Минулого літа нарешті перекрито мою батьківську оселю. Однак ще до того, як на даху забілів на весь сільський куток новенький шифер, я зробив «ревізію» на горищі — повиносив на подвір’я запилюжені старі школярські підручники та студентські конспекти, спустив додолу і прядку, яку закинув на горище ще піввіку тому батько. Прядками на той час уже ніхто не користувався, дехто порубав їх на дрова, але ця прядка була приданим моєї матері, тому дивом збереглася.

Прядки давно виставлені в музеях, в етнографічних експозиціях, проте ними цікавляться здебільшого іноземці. Особливе захоплення від знаряддя домашнього прядіння — в американців. І це пояснюється тим, що нація цієї держави — мов недоношена дитина, неприродна, вона не має історичного початку. Це ті ж англійці, французи, іспанці, ірландці, італійці, скандинави, поляки і навіть українці, котрі мають свої окремішні родоводи, вже призабуті, а то й втрачені. Одне слово — строкате іммігрантське болітце, одначе ж яка допитливість у цих юних Майклів і Джейкобів, Емм та Олівій до наших історичних раритетів!
Пізніше, розмовляючи з музейниками про мамину прядку, я дізнався і про коротеньку анкету, проведену ними серед першокурсників одного з вишів: дивлячись на світлини з предметами народного побуту, потрібно коротко описати їхнє призначення. Майже половина відповідей була неправильною, а подекуди й кумедною. Скажімо, старовинний безмін (найпростіші важільні терези) застосували наші козаки, на думку студентів, то в бою — гатили по лобах поляків, татар і московитів, то для лущення волоських горіхів. Підкова — то маленький томагавкчик. Навіть учнівська чорнильниця-невиливайка, в які вмочали пера їхні батьки, — звичайнісінька міна. А прядка — жахливий механізм катувань, з допомогою якого чекісти-кадебісти витягували… нерви у ворогів радянської влади. Комусь сміх, а нам смутку повний міх.
«Прядка не Бог, а одежину дає» — згадую мудрість ерудованого сільського дідуся. Запам’ятався і вірш його ровесника Дмитра Куровського, написаний ще в 60-ті роки:

Я загледів прядку на базарі,
Де товкучка, в гамірних рядах.
Мов дівчина, — прибрана, в стрічках, —
Що стояла з парубком у парі.
І мені було не до купівлі,
Про ціну — які там балачки…
На такій колись до третіх півнів
Пряла мати нам на сорочки.
А тепер ми стали геть поважні,
Все гладеньке любимо в житті.
Сорочки шовкові, трикотажні
Звикли мати в себе на хребті.

Свою прядку я знову заніс на горище. Притулив біля неї і портативну друкарську машинку у футлярі, давно привезену з міста. Можливо, через півстоліття знайдеться там, серед непотребу, і місце для мого комп’ютера…

Володимр Сапон,
Жовтень 2013 р.