Богдан Дячишин. Ословленого світу таїна: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.

З ким можна порівняти того, хто постійно пише про книги інших літераторів? Напевно, кожен по-своєму відповість на це сакраментальне запитання. Тому не блукатиму серед здогадок, а запропоную лише свій варіант. Так от. В моїй уяві такий автор написанок про різні друки асоціюється з пірнальником у магнетичні глибини слів, виносячи з глибин дивовижні перли дум, які торкаються сердець.

Про це подумалося, коли перед мною з’явилася нова книга Богдана Дячишина «Ословленого світу таїна», котра спонукала до цього порівнянння.

Та воно було єдиним роздумуванням про видання. Але не думаю водномить, що мої акценти спроможні передати всі нюансики вражень, бо це не належить до реалу. Через це поведу мову лише про моменти власного сприймання текстів.

І почну з такого міркування. Про поліграфічний виріб письменника з княжого Львова говорити непросто. Бо є різні моменти. По-перше, чи не всі есеї вже з’являлися в друкованих засобах масової інформації та соціальних мережах. Отже про новизну балакати не доводиться. І все ж вона існує. Адже зібрані воєдино тексти створюють дещо інший антураж сприйняття, більше вказуючи на цілісність думання автора. По-друге, написаному, звісно, віриш. Але не приховуватиму і того, що самому хотілося б перечитати твори й погодитися або заперечити. (Але, на жаль, це є неможливо й далекий від того, аби цей докір адресувати авторові книги, адже винуватим варто вважати вітчизняне книгорозповсюдження, про вади якого не писав хіба найбільший лінивець.)

Тепер згадаю про таке. У найменні книги її творець використав три слова. «Ословленого світу таїна» звична для нього традиція, якщо згадати «Думки й діалоги щоденні», «В маленькій амфорі слова», «ВАГОТА поетичного слова». Щось подібне уздріваємо й в інших літературознавців: «Силове слово критики» В’ячеслава Брюховецького, «Подих третього тисячолітття» Миколи Жулинського, «Інтим письменницької праці» Михайла Наєнка, «Поетика Леоніда Талалая» Івана Прокоф’єва… На вірність традиції вказує ще один найменувальний момент «Ословленого світу таїна». Так пан Богдан назвав свої розмислення про нову книгу Андрія Содомори. Так названо і друк. Щось таке маємо і в найменувальній практиці інших письменників. Додаткового шарму назві додає і та обставина, що чимало цікавих думок про ословлення надибую й у передмові до цього видання.

До речі, текст-екскурс у книгу має ще одну особливість, натякаючи на важливість взорування з «географічної дзвіниці». Тут спершу згадаю, що видання присвячене світлій пам’яті Любомира Сеника – доктора філологічних наук, професора, письменника і літературознавця, який народився на Тернопіллі. Якщо врахувати, що Кошляки на Підволочищині стали колискою для Богдана Дячишина, то є підстави стверджувати про припадання автора до ріднизни. Підсилюють це враження рецензії-есеї про Євгена Барана і Богдана Чепурка, яких випестувала земля Надзбручанська. Це, звісно, є важливим моментом, який вказує на «географічну складову» книги. Як і присутність текстів про видання львів’ян: Андрій Содомора, Петро Шкраб’юк, Світлана Антонишин, Марія Маш. А ще, мабуть, слід згадати про Любов Голоту і Павла Мовчана з Києва, Івана Корсака з Луцька, Олега Гончаренка з Запоріжчини, Руслану Мельничук з Вінниці… (Говоримо про «географічність», котра має право на існування, але водночас гадається про необхідність завжди залишатися людиною, незважаючи на певні географічні координати.)

Наступне. Не слід, очевидно скидати з рахунку і питання гендерності, хоча автор не робить наголосу на ньому. Вже хоча б через те, що мені, як літературному критикові та читальникові цікавлять погляди іншого на творива різностатевих авторів. Скажімо чимало цікавинок є у розмислах про твори Івана Корсака, Павла Мовчана, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка… Та не менше існує їх тоді, коли мовиться про тексти Світлани Антонишин, Любов Голоти, Марії Маш, Руслани Мельничук. Тут (на мою думку, звісно) варто зауважити, що в поле зору знаного літературного критика втрапили тексти відомих авторів (Любов Голота, Іван Корсак, Павло Мовчан, Андрій Содомора) і менш розпіарених (Олег Гончаренко, Марія Маш).

Якщо вести мову про структуру книги, то не може залишитися поза увагою те, що нині рідко зустрінеш відгук на окрему публікацію в газетах чи журналах. А Богдан Дячишин вирішив заперечити цю прикру реальність. В даному виданні рецензію-есей, до появи якого надихнула публікація Руслани Мельничук в «Літературній Україні». Нагадаю, що в попередній книзі «Про моменти життя, обійняті словами» вже були відгуки на твори Володимира Базилевського та Вікторії Абу Кадум. Тому твердження, що наявність таких текстів у книгах, не виглядає видумкою.

Якщо у попередньому абзаці йшлося про те, що вже є продовженням, то тепер згадаю про нове. Саме таким вважаю розділ, в якому Богдан Дячишин зібрав відгуки на свої попередні книги. Мені, приміром, було цікаво читати розмисли Надії Гаврилюк, Ігоря Зіньчука, Євгена Барана, Петра Шкраб’юка… Не залишається непоміченою та обставина, що ці тексти дозволяють подивитися на доробок Богдана Дячишина з несподіваного боку.

Адже тут справді є над чим замислитися. Якщо, наприклад, відштовхуватися від літературно-критичних публікацій Євгена Барана, Тетяни Дігай, Віктора Палинського, Антоніни Царук, то помітно, що вони віддають перевагу вираженню власних думок, вряди-годи цитуючи когось іншого. А Богдан Дячишин впевнено прошкує іншим шляхом, який сам відверто пише про це. «За формою викладу наслідую Мішеля Монтеня, який писав свої твори, цитуючи античних мислителів – філософів та письменників».

Однозначним у даному випадкові є те, що кожен має право на свою форму викладу міркувань і не треба тут лукаво мудрувати. А все інше варто зарахувати до суб’єктивних міркувань. До таких, зокрема, належить моя думка про необхідність більшого літературознавчого аналізу у написаному.

Задумаймося й про таке. Читальники рецензій-есеїв опісля їх прочитання візьмуться розшукувати для себе книги письменників. Це те, що, образно мовлячи, лежить на поверхні. Бо є й момент, над яким ще недостатньо замислюємося. Поціновувачі текстів Богдана Дячишина не заперечують того, їхню свідомість потужніше живитимуть твори тих філософів і письменників, яких цитує львів’янин. Правда, тут побутує одна непростість. Іноді (не приховуватиму цього) дратує повторюваність окремих тез. Але… Кожна палиця має два кінці. Чи не можна стверджувати, що саме повторюваність стане спонукачем до глибшого знайомства з першоджерелом. А, можливо, до більшого зацікавлення певною галуззю знань.

… А завершу ці нотатки ще однією заувагою. Мною вже мовлено, що не претендую на всеохопність. Адже свідомий того, що окремі нюансики залишилися поза моїм полем зору. Чесно кажучи, не бачу у цьому проблеми. Щось побачив автор відгуку, щось інший читальник. Чи не це є головним у мандруванні книги до людської свідомості.

Ігор ФАРИНА, м. Шумськ на Тернопіллі