Любов – почуття універсальне. Особливо, якщо вона здатна виливатись у поезію – надбання вічності. У збірці Міли Сонячної любові – в надлишку. Вона огортає читача невидимими обіймами, а поетичне слово – гріє душу.
Починається безмежна любов авторки ще у присвяті: «Любий Характернику, милий Сонцю, коханий Трембіто…». У ній кохання переливається у вдячність за взаємність, за тепло, за буття…
Відкриває збірку «Смальта» читачеві вірш із життєствердною назвою «Треба жити». У ньому блиском добірних слів ясніє прагнення до життя, краси, оптимізму і нестримне бажання перемоги добра над злом, яке черпає свою силу у єдності, у спільності. Заключні рядки втілюють у собі і надію, і таємницю, і заповідь: «Тримати естафету. Поміж поколінь». А це значить – перемогти, втримати і передати гідному наступному поколінню.
У плетиві пейзажної та інтимної лірики поетки яскраво вирізняються мотиви слов’янської міфології, символи древніх вірувань наших предків, що додає творінню особливої цінності «Берегиня зранку ходить садом, Сил черпає від землі святої…», «Йде в господу Берегиня роду, Пече хліб з молитвами для краю, З добрим серцем і ясним сумлінням, З вірою і щирістю святою…». Древні цілющі духовні джерела, предківські заповіти і заклинання, витоки прагнення до волі і незалежності поетка кличе на допомогу у боротьбі: «Легіт серпня прожене тривоги, Принесе з усіх-усюд медвяне, Різнотрав’ям сповнене повітря, Для духовної звитяги в будень кожен…». Між рядків прочитується ще більше, ще повніше.
Віддавна відомо про магію поетичного слова, рими, переплетених образів, символів. Добре знає про цей дар і авторка «Смальти»: «Надсилаю в знаках та літерах Закодовані дивні енергії… Нагаптовані по нотатниках, Намережані в душі схованках, Намагнічені оберегами І намолені берегинями – Роду нашого захисницями».
Потужний предківський поклик невидимою пуповиною тримає своїх нащадків – ось, де корінь українського, ось, де нуртується сила нації! Коли приходить лихий час – захисту просимо у всього сущого, що пов’язане з нами – українцями. Коли найрідніша людина взяла до рук зброю – вірні ладо стають опорою, самі перетворюються на молитву, згустки добра і любові, всеохопної віри і надії «І підтримкою в кожнім символі Для коханого Характерника, Світла й правди великого воїна, Для хранителя роду й нації – Віра, захист і сила в благості!».
Жінка в чеканні – лейтмотив більшості поезій збірки. Сильна і любляча, десь у собі вона бере відвагу вистояти, не піддаватися болісним тривогам, мукам у тривалому мовчанні телефону коханого. Де ж таких сил набрати? Одначе, жінка в чеканні – мудра і терпляча, вона знає таємне джерело сили і надії «Пусту оселю без тебе Наповню енергією чекання, Любові, вдячності. Палитиму свічки, Щоб шкварчали на ґнотику печалі, Шептатиму молитви, Звертаючись до свого І твого янгелів… Отож молитимусь про наше Завтра, післязавтра І всі відведені долею дні».
Тривожне сьогодення лягло в основу вірша «Крила янгола». У ньому – болісне, найсильніше, найпотужніше бажання – зберегти життя воїнам-захисникам, докричатися до всіх можливих і неможливих сил, щоб порятувати мужніх лицарів сьогодення, завдяки яким живемо і ми.
У поетичному різноманітті пейзажної лірики Міли Сонячної вагомо ясніє в рядках замилування вічними поняттями, тяжіння до них: тепло людських стосунків, тепло рідної оселі, гармонія, затишок, нерозривний зв’язок з предками, єдність з природою, домом: «Лоскоче небо вусами пирій, Так солодко, і лагідно, і щасно. Лікує душу поле від подій, Людей, страхів, печалей та напастей».
Зачитуючись лірикою мисткині, хочеться залишити все і гайнути назустріч полям, вітрам і свободі, щоби вилікувати душу, очистити сердечні помисли «Ніжно в шелест вітрів підспіваю: Нехай темні часи йдуть із краю… Поміж трав, золотистих, тендітних, Промовлятиму знов заповітне…».
Щемким материнським інстинктом і болісною тривогою пропитаний вірш «Стоїть хлопчина на пероні». Тут в кожному рядку – біль, тривога, відчай, але разом з тим, всесильна надія, всепереможна віра, міць материнської молитви, її звернення до Господа Всевишнього про захист дитини. Адже чужих дітей не буває, як не буває і чужих матерів.
Трапляється, що навіть таке бездонне джерело людських сил, які наповнюють наше терпіння, віру, можливість боротьби міліє, бачиться йому край, а тоді приходять страх і спустошення. У такі моменти вкрай важливо зуміти вистояти, поповнюючи сили, перезавантажуватись, щоб тримати все на плаву: «Захотілось побути «в тиші» – зник зв’язок, і не в мене лише. Хоч би так, і нехай не гірше. Так болить, що кривитись смішно», «Плачуть свічі. Мовчать ікони. Світ на паузу з підвіконня…». А коли вже сили набралося – в боротьбу із ще більшим захватом. Яким саме – знайдемо у поезії «Нашепчемо». У ній, як магія, переплітаються всі стихії і божества, що поряд існують (байдуже, в які саме часи), вони допомагають у боротьбі, підковують на перемогу і гартують – нам варто лишень частіше про них згадувати і брати з собою у щоденний бій з викликами життя.
У збірці відгукуються забуті імена і назви, немовби після зливного дощу земля, оновлюється і перезавантажується наша свідомість, звертаючись до пам’яті роду, до його сили.
Істинно – любов, що живе у серці, здолає всі труднощі, розірве всі кайдани, зруйнує всі мури і дочекається того, ким серце б’ється.
Краса слова робить нашу душу красивою. Любов – робить її живою. У кожного вона своя, але, в цілому, складається, як смальта, у цілісне намисто чи картину. Картину нашого життя.
З повагою і вдячністю Діна Горбенко, редактор, поетка, заступниця керівника спільноти з видавничою майстернею “Pantheon. Література та мистецтво”