Рецензія на роман-медитацію Ігоря Павлюка «Паломник» (журнал «Дзвін», 2017, №1, С. 5–74)
Знайомство з творчістю Ігоря Павлюка для мене почалося з окремих творів, але глобально і по-справжньому – саме з роману у віршах «Паломник». Виявилося воно не спланованим і випадковим. Коли починала читати, сумнівалася, чи не заскладними будуть для мене рефлексії на теми віри християнської та язичницької, життя земного та позасвітного, людини у всесвіті та всесвіту в людині…
Одначе ні. Роман Павлюка з перших рядків змушує пропускати його крізь себе. Мені відразу здалося: його текст пульсує і плаче, а часом впадає в стан катарсису. Текст, що є живим, що немовби дихає і ллється.
Роман з’явився в моєму житті в перехідний момент: закінчувалася осінь, починалася весна. А в моїй душі осені не було кінця. Переломні моменти часто виявляються вирішальними. Так сталося і для мене, коли нарешті почала згадувати, як багато може дати людині хороша книга. Справжня книга. З тих, які зараз не знайдеш на кожному кроці, але яких все одно потребують душі. І саме таким є «Паломник».
Отож про що цей роман? У ньому – шлях юнака, що дорослішає, проходить своєрідний обряд ініціації тривалістю в роки, щоби стати нарешті чоловіком. Поряд із пошуком себе – вражаюче для молодого парубка самосприйняття, усвідомлення своєї ролі та призначення в житті: «Поетом бути праг». А головне – тут зміна авторського світогляду: «метафізичного – на релігійний». Процес непростий і тривалий. Присутність розкаяння, визнання помилок зводить цю книгу на рівень сповіді перед читачем і самим собою. Не раз Павлюк вживає щодо себе важке, болюче, дуже промовисте слово «грішний». І цим зриває навіть гіпотетичну можливість сховати себе справжнього під маскою. Одне слово: грішний! Такий, як кожен із нас. І, як це не парадоксально, але саме гріховність веде до Бога.
Наскрізним є мотив глибокого, неприборканого суму людини, що почувається в цьому світі тотально самотньою. І це не звичайна самотність особистості дорослої та зрілої, бо це почуття породжене іншим, набагато боліснішим, – самотністю дитини, хлопчика, якому не дано було пізнати того материнського тепла, що його Бог дає іншим. Бачимо боротьбу поета і того маленького хлопчика, що досі живе в ньому, з болем і тугою; звідчаєні, майже наосліп скоєні спроби знайти себе і своє місце; образ Матері, що став святинею та підказував шлях у найважчі хвилини… Боротьба майже нерівна, переможцем з якої Павлюк вийшов аж у сорок років.
Всі вірші об’єднані єдиним надважливим фактором: ліричний герой – це не alter ego автора, а власне він сам. Живий, часом втомлений, часом розгублений, але котрий не припиняє рух вперед і протистоїть будь-яким обставинам. Нерідко події перериваються авторськими рефлексіями, роздумами про честь, гідність, право називатися людиною і право називатися поетом.
У біології існує всім відомий закон: чим примітивніша істота, тим легше та безболісніше вона виживає. Життєва дорога Ігоря Зиновійовича не була ні легкою, ні безболісною – до неможливості гостро тонка душа відчуває несправедливість цього світу. Але саме з такого болю витворюється душевна висота.
При цьому роман позбавлений зайвої дидактики, нав’язування, осуду. Кожен «сам собі бог чи відсутність бога», за іздриківським виразом. Пошук духовний поєднується з мандрами у вимірі фізичному. Павлюк описує прості, буденні речі, з яких і складається життя. Йому не чужі слабкості. Говорячи про себе, поет каже про нас. Біль у кожного свій. Але читач буде приголомшений тим, скільки разів знаходитиме у віршах Павлюка себе. У збірці спостерігаємо, як розходяться розуміння щастя, віросповідання, політичні вподобання, як рутина вичавлює з людини останню здатність творити і як, зрештою, втомлена душа шукає порятунку в спирті та жіночих обіймах. Автор не дає відповідей на всі питання, та й людина на це не здатна в принципі. Але щоразу, за кожен свій вчинок він відповідає перед собою. Його душа не знає спокою і завжди рветься до чогось. До нас промовляє поет, «що зорі слухав». І його хочеться чути.
