Манфред Лютц («Блеф! Фальсифікація світу») переконаний, що з часів Платона (притча про печеру) філософія не просунулася ні на крок: «Філософ Іммануїл Кант також пригнічено стверджував, що ми здатні сприймати лише явища, для сприйняття яких створені ми та наші органи чуттів».
.
1.
Ми суть те, що відкидаємо, якщо не побільшуємо нашої духовності… Очевидним є те, що «…поза будь-яким розумовим станом не існує духу… (Хорхе Луїс Борхес, «Нове спростування часу»).
.
2.
Якщо спостерігати за природою, то зауважуємо, що всі її процеси повторюються й поновлюються. Все минає, аби повернутися, лише людина не має віднови… Чи так є насправді? Можливо, тут ідеться про складніші, більш приховані, недоступні звичайному спогляданю процеси, бо дух людини вертається до Бога…
У кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (яким чином вони мислять, ми не знаємо і не маємо змоги дослідити доступними методами), є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає в тому, що людині даровано здатність наповнювати свій мозок знаннями і мислити, творити, примножуючи цей Дух; тварини ж отримують для життя Дух з базовим вмістом запрограмованих інстинктів. Тварина дивиться під ноги, а людина, інколи, споглядає зоряне небо. Якщо цього «інколи» буде більше, то й духовність людини зростатиме. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях пам’яті: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Книга Екклезіястова 12:7).
.
3.
СУТНІСТЬ РЕЧЕЙ – ЦЕ ЇХНІ ДУШІ.
Рей Бредбері відповів би нам: «Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю…» «Бо речі – це не лише фізичні тіла, яких можемо торкнутися, це геть усе на світі: наші дії, наші помисли, наші почуття – то «речі», то реальність: res – річ; realis – речовий, реальний» (Андрій Содомора, «Усміх речей»).
.
4.
Хата, природа, речі, розмисли, якими жив, які оточували Івана Миколайчука від народження, творили дух, душевний світ його таланту, допомагали долати негаразди щоденного буття. Коли розвалили стару хату, Іван «промовчав, відтак сказав: “Немає хати, не буде й мене”. Гірко заплакав…» (Мирослав Лазарук, «Чорторийські марева-видіння»).
.
5.
ВИШИВАНКА, ТРАДИЦІЯ… Тут у глибинності буття і коду нації – щось більше традиції як такої… «Мати (читай також Україна. – Б. Д.) передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм повільно зібране протягом віків – духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, – скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя» (Антуан де Сент-Екзюпері, «Планета людей»). ВИШИВАНКА – ДУХОВНА СПАДЩИНА УКРАЇНЦІВ…
.
6.
Згадалося з Гегеля: «Достойне смерті все, що народжується». Можливо, й помилкова думка, бо все, що народжується, передусім достойне життя – це основний закон усього живого: «Життя наше в тому, / Що раді ми всьому живому» (Менандр).
.
7.
Напис на стіні концтабору: «Якщо Бог існує, то йому доведеться просити в мене прощення». Примітивне розуміння сутності Бога. ХТО ПОБУДУВАВ КОНЦТАБІР??? Поетка ж розмислює так:
Жорстокий світ, його створили ми
Зневагою до Божої поради.
Тепер самі благаєм, Бога ради,
Вказати шлях до світла із пітьми.
Жорстокий світ?.. Його ж створили ми.
Тетяна Хоменко, «На висоті тремтливої струни»
.
8.
Найновіші досягнення науки свідчать, що Всесвіт виник із нікчемної порожньої комірки п’ятнадцять мільярдів років тому. Пригадаймо розмисли Лукреція: «Ex nibilo nibil fit» (З нічого ніщо не виникає) і те, що деякі сучасні філософи розвивають і поширюють гіпотези про смерть Бога, але ж «Бог не з’являється в натовпі» (Серен К’єркеґор).
.
9.
Страждання, невидимі сльози сприяють зміцненню, утвердженню духу життя, а дух слугує вічності: «Розуміть може той лиш, хто страждав» (Есхіл). Пригадалися повчання Горація драматургів: «Хочеш, щоб я плакав, – страждай передусім сам».
.
10.
Цей світ незрозумілий, дивний, надскладний та химерний, як і деякі думки. Загадкові прикраси, речі вільно побутують у нашому житті, а ми, не звертаючи належної уваги на їхній потаємний зміст, легковажимо цим… «Хрест, аркан і стріла – прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене…» (Xорсе Луїс Борхес, «Перевтілення»). Я знаю, і це мене бентежить.
«Варто додати, що як церковну парфеналію хрест було введено Міланським едиктом лише в 312 році. До 680 року, тобто до шостого Костантинопольского собору, на хресті зображали ягня – символ смирення й покори, і тільки на тому соборі було вирішено замінити ягня зображенням розп’яття Ісуса» (Павло Чемерис, «За вільну Україну» 14.04.1992 року). Також хочеться думати й думати над рядками вірша Михайла Ситника (1919–1959), які Тарас Салига цитує у своїй статті «…Важким я колосом устану із грудки рідної землі…» («Українська літературна газета», №1 [293] від 15 січня 2021 року):
Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
що Спаситель із хреста свого
й на хвилинку не сходив…
.
11.
Западає глибока прірва між поколіннями, що найбільше тривожить мене останнім часом. Колись, при читанні роману Романа Федоріва «Яре зерно» (1974), мій мозок бунтували роздуми головного героя роману на могилі свого батька: «Мій син не приведе мого онука на мою могилу». Вже й діти не ходять на могили своїх батьків…
.
12.
Поспішаємо… Уже й не зауважуємо, що навіть відвідування могил наших рідних звели до традиції – один раз на рік! А це дійство мало б бути душевною потребою кожної людини, усвідомленим поверненням до свого “Я”: «Рухатися до себе, щоб потім, давши лад своїй душі, й до інших іти, памʼятаючи про обовʼязки громадянина, людини загалом» (Андрій Содомора, «На гребені збігаючого часу». У кн.: Сенека, «Діалоги»).
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Leave a Reply