З Ігорем Фариною я знайомий вже давно, але правда – лише заочно. Більше спілкуємося за допомогою електронної пошти та мобільного телефону. Нещодавно, а якщо бути точним, то на початку жовтня познайомився ще й з його творчістю, прочитавши книгу «Любов у негоду», що одержала Всеукраїнську премію імені Василя Юхимовича. І тепер – «Візії».
Взявши до рук нову книгу галичанина, і, перегорнувши кілька сторінок, одразу можна сказати, що автор зробив справді гарну роботу. Адже мова йде про книгу вибраних рецензій, що побачила світ нещодавно у тернопільському видавництві Володимира Погорецького «Золота пектораль». Дванадцять прочитаних ним книжок і альманахів лягли в основу невеликого дослідження, що дають розлогу уяву про пошуки сучасних українських літераторів, які працюють у різних жанрах. І це тоді, коли наша література так потребує кваліфікованої критики й змістовного аналізу. Адже критик є достатньо реальним посередником між письменником і читачем. Його судження й аналіз досить важливі для них, бо, як вважав Михайло Коцюбинський, не відаєш, «що даєш зерно чи полову». Та й не «часто одні письменники пишуть про інших». «Деколи, – як вважає саме пан Ігор, – письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища». Отож я впевнено скажу, що книга актуальна і надзвичайно потрібна, аби зорієнтувати насамперед читача і показати автору ті чи інші достоїнства чи прорахунки твору. Відчуваю, що це не проста робота. Критик має бути надзвичайно самодисциплінованим і відповідальним та мати неабияке підгрунття, щоб не тільки читати тексти, але й професійно вникати в контексти. Мати власні секрети, зрештою, й по-доброму ділитися ними.
Зокрема, в останній рецензії на книгу Петра Шкраб’юка «Пробудились серед ночі, або Преображення людське» Ігор Фарина дещо привідкриває таїнство рецензента, пишучи, що «за час, відколи «прикайданив» себе до робочого столу рецензента», написав «чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та аргументації? Висновковувати читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію). Запитаєте, зрозуміло, навіщо це літературний критик добровільно відкриває секрети творчої «кухні». Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б «висповідатися» перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає». Так, прочитуючи тексти пана Ігоря, ловиш себе на думці, що у них зовсім відсутні намагання навчати чи моралізувати. Навпаки, він аналізує тексти таким чином, щоб показати передовсім його «плюси», словесну цінність. А якщо і «проскакують» якісь критичні нотки, то вони надзвичайно толерантні й дуже дружні. Мабуть, такою й має бути справжня критика! Тобто автор з головою «пірнає» в «течію літературно-критичного думання», а не повчальності.
Прочитавши «Візії» Ігоря Андрійовича, задався питанням, а для чого все це? Проте відповідь знайшов одразу ж, перечитавши ще одну рецензію на книгу поезій Л. Веселої «Між ріками і Богом», з котрої що він і сам одержує неабияку власну насолоду від зробленого. «Коли перечитую ту чи іншу книгу, – пише він, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зернинки думання».
І насамкінець. Якщо слідувати словам мого улюбленого Антуана де Сент-Екзюпері про те, що «єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування», то Ігор Андрійович Фарина, без сумніву, добрий маг, який перетворив свої візії у цю розкіш і залюбки ділиться нею з нами, письменниками й колегами по перу. Тож нехай береже Вас Бог і надає творчої та життєвої наснаги!
Віктор ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, письменник.