Дійсно так: у своєму романі у віршах Ігор Зиновійович розкриває всю силу свого таланту. Образність, художність його стилю – на найвищому рівні. Кожен троп – несподіванка, подив, шок. Це поезія, яку хочеться читати із заплющеними очима. Справді, заплющеними. Бо все одно будеш бачити – і бачити більше, ніж в будь-якому іншому стані. Емпіричне пізнання чи, скоріше, сприйняття Павлюком світу передається настільки, що майже на фізичному рівні відчуваєш запахи, смаки, дотики… Простота викладу не позбавлена грації, яка зачаровує. Зміст переважно домінує над формою – автор аж ніяк не потребує вже звичного сьогодні епатажу, майже істерійних спроб привернення до себе уваги шляхом витворення диких, сумбурних, дивацьких форм, що характерно багатьом сучасним поетам. Весь безмір і багатство художніх засобів, якими сповнений «Паломник», не спрямовані на те, щоб якнайбільше вразити читача. Це природа автора, щирий прояв його творчої, живої натури. Ігор Павлюк не бавиться словом – він переносить у слово життя, а життя – в слово. У цих віршах – межова, максимальна відвертість звичайної людини, яка не цурається свого минулого і незмінно дивиться в майбутнє.
Безумовно, роман у віршах охоплює дуже важливий етап у житті автора: перехід від язичництва до християнства. Проте незмінним залишається його вміння (і навіть потреба) знайти небуденне в звичному; суворість і усталеність світу поет переповнює фантастичними істотами (від русалок до домових), тому що в нього – жива, мінлива фантазія, гранично тонке світовідчуття. Витончені душі завжди шукають красу. Душа поета потребує її особливо. Коли Павлюк пише про речі суєтні, сірі, непривабливі, то робить це неприземлено, не по-земному. Бачити світ інакше – сірим, важким, рутинним – він не може.
В усьому в нього вгадується бінарність і прагнення гармонії. Проти рутини завжди є краса і новизна, даровані самою природою. Проти самотності завжди є людина. Проти болю завжди є Бог.
У всьому сум’ятті, пережитому автором, нема суцільно чорного чи білого кольору. Світ барвистий. А жива, неспокійна натура поета мимохіть вловлює найтонші його відтінки, що й бачимо у збірці.
Окрема тема у цьому віршовому всесвіті – любов до України. Павлюк має її і проносить крізь десятиліття. Без зайвого пафосу, без штучної уваги до свого патріотизму. Настільки тихо, що ці ідеї закладені радше між рядків, але чи не це робить їх справжніми? Якщо любити, то любити не на позір. І з кожним рядком усвідомлюєш силу саме цих несказаних слів все глибше. Під час читання у мене сформувалося стійке відчуття духовного визрівання поряд із автором; він немовби проводив мене шляхом, яким пройшов сам, – і вчив розуміти важливі речі по-новому. Скажімо, що «поезія – то музика, написана словами», «рай – це коли іще нема вини», «глибина – та сама висота, / Покладена у соковиті трави», і зрештою, «якщо є якийсь поділ – / То це на стальне й дитинне. / Ну а люди / Його називають / Добром і Злом»…
Є книги-виклики. Книги-сповіді, -роздуми, -заклики, -саморефлексії… І є книги-помочі. Саме до таких я б віднесла «Паломника». Попри все печальне, болюче, пекуче, що переповнює збірку, скажу одне: для мене вона стала одкровенням. Таких світлих (так, з усім тим болем – світлих!) віршів я давно не читала. І вже, зізнаюся, навіть перестала вірити, що хтось ще може так писати. Секрет такої рідкісної, природної, абсолютно нештучної здатності Павлюка достукуватися до людських душ, бути в цьому органічно сприйнятим, мабуть, в його відчутті спорідненості з ними. Поет звертає свій поетичний талант у бік тих, кому він дійсно потрібен і з ким можна принаймні бачити у житті спільні засадничі категорії. І все це вкладається у його коротких словах: «Я не пишу для критиків. Я пишу для людей».
Тому – читайте «Паломника»! Ті, хто загубився. Ті, кому важко. І ті, кому бракує відповідей. Тут – голос літописця як слово найвищої мудрості, духовне і фізичне, язичництво як архетип, закладений у наших генах, і Бог як основа і дороговказ, світ як сукупність символів і протилежностей, а головне – надія та невгасима любов до життя.
І наостанок: перехідний момент для мене триває. Можливо, попереду ще багато запитань і помилок. Але період читання роману наблизив мене до умиротворення, як ніхто і ніщо інше. Здається, ніби розмовляєш із давнім, майже забутим другом, здатних вийняти з душі все тяжке і відпустити кудись у небуття. А чи не така розмова потрібна нам у цьому метушливому і часто непростому житті?
Ірина Платон.