Павло Мовчан. Український формат. – К.: Просвіта, 2018. – 620 с.
* * *
Перерости себе собою,
водою перейми свій час
і стань хоч раз самим собою –
без поз позірних та гримас.
Павло Мовчан, «Серцевина»
Унікальність книги Павла Мовчана полягає в тому, що Просвіту – можна розглядати як технологію програмування Живого Слова, принцип живого світла для нації – національної освіти, який був закладений у самій ідеї створення, та в наіменуванні «Просвітою», бо національну ідею сьогодення я б означив так: працювати вдень і вночі, щоб рідна мова звучала в щоденному ужитку в усіх закутках України.
Українці – освічена нація, якій вибили з памʼяті істину, що все залежить від сили серця. Подивившись один одному в очі, через любов навіть у погляді, у пісні мусимо відновлювати крок за кроком філософію серця, яка не під силу світові неситих очей. Тільки народ з глибокими гуманістичними традиціями зіницю ока називатиме чоловічком, лялечкою, адже справді: в кожному оці ближнього можна розгледіти тільки своє відображення. Як просто з такою вірою жити за двома Заповідями Любові – до ближнього і до Бога.
«ОБОЖНЮВАННЯ САМОГО ЖИТТЯ» – ПРИНЦИП ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ! Ми утверджуємося: «І кожна річ з глибини віків… Трипільської доби – це є ознаки не минувшини нашої, а нашої невмирущості…» Науковці дослідили і запевняють: якщо людина, подорожуючи лісом, зламає гілку дерева, то воно відчуває біль і тремтінням листочків передає інформацію переживання іншим деревам. А що ж трава? Коси не коси – жодної реакції, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тоді вона й надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, нездатна знищити жодна сила. Згадаймо Тараса Шевченка: «І оживе добра слава, / Слава України…»
Читаю деякі статті, есеї книги пана Павла, а думки памʼяті бігають по сторінках, бо неможливо все описати і осмислити серцем з вулика життя слова і для слова: «Ми вживаємо термін Гайдеґґера: мова – дім буття нації, тож про яку націю йдеться?» І так слово за словом, рядок за рядком – спонукають до думного осмислення ваготи СЛОВА рідної мови: «Піднімаючи слово, ми піднімаємо власну сутність…» Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою памʼять, пізнати себе, нашу ідентичність у мові, у рідному слові, щоб ми до нього дослухалися, жили ним й наш поступ був очевидним, діла наші свідчили, що ми пізнали себе і йдемо такими як є, ми горді тим, що вистояли й такі як є – Я Є УКРАЇНЕЦЬ.
«Свідомість – це здатність думати, про що я думаю» стверджує академік Олег Кришталь і «СЛОВО дане нам, щоб ми навчилися ДУМАТИ» (Олег Кришталь, «До співу пташок»).
СЛОВО і Павло Мовчан – посестри, близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі: «… слово формує душу та світогляд. СЛОВО – призма бачення світу, це і є світогляд…
Згадуючи вислів Донцова про російський месіанізм, ми мусимо протиставити концепцію призначення України як ГЕНЕТИЧНИЙ КОД НАЦІЇ, в основі якого лежить СЛОВО».
Книга Павла Мовчана промовляє живим словом рідної мови до читальника. Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (лат. – краси), руху до єдності забагато не буває: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного «о» у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола». – «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1).
Фундаментальні закони гармонії розпочинаються з відповідальності за сказане слово: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). З молоком матері кожен українець долучається до філософії серця через розуміння добропрекрасного: життя кожної української дитини починається з закону поведінки в суспільстві за принципом «так гарно, а так – негарно», бо «Гармонійно-оптимальне співвідношення інтересів особи та суспільства можливе за умови, коли людина керується почуттями обов’язку і відповідальності, а гуманітарно-прогресивний ідеал стає суспільною нормою» (Володимир Мельник, «Філософія і наука». У кн. «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. – 568 с.).«ГУМАНІТАРНО-ПРОГРЕСИВНИЙ ІДЕАЛ СТАЄ СУСПІЛЬНОЮ НОРМОЮ» і ми багаті й не убогодухі «доки слово наше з нами».
