Місяць уповні. Завис на небі срібною монетою ще Візантійської чеканки. О, Візантійської!.. Було, було… Бавилось колись товариство, гарно забавлялось…. Хоч там уже не Візантія стояла, а богопротивна Порта османська, але хто би з їхнього товариства погребував візантійським сріблом? Усе йшло до спільника – монети візантійські і римські, і генуезькі з венеційськими… Яка різниця?! Аби срібло! А ще краще – золото! І як знати, чи однієї глупої ночі не пожартував котрийсь з їхніх характерників – підкинув оту візантійську високо-високо… Так високо, що злетіла вона на небо і стала місяцем. Тепер он сіяє, посилає на грішну земельку своє матове світло, аби кожен на землі сущий міг бачити, куди ступає його нога.
Великий Луг! А таки великий! Ото простягався він від Микитиного Рогу аж до Скалозубова острова на багато-багато кілометрів. Кажуть – понад двісті. Шириною, звісно – вужчий. Затиснутий між Конкою та Дніпром, шириною був де лишень два кілометри, а де і усі двадцять п’ять.
І чого тільки не водилось у тому Великому Лузі! Білуги ліктів по вісімнадцять завдовжки! Ледве шестеро козаків здужували підняти одну на плечі. Понад кручами в чорториях ховались гладкі товстоголові соми. Цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді. Тінню прошмигали ситі коропи та зубасті щуки. Виблискували проти сонця золотою та срібною лускою судаки, лящі, карасі, окуні, лини, вугри, тарань, вирезуби, камбала, язь, марена. Косяками грала у воді різна дрібна риба. Вона часто вискакувала з води, демонструючи свою пругкість і хіть.
Зі звірини нипали Великим Лугом вовки, вепри, олені, сугаки, лисиці, коти, зайці, борсуки, горностаї, ховрахи, бобри, куниці. А на Томасівському острові під осінню пору збирались дикі коні – тарпани.
Птахів було так багато, що скрізь від них біліло. Од скреготу та щебету птиці люди не могли чути одне одного. Тут тобі – пелікани, морські чайки, лебеді, дикі гуси, баклани, качки, журавлі, лелеки, чаплі, горлиці, зозулі, тетері, удоди, коростелі, сороки, стрижі, соловейки, чижі, щогли…
Усе Військо Запорозьке харчувалось у Великому Лузі дичиною та рибою. І було нас тут вдосталь – шість з восьми січей. У ці плавні татари боялись навіть наближатись. Котрий з їхніх сміливців все ж відважився – залишався тут навіки.
Так ми жили тут віками, облаштовуючи козацькі зимівники, які згодом ставали селами та містечками. За роки набралось аж дев’ять десятків козацьких сіл, і у кожному – церква та цвинтарі.
Край цей давній та славний. Геродот обізвав Великий Луг Гілеєю. Тут влаштував битву з лукоморськими половцями князь Ростислав Рюрикович. І ми, запорожці, прозвали Великий Луг – батьком!
Було… було… Аж ось прийшли якісь люди і заявили, що наш Великий Луг стане дном морським. Мовляв, буде споруджена внизу, де Каховка, велика гребля. Там машини вироблятимуть світло. Але головне – степи приазовські отримають воду. Вода зросить поля, а ті віддячать гарним урожаєм.
Як почули ми, ті, що лежать тут у могилах ( а ми усе чуємо!), яку наруга планують вчинити з Батьком, захвилювались, затривожились дуже. Вийшли тоді з могил запорожці, стари раду радити…. А що тут порадиш? Людина озброїлась потужними машинами, які спроможні гори з місця зрушувати, у її руках сила, досі небачена і нам зовсім не знана. Ми характерники, але наша сила обмежена. І наші можливості уже не ті, що нинішні. Що ти вдієш шаблею супроти машини, яка рухається на стальних стрічках, сильніша за усіх звірів на землі і має змогу з великого дула плюватись вогнем та сіркою. І вилітає з того дула щось таке, що вибухає зі сатанинською силою, утворюючи вирви, трощачи усе на своєму шляху. Більше того, людина освоїла металевих птахів, які шугають під хмарами з великим шумом та гамором. І ті птахи тримають різні штуковини, що вилітають з їхніх черев та зі свистом і завиванням падають на грішну землю, сіючи смерть і руйнацію.
