Яцканин Іван. Переклади, – Пряшів: Видання Спілки українських письменників Словаччини, 2019, – 216 с.
Те, що перекладна література знайомить з особливостями ментальності іншого етносу – незаперечна істина, яка лежить на поверхні. Наче б то темою, про яку частенько пишуть. Тому й не бачимо необхідності повторювати загальновідоме, тим паче тоді, коли бачимо суть проблеми, яка є не менш цікавою.
Що маємо на увазі? Та збагачення інтерпретатора через пізнання дивовижжя чужих мікросвітів у невпинності макрокосмосу (саме про це подумалося, коли зі словацького Пряшева від Івана Яцканина отримали його книгу з перекладами прозових творів 15 словацьких, польських, чеських письмаків.
Але перед пізнанням у водокрут чужизни мусимо наголосити на двох моментах. По-перше, інтерпретатор є українцем за походженням, який народився і живе у Словаччині. Отже, можемо говорити про більше засвоєння ним європейських культурницьких традицій, що відображається на виборі творів для перекладу. Додамо сюди фактор проживання серед них: спілкування з прозаїками, твори яких його зацікавили. По-друге, йдеться про інтерпретування прози, що докорінно відрізняється від поетичного перекладу. Якщо при українізації лірики та епосу чужизни часто-густо бачиш індивідуалізм перекладача і не дивуєшся, то у прозі совість має бути малопомітною (в ліпшому випадкові).
Тепер зробимо мандрівку чужими мікросвітами. І відразу опинимося у вирі несподіванок. Здавалося б, що їх і не мало бути. Виходячи з того, Іван Яцканин є прихильником реалістичного письма. Але… Різність в одній ріці таки є. Скажемо, словак Франтішек Швантнер сповідував принципи натуралізму. Близьким до нього був поляк Адольф Рудницький. Чех Міхал Віваг теж стверджує, що його надихає і натуралізм особистого життя.
Чи таки нині стало модним пропагувати твори авторів, твори яких були під забороною через свавілля комуністичної цензури. Іван Яцканин не приховує, що інтерпретує і таких. Для прикладу назвемо поляка Марека Гласко, чехів Івана Кліма та Їржі Кратохфіла, та відправною точкою його словопошуків стає не сам факт переслідувань, а відповідність текстів, які потрапили у поле зору, його душевним устремлінням.
Якщо виходити з неї, то стають зрозумілими шукання реалізму у тяжінні поляка Яна Парандовського до антики чи відданості екзестеційності словака Яна Йоганідеса. (Давайте не будемо приховувати, що ці перетини характеризуються не простістю їх перекладу і вправно долає їх).
Наголосимо, ще на кількох моментах. Словак Леопольд Лагола в оповіданні «Двадцять п’ять різок» приділяв увагу темі відображення воєнного лихоліття. Його земляк Рудольф Слобода – оспівувач інтимного життя. Це яскраво видно на прикладі його оповідання «Самозречення». Вплив інтимності відчувається і на невеликому за обсягом творові чеха Міхала Вівега «Клініка подружньої смерті».
Багато пейзажності знаходимо у «Татарському зіллі» поляка Ярослава Івашкевича. Вслухаємося у дихання філософічності у «Баладі про велику невідомих» словака Мілана Зелінки. Відчувається нахил до філософського осмислення навколосвіття через документалізм у текстах поляка Збігнева Влоджевєжа Фрончека.
Зерна чарівності проростають у борознах душ читальників, коли вони знайомляться з творами словака Марека Вадаса і поляка Болеслава Пруса.
Залишається тільки мовити, що всі ці нюанси так чи інакше відображаються в оригінальній прозі Івана Яцканина, створюючи шарм неповторності, хіба заради цього не варто віддавати данину перекладацтв дбаючи про пізнання іншого етносу людністю через інтерпретацію та збагачення власної душі через збагачення чужизни.
Олег Василишин, кандидат філософських наук
Ігор Фарина, член НСПУ