РЕПОРТАЖІ З ІМЕНИН ДУШІ

Ненцінський А.Й. Пожнив’я: вірші ,повість, поема. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ». 2024.— 296 с.

Ці нотатки ще можна було б назвати «Промовляння прозопоезії з трикнижжя під однією обкладинкою», бо автор цих рядків вирішив відштовхнутись від  думки про важливість жанрового означення у письменницькій творчості та його поєднання з неординарністю висловлення думки. Саме до цього розмислу пішкує душа літературного критика, коли перед нею постає «Пожнив’я» Анатолія Ненцінського з Хмельницького. До цього спонукає й анотація до книги. У ній читачеві повідомляють, що перша книга трилогії — «Алгоритми від руки» — укладена з віршів, написаних  упродовж останніх чотирьох років; друга книга — це повість-поема «А за річкою — Руда» і третя— поема «Весталка».

 Отже, про жанрове означення. У виданні маємо поезію, прозу і ритмічну прозу з внутрішнім

римуванням. Різножанровість в одному творі? Так. Але я не схильний назвати це неординарністю, бо це — традиція у вітчизняному красному письменстві. Прикладів вистачає. Різними за формою написанками характеризувалася творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Гуцала. І нині ця тенденція  простежується у творчості Віктора Терена, Богдана Смоляка, Сергія Дзюби. Але в тім то й сенс тяжіння до прозопоезії, що вона має вабити читача словесною виражальністю, а не «механікою» заримованої в довгих рядках прози. І тут треба ствердити, що Анатолій Ненцінському це притаманно. У «Алгоритмах від руки» він вдало використовує літературні тропи, кольорові екстраполяції, культурологічні акценти. У повісті-поемі вражають образним наповненням  віршовані новели про земляків поета — мешканців волинської Красносілки.

Зроблю спочатку наголос на літературотропності. У кожній книзі трилогії багато цікавинок у вигляді метафор, епітетів, порівнянь. Ось метафори: «Слова під серцем чую ще від літа», «В Руду червоні в’їхали штани», «І в саме серце пада мокрий сніг». Якщо вдуматися, то вищемовлені фрази вражають саме поєднанням гри уяви і реальності, без якої неможлива справжня літературна творчість. А ось епітети з авторською барвою: «стуманіле озера вікно», «підземний дзвін», «листя легітне», «повість сумовита», «Крила вогняної тоги», «розбійницький свист електрички», «бронзова луна». Маємо й епетні тропи, які подаленіли від оригінальності письмовця. Себто, поряд з такими неординарностями як «розбійницький свист електрички», «Бронзова луна», бачимо звичності типу «трепет душі», «дубовий поріг», «найперший дощ», Але не поспішав би дорікати поетові за експлуатацію не раз вживаних висловлювань. У Ненцінського вони звучать неординарно в контексті написаного: «Слова тримаю в трепеті душі…», «…і ступив на високий дубовий поріг», «На луг підемо, як тільки випаде найперший перший дощ…». Взорування саме через такі «окуляри» увиразнює доречність вживання таких «сірих» висловів.

Скажу й про таке. Якщо епітети умовно діляться на дві частини, то «розкраяні»  порівняння — аж на чотири  .У контекстах  читач уздріє присутність словосполучників з «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «так написати, мов прошепотіти», «гупнув під дих, наче молотом», «вдарила думка із неба нічного, як грім».Бачимо порівняльність і за відсутності сполучників…  «губи і очі — тотеми…», «держзнак — він нам до сліз ментальний…», « таке, що знать нам не дано — своє лише, дівоче, сокровенне…»По – своєму замінюють випадки присутності — відсутності сполучників такі висловлювапння як «мов мої роки — пливуть опалі з верб старих листки», «я за тобою — мов ласка та…».Вдало використовує поет і такий прийом, коли один іменник несподівано уточнює другий: «кімната-могила», «надія-луна», «магнат-лиходій», «думи-цвяхи», «вуста-пелюстки», «промінчики-пальчики».

Згадавши про «сяючі» літературні тропи, гадаю, не слід крапкувати в цьому питанні. Бо їх нерідко можна зустріти й у згадках про «населення» друку, до якого належать рослини і дерева, звірі й птахи, небесні світила… «Був день народженння в кульбабки, пані Квітки», «А я пишу зелені вірші, розгойдані, мов явори», «Старша Весталка, зірка, як вовчиця…» , « написали в небі журавлі знаками клинописними: «Вирій», «Ніч, осяяна зіркою щастя», «…потім вийшов Місяць». Буває й так, що в «квартирі» одного рядка збирається кілька мешканців… «В споминах зоря…злітає з кленів елегійне листя», «Крилатий кінь ступає на спориш». Таке ж можна сказати і про кольорові екстраполяції, адже в одному рядку часто буває поетичне різнобарв’я… «Рожевіє над обрієм синь…», «І сірі очі впали в очі карі…», «Кленів дар зомлілий опустився на твоє чоло, що світилося на жовтім біло-біло». (Цитую за автором – довгими рядками без розбивки на строфи — бо, як уже вище говорив, таку форму подачі творів вибрав собі автор, мотивуєчи це тим, що в нього оповідна манера в сюжетних віршах, тому в такий спосіб він добивається плинності оповіді. А вподобати чи ні таку манеру письма – то вже як на чий смак.)

