До своїх ранніх творів (або хоча б до деяких із них) автори ставляться критично і почасти навіть відмежовуються. Талант зростає й вимоги до себе теж. Але все-таки іноді варто озиратися в минуле, бо воно може бути дуже співзвучне поточному моменту. Скажімо, в доробку Світлани Короненко є твір під назвою “В іншому вимірі”, присвячений аварії на ЧАЕС і написаний у 1987 році, так би мовити, по свіжих слідах отієї катастрофи.
Поетеса не передруковувала його і не вводила до жодної своєї поетичної збірки, бо вважає художньо слабшим і дещо публіцистичним. Але, як на мою гадку, певну публіцистичну ноту має лише зачин тексту, де С. Короненко зображує сцену як таку, що фіксується на камеру:
Як раптово ми стали дорослими,
Мої несерйозні однолітки!
Хлопчики в модерних джинсах
Добровільно – у воєнкомати…
Я вдивляюся в їхні обличчя,
Камера телевізійна вдивляється теж.
Коли би не знали, що йдеться в цій “поемі пунктиром” (авторське визначення С. Короненко, текст її вміщено на восьми журнальних сторінках) про квітневі дні 1986-го, могли би подумати і про лютневі дні 2014-го і 2022-го.
Поема молодої С. Короненко має дуже влучну назву – в іншому вимірі. Багатозначність, яка закладена в ній, оприявнює пошуки авторки і значною мірою визначає змістовий (символічно-міфологічний) і формальний бік оцієї пунктирної поеми. Інший вимір – доквітневі дні (“А колись, пам’ятаєш”) і рівночасно нова постквітнева реальність:
— Не ходи вулицями довго.
У деревах найбільша небезпека.
Вони всмоктували ту страшну радіацію
всеньке літо.
Великі і маленькі,
маленькі і великі…
Вікна зачинено.
Двері зачинено.
Літо пекельне, і страх пекельний…
Цитований фрагмент, коли б забрати з нього згадку про радіацію, пасував би й до часів пандемії COVID-19, коли люди боялися невидимої загрози, що могла підірвати здоров’я та забрати життя. Видається, що саме в цьому уривку впізнається пунктирно поетика Світлани Короненко, що через роки озветься повносило. Авторка через повтори акцентує вагомі для неї емоції: в даному разі, відчуття спільної катастрофи (“великі і маленькі” – й про дорослих і дітей, і про великі та малі дерева), про відчуття безвиході (“зачинено”), про надмірної інтенсивнісивності страх (“пекельний”). А ще – її лірична героїня тут, як у більшості верлібрів поетеси, перебуває в єдності з природою, що посилює враження не тільки природності й органічності вислову як плинності ритму, а і наголошує: світ природи в поемі первинний і протиставляється світу цивілізації.
Сказане підводить і до ще одного потрактування словосполуки інший вимір. Ідеться найперше про безпосередні відчуття, тривогу, непевність у прийдешньому, а водночас – про вимір, опосередкований телевізійною камерою. Останній є не цілком правдивий, адже прикрашає реальну картину (“Ось вони – молоді, усміхнені. Мабуть, від надмірної уваги телевізійників. / І трохи напружені – через годину в зону!”), або і загалом спотворює її, замовчуючи правду про масштаби катастрофи (“Кажуть, ослаблені діти. / І хоч би хто ясність вніс…”; “Змінена формула крові / У всіх наймолодших киян. Кажуть, нічого страшного…”).
Поему написано невдовзі після Чорнобильської трагедії, тож поетеса шукала, з чим її можна зіставити, на чому “підсвітити” ніби на тлі. Таким катастрофічним фоном став досвід Другої світової, не особисто пережитий, а прожитий із розповідей батьківського покоління і своєрідно привласнений:
“Кажуть, щоб зрозуміти життя треба пережити бідність, кохання і війну. Тепер я знаю, що є речі, страшніші за все це, зібране навіть в одночасся. Наприклад, пити воду з криниці, їсти хліб, дихати повітрям… після Чорнобиля… А вчора сказали, що найбільше радіації у жіночих косах… Ти цілуєш мої коси, коханий… Ти цілуєш…”. Украплення воєнної теми в тексті Світлани Короненко відбувається в два етапи – у фінальній частині (“Ми не знали війни. / Ми не знали, як пахне гармата”) – повносило, а дещо раніше у формі натяку:
Я люблю тебе, чуєш, трава!
Я люблю, як ростеш ти,
як дихаєш,
як відхиляєш себе,
і крізь тебе ідуть, ніби танки,
лапаті серпневі гриби,
пробиваючи листя торішнє
лобами упертими мокро…
Тут сьогодні машини натужно гудуть,
проїжджаючи в напрямку Києва,
і в траві, ніби змучена птаха, стоїть
табличка з написом застерігаючим…
Порівняння грибів із танками – езопова згадка і про війну, і про ядерний гриб (слід від вибуху). Та й табличка із застережним написом озивається тим, які зазнали досвіду війни, натяком на міни, на непевність кожного кроку і щосекундну загрозу життю. Навіть єдиний сталий простір – простір пам’яті – не є стовідсотково надійним, бо він теж має інший вимір – вимір забуття. Цей момент С. Короненко фіксує у своїй поемі в двох ракурсах, які сполучаються: етичному та фактичному:
Що ми можемо – що після цього?