Про ці ж небуденні, надважливі речі й розмірковує Павло Мовчан: мова животворить, мова єднає і захищає, сила нації – в силі її культури, бо «проблема української мови й писемності ширша, ніж державна, це проблема українства загалом… Вирішити це маємо самі, адже тут нам ніхто не допоможе… У нас попереду терпляча “капілярна”, за висловом Оксани Пахльовської, робота з людьми, а не озвучування пустопорожніх декларацій». Робота капілярів відображає стан організму – УКРАЇНИ ЇЇ НАРОДУ і це важка, творча праця ЩОДЕННЯ. «Капілярна» робота з людьми, щоб народ пізнав таїну енергії СЛОВА правди рідної мови. Енергія слова рідної мови, дарована нам Усевишнім, тож негоже засмучувати нашого Небесного Отця, непошануванням Його дару. В слові рідної мови – правда, сила, глибинні порухи духовного поступу мислячої людини: «Згадаймо Жорж Санд: “Любов, це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме лиш незначній кількості людей”. А що, коли замінимо “любов” – “мовою”?.. Хіба ж не вона – “душа народу”?.. Хіба ж душа – не даність?.. І чи кожен так уже поривається відкрити для себе якусь нову струну народної душі, що у незліченних наших піснях?..
Справді, з мови, з закладених у ній потенцій, кожна доба (як і людина в тій добі) бере стільки, скільки може взяти, і те, що хоче взяти; а буває – що бере вкрай мало, лиш необхідне, для побутового спілкування… Прислухавшись до мови нашої доби – погодимося з Сенекою: “Яке життя – така й мова”. Можемо й продовжити цю думку: якою є наша мова нині – такими будемо й ми, завтрашні, й наше, у тому “завтра”, життя. Адже мова – багатострунний (тим струнам і ліку немає) нерукотворний інструмент. Як до нього поставимось, у якій мірі ним володітимемо, таким і буде наше щастя» («Primus» – лат. Перший. У кн. Андрія Содомори, «Про що писати…»).
Павло Мовчан взиває ПОДИВИТИСЯ ПРАВДІ В ОЧІ, бо МОВА ГУМАНІТАРНА СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: «Людина наділена Божою іскрою до пізнання світла істини, …» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»), але ж ця «іскра» ледь жевріє, бо ми порушуємо рівновагу в ноосфері, яка складається усіма розумами, що взаємодіють. Взаємодіють… Найбільший гріх людства, українців – роз’єднання. Це розумів І. Франко і працював над тим, щоб «“дати локальному, хай своєрідному, але на той час украй провінціальному фрагментові культури загальнонаціональну перспективу за умов політичної відірваності Галичини від “великої України”, утверджуючи паралельно історичну оригінальність своєї безпосередньої батьківщини”*. У малому Миронові І. Франко бачив (і любив) не лише свого галичанина, а й українського європейця» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка». *Пахльовська О., «Творчість Івана Франка як модель культурно–національної стратегії»).
Щоб, змінюючи людину, заохотити її до розмислів, недостатньо наповнити людський мозок знаннями. Його слід роздмухати, як тліючу жарину, щоби спалахнуло потрібне всім полум’я. І тут чільне місце має посісти чинник активного формування досконалої особистості, виховання народу – «ПРОСВІТА» здатна і мусить це робити – «Шляхи пшеничного стебла» володіють таїною енергії засівати ниву зернами-словами рідної мови для «ОБОЖНЮВАННЯ САМОГО ЖИТТЯ», бо це ПРИНЦИП ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ!..
Мусимо навчитися читати книжки, які рідко хто бере до рук, і не просто перегортати сторінки, а таки вдумливо читати. Наука вимагає об’єднання всіх явищ і фактів, бо в ній немає менш важливих речей: «На глибоке переконання І. Франка, використання наукового знання необхідне саме для того, щоб “уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться, але по яснім і твердім науковім методі”*» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка». *Франко І., «Література, її завдання і найважніші ціхи»).
Це лише прохід текстами кількох есеїв і статтей книги Павла Мовчана. Кожен рядок книги вимагає вдумливого прочитання і осмислення завдання до дії:
– О Боже Великий… мій Боже… мій Боже…
Дай певність на радість, умнож наші сили,
аби підняли ми обпалені крила…
Павло Мовчан, «Материк»
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, м. Львів