Ще одна цікавинка. У творах Ненцінського часто вияскравлюються богошукальницькі мотиви. «Тож я людину, що подобою в Творця, обожнюю…», «Праднесь вдихнув людині душу Бог», «… мов сам Господь за руку водить». Цей ряд може продовжити кожен вдумливий читач «Пожнив’я», тому акцентую увагу на двох нюансах. По-перше, помітна природність звучання таких фраз, по-друге—це сприймаєтться, як один з виявів філософської лірики. І  такі якості якраз і «спрацьовують» задля виражальності художнього тексту. Така дуалістична поєднаність властива і для культурологічних наголосів, бо читач час від часу надибує посилання на писемні джерела. Це «Анали» Плінія, «Красносілка-Сахнівці» Д,Наконечного, обласна газета «Подільські вісті», «Отаман Орел» Романа Коваля. Власне, у підзаголовку до розділу «Алгоритми від руки» уточнюється: «*реалії*видіння*голоси*алюзії*»

Літературна культурологія «зблискує» і у використанні фольклорних джерел. «І буде так, як мати скаже…», «В світ піти з-під легкої руки…», «Сто чортів йому в печінку…», «Мало волосся в себе на голові не рвав». З очевидності припадання до ідіоматичності випливає й те, що народжуються крилатослів’я письменника. «Тільки в Любові спастися ще може наш світ», «Богиня сімейного спокою силу втрачає, коли надземна є любов». А врешті, цим і вирізняється творчість Ненцінського. що у ній розповінь словочарівностей.Це, зокрема. неологізми. До прикладу: «небо журавлиться», «звіролюди» «ніжнотонні лади». «начальство кашкетоголове», «сніготал». Додають колоритності оповідям про Поділля і його людей і рідковживані слова на кшталт «перешепти», «потворина мертва», «розкрилля», «перелуння доль», «око провидюще». Зацікавлює читача і вживання Ненцінським у повісті «А за річкою — Руда» притаманних подолянам характерностей мовлення. Це, зокрема, «гокання». Цитую; «Я горав Гольці вчера города, та недогорав…» На мою думку, ліпшого уроку діалектології, ніж у «Пожнив’ї», й не знайдеш в сучасній літературі. Рясніє книжка такими буквотворами як «нецьки», «лиштвочка», «Волина», «калапуця». Чарівними квітками на текстових клумбах яскріють слова з часткою пра: «праотець», «праднесь», «правіки».

Ще один момент. У повісті-поемі в мові дійових осіб, особливо різнорангового начальства, багато кацапізмів. А в промові генерала КДБ під час святкування Перемоги їх аж занадто. Чого вартий хоча б отакий «шедевр»: бандерівців він знищував «бешпощадно». На мою думку, книга Ненцінського, в якій персонажі говорять хто чистою літературною мовою,  хто мовою з діалектними вкрапленнями, а то й суржиком, правдиво  характеризує «населення» трилогії. Книга вигідно вирізняється на тлі деяких розпіарених творів, де карколомні сюжетні ходи, але всі герої розмовляють чистою літературною мовою. В житті так не буває.

Не омину й такого. Більшість творів «Пожнив’я» вже були у попередніх книгах Ненцінського. Я писав рецензії на них, а тому й помітив, що в трилогії, своєрідному вибраному, вони відредаговані, а деякі й переписані по-новому. Це засвідчує вимогливість, прискіпливість А. Ненцінського до самого себе, отож  варті поваги його працелюбність, пошук нових виражальних засобів для давно й порівняно недавно написаних творів. Але варто буде, вважаю, при перевиданні цих творів вказувати час і народження їх  і  оновлення.

Вважаю, що рядки попередніх абзаців значною мірою допомагають читачеві осягнути привабливість формотворчих пошуків і силу виражальних засобів поета. А заголовок (так собі думаю) спонукатиме тих, хто прочитає мої нотатки, до прочитання книги Анатолія Ненцінського. Майже сорок років працював він у газетах. Писав статті, репортажі, фейлетони. А поезії були святом душі: відгуками на почуте. побачене, на спілкування з людьми. Тому й увійшли в «Пожнив’я», як репортажі з іменин душі.

                                                                                                                Ігор Фарина

смт Шумськ на Тернопіллі.