Якими ми б не були вдатними вояками, що здатні переступати лінії реального буття, зі шаблюкою проти названих монстрів не підеш. Ми й притихли, і, вважай – змирилися. І не стали чинити жодного супротиву. Бо безнадія охопила тоді наші серця.
А води і справді накотились на наші могили. День за днем, потроху, проте вперто і невідворотно підступала вода. Нам і у воді не лячно, бо безсмертними ми є. Але ж без сонця, без теплого вітру, без радощів споглядання усього живого на землі робилось якось не по собі. Згодом води набралось стільки, що крізь її товщу ледь просвічувалось сонце. Хтось сказав – тридцять метрів!
Довгі роки лежали ми, залиті водою. Вода скрізь! Нею залито наші пельки, вона проникла у наші мізки, легені, животи… Ми уже ні на що не сподівались. Думали, що так доведеться вичікувати на Судний день… Аж ні! Щось там десь луснуло… Пішла страшна луна морським дном. Забилась у тривозі риба. Гуркнуло щось там під небесами. Може, то кінець світу? Може, відкривається Суд над людьми? Ні, то лишень зірвало греблю. Вода, наче злодій поспішила втекти посеред ночі. Не уся зійшла, але звільнився той пагорбок, на якому ми лежимо. І цієї ночі відчинили ми свої гроби. Зробити те було нелегко. На кожному з нас лежало по метрові-два намули. Але то не дуже страшно у порівнянні з тим, що ми мали і що відчули…
Ми знову зібрались на свою раду. Скрізь убого і не затишно. Скрізь грязюка, яка прагне перелитися у наші тіла. Ми не даємся. Ми ще не втратили наділеного нам колись дару. Але що відбувається? Кажуть нам, що праправнук Катеринен пішов на Вкраїну війною. Що пекельна машина спрацювала там, де гребля. І тепер води кинулись у доли, завдаючи шкоди людям.
-Збираймося, козаки! – гукнув наш отаман.
Він трохи кумедний, бо у його вусах застрягла водорость, а з кишені шаровар вистрибнула жабка, а за нею вивалився неповороткий рак.
Але отаман тямущий, як і був колись.
-Треба гукнути також й інших побратимів. Особливо отих, чиї кості лежать у водах Неви. А ще – Берестечко і Жовті Води, і Батурин з Полтавою… Рушаймо допомагати нашим славним побратимам, сучасному українському війську…
-Рушаймо! Рушаймо! – долинуло звідусіль, лякаючи своїм згуком усю нічну звірину, птаство та комашню.
І уже гуртуються козацькі сотні!
А то усе – характерники!
Зблиснули під місяцем, що нагадує монету Візантійської чеканки, шаблі, затарабанили, немов малі каченята, стріли у колчанах, зашурхотіли, волочачись по землі, дерев’яні кульбаки довгих списів.
-Буде діло! – весело моргнув отаман.
-Буде! Тільки будьмо цього разу обачніші!
-Про що мова? – допитувався отаман, нагостривши вухо.
-Не ступаймо ні під чию руку, як то раніше робили – то під ляхів, то під московина, то султана…
-Ну, московин себе показав!
-Інші також нічим не кращі!
-У своїй хаті своя правда і сила…
Над Великим Лугом, затуляючи могутніми крилами місяць, що так схожий на монету Візантійської чеканки, пролетіла птаха. Що за птиця? Ніхто не встиг розпізнати. Та й темно надворі. Тільки чутно, як котиться вслід за птахою:
-Пугу… пугу!
-Добрий знак! – сказав отаман. – Рушаймо, панове… Маємо чимало справ…
Ігор Гургула