Переднє слово до книжки поезій Христини Куйбіди-Кришкевич
1.
…У її поезії домінує Висока Тиша. Де чутно лише голос вітру. І, все ж, вітру зникаючого… Тримаю в руках поетичну книжку Христини Куйбіди-Кришкевич „Голубівна. Сторінки щоденника”. – Рукопис. А таке відчуття, що це вона мене тримає, книжка. – Екзистенцією: життя конечність; буття-нескінченність; сталість і розгоміння надвеликого, як категорії. Поняття, очевидно, – екзистенційні. Точково безконечні. Збáгнені, але не осягнуті.
Знаю добре, що така поезія тримається на особистісному принципі: перше правило – жодних правил.
В душі, як у ядрі земному,
Температура наростає.
Настане час – як зірка спалахну,
Чиста, наче слово.
Цей світ жорстокий
Голубити буду,
Ніжити буду,
Щоб став добрішим.
Не датуватиму вірші, хоч у книжці воно є: вочевидь, аби правильно розставляти поезофігури, як на шаховій дошці. Виокремлена виразна естетитика, гадаю, не потребує датування… Втім, й не дотримуватимусь книжної послідовності творів.
2.
Насичена екзистенційна семантика явно проступає й у таких, здавалося б, „пейзажних” замальовках, роблячи ці вірші такими, що заглядають у душу. Гармонізують.
Крутило снігом і мело,
І стало біло.
Зима упала на зело
Й заніміла.
Упала стрімко, жовтень зник,
Синіють вікна.
Серпом у хаті молодик
І трохи світла.
І білим-біло навкруги.
Так білим-біло,
Що я повірила в сніги,
Їх полюбила.
Упізнавальна реальність. Однак, – інше. І справа тут зовсім не в поетичному переосмисленні, а в особистісній чуттєвості авторки; в оптиці сприйняття ойкумени: художньо-філософічній, зримо-незримій. У містичних настроях і передріканнях. Я б сказав, – мегаметафорі шляхетного сумніву. В людині – персонажі ліричному…
3.
Христина Куйбіда-Кришкевич передрікає, очевидно для нас. Кассандрівські якості поетичного таланту її пронизують книжку: з твору – до твору. Поетка аж ніяк не опирається цим одкровенням. Її поезія „Сон” настільки неприховано демонструє поетично футуристичні промовляння, аж до моторошності. Є сенс процитувати вірш вповні. Тим паче, що авторка не так давно пішла у зáсвіти молодою, так наче забрала з собою багато нескáзаного та несказáнного.
Чудовий день.
Дерева вдягнені
В багряно-жовті шати,
Похиливши голови, проводжають у путь,
З якого вороття немає.
У темну безодню везуть мене коні,
Долаючи власний страх.
Іржання їх чують скуйовджені хмари.
Притьма ховаються з жаху.
Переходить дорогу тінь.
Харапудяться коні.
Перевертається карета,
А тінь ненависно дивиться на мене.
Дерева відвертаються
І піднімають пожовклі віти,
Шукаючи спокою.
Твір написано ще задовго до трагічного „переходу”. Одначе поезія тут наче виповнює лакуни розуму напрочуд проникливими надвідчуттями беззворотного. Через художньо-образні структури поетка, що так завчасно пішла, кадр за кадром, як у кінематографі, прокручує будучину ліричної героїні. Оцей особливий спосіб існування за межами раціонального осягнення. …Пошуки сенсів. Сенсів.
4.
Животрепетним є ліричний суб’єкт упродовж усієї книжки. Навіть там, де, здавалося б, – інші темпоритми. Скажімо, як народно-пісенні („Голубівна”)…
У просторах синіх
Понад нами,
Там кружляла голубівна
Із вітрами.
Ой кружляла голубівна,
Кола вила
Та шукала доріженьку,
Що згубила.
Фіксую, так ось, спонтанно, наче уже колись шліфовано у народі, тисячами повторів-виконань. Ретрансльовано зміненими реальностями. І мерщій гейзерно вихлюпнуто у нашу. Хоч формотворчо (повторюсь), як дібрана народна пісня. Добре. Лише обрані готові пройти цей шлях.
5.
Любов’ю таки живу!
З неї черпаю сили,
Наснагу, жагу нову,
Схожу на тебе, милий.
Завше у ній жила
І зберігала пильно.
У мене є два крила:
Ти і любов всесильна.
Отак, – стримано та, водночас, зворушливо. Про себе й любов у собі.
Цю книжку поезій Христини Куйбіди-Кришкевич можна та слід перечитувати. …Пісня – неперервна, наче матриця любови.
Віктор Палинський,
письменник,
Заслужений працівник культури України