Бувають книги сумні та смішні, бувають книги, до яких треба підходити повагом, придивлятися та принюхуватися, а потім – читати, повільно і вдумливо. А бувають книги у які пірнаєш сліпма, а повертаєшся – уже на останній сторінці. Книга Лесі Бернакевич робить читача або читачку справді щасливими, адже щасливим байдуже про час!
Спершу може виникнути питання: а чи безпечно братися до читання цієї книги без медичних рукавичок, назва-бо відлякує. Смію запевнити – усі кола дезінфекції авторка провела ретельно і пильно. Окрім вірусу сміху – ніякого не підчепите.
До того ж приваблює і авторський стиль: безліч афоризмів та народних перлів, до того ж розсипані у витриманій кількості, що тільки прикрашає мову текстів, додає жвавости та народної достовірности.
Під однією палітуркою зібралися три твори – це повісті «Сувенір невідомого майстра» та «Львівська вендетта» і роман, назву якого винесено на обкладинку.
Дрібка магії присутня на сторінках повісті «Сувенір невідомого майстра»: це і таємничий тигр, вирізьблений майстровитим гуцулом, і жінка, яка потрапляє у своїй життєвій одіссеї до печери одноокого циклопа, і безпросвітна туга замкненого кола пекла, яким змушена блукати головна героїня, і юродивий музикант, який здається світлою постаттю. На перший погляд – звідки взятися смішному в такій густій та насиченій атмосфері зневіри? Але воно є – щойно ви роздумуєте про те, як вам шкода нещасну Ганну чи недоладного учителя музики, як оповідь повертається під таким кутом, що на зміну відчаю приходить сміх. Щоправда, хтось сміятиметься крізь сльози, а хтось – від душі, гомерично – не може ж бути такого у справжньому житті! Оповідь легка, динамічна, авторка ніби бере вас за руку та веде рівнесенькою стежиною, при цьому ще й показуючи ландшафт – чого варті описи парків та вулиць, читач (читачка) навіть не бувавши у Львові зможе сам пройти тим чи іншим шляхом. А що вже говорити про львів’ян!
Узагалі Львів та його околиці є не просто тлом, а соціальним тілом, як приміром Шевченківський гай чи Макдональдс у «Львівській вендетті», з них і складаються паттерни поведінки персонажів. Хоча за обсягом повістина маленька, у ній відображено чималий проміжок з життя реставраторки, її нареченого-заробітчанина, його родичів. Якби «Львівська вендетта» була геометричною фігурою, то це безперечно було би коло: герої по черзі водять хороводи, спотикаються і починають наново. Як замкнене електричне коло – плюси та мінуси, світло та короткі замикання. І все це на тлі (чи на тілі?) бруківково-зеленавого міста. Для любителів байок наприкінці твору можна сформулювати мораль. Цікаво було б почитати.
Роман «Випадок у вендиспансері» – смішна і водночас страшна оповідка як про людей, які прагнуть до щастя, так і про нашу, українську, систему медичної допомоги. Погодьтеся, богиня любові підносить високо, але і скидає занизько. Варто зауважити, що роман видано у 2004 році, отже є високий відсоток імовірности, що зміни дісталися і венерологічних відділень.
На перший погляд це півтора поверхова розповідь: хитромудре плетиво людських доль, що сягає коріннями старого агронома – такого собі радянської закалки лякливого лева, низенького Орця та маленької шукачки любові – невтомної, відчайдушної та нещасної Юлі.
Потім надбудовується основне тло – Юля, яка дописала своє речення про любов як не до крапки, то до крапки з комою, Орест, який зневірившись у дошкільному віці у своїй чоловічій привабливості, вирішив присвятити себе служінню Богу, старша медсестра, не Мілред Ретчед з «Польоту над гніздом зозулі», більш набожна. Іронія полягає у тому, що венерологічний диспансер сусідить із богословською академією. Перевиховувати грішників тут доводилося переважно медичному персоналу, адже мова ін’єкцій та погроз про розголос виявлялися більш дієвими для пацієнтів, ніж служби, молитви та покаяння.
Але богиня кохання просто так не покидає своїх підопічних – і ми стаємо свідками любовного трикутника між майбутнім чернецем, старшою медсестрою та мініатюрною грішницею з тринадцятого відділення. Чим це завершиться – читайте і дізнаєтеся.
І стосовно так званого «нульового поверху», підвалу нашої системи охорони здоров’я – ставлення медичного персоналу до хворих, корупційні схеми з іноземними, більш дієвими ліками, фізична (!) незахищеність пацієнтів (чого вартий випадок з Юлею та Фугелем), страшне двадцяте відділення, де пацієнтів не так лікують, як карають – відображають і соціальний сифіліс, який переріс своє фізичне тіло і спотворився до нездорових відносин на різних рівнях (передусім – вертикальних).
Але наприкінці – герої отримують свою винагороду. Хто і яку – читайте у книзі Лесі Бернакевич «Випадок у вендиспансері».
Галина Іванова