Другий рік вже цокоче по датах,
Забувається все… Призабулося…
Вимір непам’яті, настання якого лірична героїня поеми фіксує невдовзі після трагічної квітневої ночі (лише через рік!) годі списати тільки на захисний механізм психіки й своєрідне самознеболення. Він звучить у фіналі поеми як набат, аби зрушити збайдужіння, заціпеніння і злочинну недбалість у стосунку до тих, хто закривав собою палаючий реактор. Мимоволі думається, що таке ж швидке забуття і знецінення нависає тінню над кожним українським воїном, який нині боронить нас від ворожої навали… Від цього гірко, але правда не завжди солодка.
Вимір забуття в поемі С. Короненко стосується не тільки трагічних подій і людей, які зменшували їх наслідки ціною власного життя. Авторка показує і зворотній бік катастрофи – саме вона багатьом дає змогу наново і дуже гостро відкрити для себе цінність украй простих і звичайних речей, які до трагедії схильні були недооцінювати. Видається, що навіть покоління, яке народилося після Чорнобиля, зрозуміє про що йдеться: з початком війни, а надто – повномасштабного вторгнення кожен уже озирався на долютневі події, запитуючи себе подібно до ліричної героїні Світлани Короненко, що згадує життя доквітневе:
Пам’ятаєш, вустами ту воду пила.
Пам’ятаєш вода та струмками
пливла.
Смак води був солодким,
смак води був живим!
<…> Як лилася вода та на коси твої,
Як світилися коси чистотою
небес…
Хоча Світлана Короненко дуже критично оцінює свою ранню поему, проте – як можна бачити зі сказаного вище – в ній є не тільки публіцистична нота, а і відсилка до вічних питань, які актуалізуються (ймовірно, поза наміром авторки) з кожною наступною трагічною подією, як-от із черговою хвилею російсько-української війни. Насамкінець, у поемі С. Короненко потужно заявлено людську і громадянську позицію. Авторка, на мій погляд, висловлює останню як медійник (тож і прописує в творі лінію телевізійників і дикторів), і як поетеса. Ось її роздуми про творчість у часі після катастрофи:
“…Ми приходили до пам’яті після пережитого, ми рятували дітей, ми закривали собою пораненого реактора. З’явилися перші вірші про Чорнобиль. Я, мабуть, ніколи не зможу про це написати. Надто болюча тема, щоб віршами… Нехай краще газетярі. По гарячих слідах. Біль мусить пройти, щоб голос не зривався, хоча він все одно зриватиметься…”. В цій цитаті проглядає ще один погляд на інший вимір – вимір прозового письма, літератури факту, далекого від художності, але такого, що схоплює живий нерв часу і його біль. У авторки поеми цей прозовий вимір протиставлено віршовому, як такому, в якому біль уже буде не такий гострий (хоча не зникне – голос і надалі здригатиметься!) і врешті надаватиметься до пропрацювання у формі поетичних порівнянь і метафор.
З боку форми, рання поема Світлани Короненко “В іншому вимірі” – поєднання прози та вірша (інакше кажучи, прозіметрум). У кожної з цих частин-“вимірів” є чітка художня функція в текстовій цілості. Прозовим фрагментам передує уточнення “з щоденника”, яке налаштовує читача на фіксацію подій і емоцій, так би мовити, гарячими слідами, надаючи більшої документальності і достовірності. Віршова частина розповідає про те ж саме, але за посередництвом художніх образів – трави, дерев, грибів і води.
Вода тут є найбільшим символом: у ньому маємо і плин життя (зупинка якого означатиме смерть, або чудо порятунку, що своєю чергою дає життю нове спрямування), і апокаліптичний знак із Одкровення: «І засурмив третій Янгол, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на джерела вод. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона» (Одк. 8, 10-11). І навіть указівку на віршовий ритм, як такий. Адже ритм (грец. ῥυθμός — розміренність) – і про “протікання” подій, і про плин звукових вібрацій, і про плинність і змінність ритмічного малюнка, яку найповніше відтворюють верлібри і поліметричні композиції, різновидом яких є прозіметрум.
Оглянувши поему “В іншому вимірі” через 38 років після її написання, можна ствердити: текст отой, хоч ранній, але містить у собі багато сенсів. І доказом – інтерпретаційна множинність, яку твір допускає з огляду на події, що відбулися як до його створення (Світова війна як тло), так і після нього (нова хвиля російсько-української війни). Тому перечитувати давні і призабуті твори усе ж варто. Аби побачити генезу письменницького таланту, печать часу, чи символічно-міфологічне застереження сучасникам.
Надія Гаврилюк
Leave a Reply