Замість того, щоб займатися пропагандою українознавства серед людності, державні чинники «винайшли» архіважливе для себе: будь-яким чином поставити перепони перед цією невмолимістю.
Чи не цим можна пояснити значення таких журналів, як «Вітчизна», «Сучасність», «Січеслав», «Море». Не ліпші часи переживають й інші видання. Якщо про «Дзвін», «Київ», «Буковинський журнал», «Вежа», «Літературний Чернігів», «Золоту Пектораль», «Літературний Тернопіль», «Перевал», «Степ», «Харків» ще вряди-годи можна знайти хоч якусь інформацію, то цього не скажеш про «Німчич», «Соборну вулицю», «Хортицю». Лише обмежене коло читачів знає про альманахи «Курінь», «Подільська толока», «Русалка Дністрова», «Світязь», «Слобожанщина», «Франкова нива»…
І поява «Південного Бугу» на цьому тлі є вельми втішним явищем. По-перше, викликає повагу те, що письменники-хмелничани на чолі з Петром Малішем у цей непростий час започатковують нове видання. По-друге, симптоматичним вважаю той факт, що до заснування альманаху прилучилася Хмельницька міська рада і очільник міста Олександр Симчишин. Не перевелися у нас державні мужі, котрі намагаються заперечити негативні тенденції владного негативу у рамках діючого законодавства.
Тепер – про сам альманах. Вірніше, про його перше число. За великим рахунком, упорядник не придумував велосипеда. Під однією обкладинкою зібрані поетичні, прозові і публіцистичні тексти різних авторів. Як, зрештою, й диктує логіка подібних видань. Але в даному випадкові є одна особливість. Зі сторінок альманаху можна дізнатися, як літератори краю пишуть про Майдан у долях людей і російсько-українську війну, розпочату путінським режимом супроти європейської інтеграції нашої держави.
Потребує уваги поетичний розділ альманаху. Тут, зокрема, вміщені твори Ростислава Балеми, Олени Іськової-Миклащук, Ольги Ткач, Івана Прокоф’єва, Павла Гірника, Миколи Клеца, Ніни Шмурікової-Гаврилюк, Людмили Веселої, Марії Дем’янюк, Михайла Цимбалюка, Віталія Міхалевського, Неоніли Яніцкої, Оксани Радушинської, Богдани Жовнірчук, Альони Радецької, Ольги Остапчук, Миколи Руцького, Олени Ткачук… Коли вчитуватися у запропоновані ними тексти, то можна знайти чимало цікавинок. Мені, скажімо, імпонують «щити долонь» Ростислава Балеми, «ладан шинно-гумий» Михайла Цимбалюка, «зміїні шляхи в замінованім полі» Оксани Радушинської. Цікаві образи знаходимо й в інших авторів. «Гарячі ягоди війни» спробував зібрати Микола Клец. «На ангельськім крил гойднула світ знеболююча сила». По-своєму неординарними є його переклади з Сергія Єсеніна, Володимира Висоцького, Михайла Лермонтова. А хіба не зацікавлюють вірші Людмили Веселої, коли вона говорить, що «степ відпускає у вирій свої полини» чи «амнезію» судоми рік»? Чи, може, не хвилює те, що Ольга Остапчук пише про різність снігів у творі «Балада про сніг»?
Цікавим є і розділ прози. Мене, як літературознавця, приваблює різноформ’я. Приміром, Юрій Сорока повість «Майдан. Кохання. Вічність» присвятив оповіді про долі молодих людей крізь призму Майдану. Микола Сумишин причаровує неповторністю мовлення про людей, котрих торкнулося АТО. Маємо також документальну повість-колаж «Грози над териконами» Мар’яна Красуцького, художньо-документальне оповідання «Третє щастя» Олексія Тимощука, повість-поему «А за річкою – Руда» Анатолія Ненцінського.
Ще один цікавий момент. В альманасі знаходимо новелу «Алжир» Василя Горбатюка. Коли вглиблюєшся у текст, то з’являються непрості розмисли. Дехто навіть може ствердити, що вона не має прямого відношення до темарію альманаху, бо, мовляв, твір говорить про жахіття сталінських репресій. Але… Хіба небажання окремих людей робити висновки з про минулого не є наслідком того, що нині спостерігаємо на східних рубежах нашої держави? Якщо виходити з цього, то публікація твору відомого письменника є дуже доречною.
Про непросту історію рідного народу йдеться також у публіцистичних творах Броніслава Грищука, Ельвіри Загурської, Петра Маліша, Богдана Теленька, Володимира Шевченка. Як на мене, то дуже важливим є те, що автори малознані факти розглядають через особистісність сприймання, неодмінно приводячи до висновку: правда переможе, хоч темні сили намагаються творити свій шабаш.
…Мабуть, можна говорити і про певні недоліки видання. Але, чесно кажучи, не хочеться. Бо розумію, що після бою не варто розмахувати руками. Та й технічні «ляпи» не роблять погоди, якщо можна так висловитися. А так звані «творчі неохопи»? Вірю, що вони зникнуть у наступних числах альманаху. Й дуже хочеться, щоб видання з регіонального стало всеукраїнським. Як свого часу призабутий журнал «Море», біля витоків якого стояв письменник Геннадій Щипківський з Одеси – уродженець Новоушицького району на Хмельниччині.
Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ
на Тернопіллі