. Зацікавлює й неоднорідність інших слововиявів. Якщо читальницька людність, приміром, вже не раз зустрічала такі рідковживаності як «казання», «креденс», то не скажеш цього про «церу» (шкіру), «лупанарій» (бордель). Є у кнгизі і типові галицизми: «лічниця», «красунько». Побутують і слівця, пов’язані з культовістю: «конвікт» (монастирський гуртожиток), «рефектар» (кімната для відпочинку)…
Маємо також поодинокі взірці доречної пейзажності, діалогів та монологів. На позитив сприймання працюють фразеологізми типу «пробігла чорна кішка», «набридла, як та гірка редька», «ноги не носять».
Отже, письменинк утверджує себе у прозі не тільки важливістю теми, а й спробами слововиявленої неординарності? Безумовно! Але водномить прагнеться побільшення виражальницьких вдатностей.
10. Майбутнє
… Читальники «занурилися» у буквоплинні «Карми священника». І, звісно, з нетерпінням чекають чергового оприлюднення написаного, та прозаїк не поспішає. Через своє бажання збагнути ще приховане і донести його до людності в своїй неповторності. Бо через роман про Гавриїла Костельника підштовхує тільки до цього.
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині