Козак Галина. Дівчина на білому коні: роман. – Дрогобич: Коло. 2024 – 254 с.
Кожен літературний жанр по-своєму промовляє до поціновувачів красного письменства. Це – аксіома, котра не потребує доведень. А от потреба на наголошуванні окремих моментів існує. І передусім це стосується прози. Читальники, безумовно, ствердять, що чимало цікавого для себе відкрили у романах і повістях Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького… В ХХ столітті до цього списку додалися Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник… Ще, мабуть, можна згадати про Павла Загребельного, Анатолія Дімарова. Вже після проголошення незалежності України для всіх відкрилися доробки Івана Багряного, Уласа Самчука…
Цікавим є й погляд на прозу через тематичні окуляри. Адже, на жаль, побутували й теми, котрі табуювала ідеологічна цензура. Серед них – розповіді про героїку повстанської боротьби українського народу з московитськими зайдами.
Чи не вперше доторкнувся до цього напрямку сучасної прози перед розвалом СРСР, коли перечитував одну з повістей Андрія Боб’юка, який колись був упівцем. Вже пізніше часто-густо знаходив потрібне для душі у творах Василя Шкляра, Михайла Андрусяка, Олександра Вільчинського, Святослава Праска…(Це – звісно, лише частка імен, бо перелік можна продовжити). Водномить очевидно, що це – тема, яка потребує від літераторів постійної уваги до себе.
Одним з її виявів є і роман «Дівчина на білому коні» Галини Козак зі Львова. Адже твір розповідає про борню українців-галичан з москальською ордою після Другої світової війни. Не може залишитися поза увагою і той факт, що в поле зору авторки потрапила Бережанщина – одна з частин Тернопільського краю, який тоді боровся з ворогом. Вже хоча б через те, що ще, як не прикро, не часто маємо таку географічну адресацію прозових творів.
Щоб зрозуміти суть написаного, потрібно, мабуть, хоча б побіжно повести мову про сюжет. Бо без цього неможливо зорієнтуватись у часоплині і пізнати внутрішні світи дійових осіб твору.
Якщо коротко, то маємо перед собою розповідь про родину Бойчуків, яка офірувала п’ятьох дітей боротьбі за волю України. До речі, вже з опису богослужіння у сільській церковці (ним починається твір) читальники дізнаються про це. А з дальших сторінок стане відомо, як з’явилася ця сім’я. Познайомляться вони з Миколою, Славком, Михасем, Наталкою та Теклею – дітьми, життя яких зображено у романі.
Почнемо, либонь, зі згадок про Миколу, який втрапив у лапи енкавеесівців перед приходом гітлерівців (ще одних окупантів ) у наш край. Письменниця на основі свідчень очевидців розповідає (через призму художності) про жахіття, які творили московитські нелюди у Бережанській тюрмі. Лише декількома штрихами описує, як хлопцеві вдалося втекти від катів, котрі накивали п’ятами перед наближенням фашистів. (Який знайомий почерк сміливців, адже саме це допомогло врятуватися від кремлівських людиноненависників деяким в’язням Кременецької тюрми на Тернопіллі у 1941-му!)
Й пізніший життєвий шлях юнака був пов’язаний з повстанською боротьбою, бо не міг чинити по-іншому той, хто свідомо пов’язав будні з ОУН. І на тлі часу закономірним є те, що після Другої світової війни більшовики засудили його на 25 років «сибірського курорту». На чужину з рідного краю етапували і його батьків. Прозаїчка нічого не розповідає про його дальше життя. Та не думаю, що це має значення, бо все й так є зрозумілим і не сприяє інакшості мислення залюблених в непросту історію рідної землі.
Між іншим, коли не враховувати назви роману, то можна було подумати, що саме він і має бути головним героєм твору. Принаймні до цього спонукав початок роману.
А ще, мабуть, тут «заговорило» моє чоловіче Еґо. Та тут рецензент помилився, бо в центрі написанки опинилася його сестра Наталка, яка за рішенням Проводу ОУН стала станичною у Тростянці – рідному селі. І немає нічого дивного в тому, що авторка так детально описує події того часу, які пов’язані з нею.
Але все це не було б таким цікавим, якби не наголос на коханні дівчини і Довбуша – одного з Провідників ОУН у краї. Цікавими, зокрема, є її короткі листи до Михайла, які були написані у криївці. Якщо це – мова про особистісне, то маємо й узагальнення. Бо думається про те, що лихо з чужини неспроможне зупинити поступ життя (підтверджує це й історія кохання її сестри Теклі і сотника Кока, який загинув у бою з московитами). Зворотнє мислиться про невмирущість життєплину, коли перед зором з’являється згадка про молоду оунівку Олюньку, котра вчинила необачне самогубство після того, як над нею познущався московитський уповноважений.
Ще варто либонь згадати про таке. Роман названо «Дівчина на білому коні». Вимисл авторки? Далекий від такої думки. Бо є чимало моментів на користь такого міркування. Вже на перших сторінках свого твору Галина Козак коротко описує жеребця – «білий, наче молоко, тільки хвіст віддавав сіризною». Зауважує вона й ту обставину, що дівчина доглядала коня. Є щось символічне в тому, що після сибірських таборів Наталка побачила Вітра (так називався кінь) на подвір’ї оселі батьків свого Михайла. Зрештою, можна балакати про певну традицію у найменувальності. Адже щоденникові записи Уласа Самчука про ті непрості часи теж йменувалися «На білому коні». Своєрідною крапкою у цьому тематичному відгалуженні може стати те, що білий колір за суспільними канонами є символом чистоти дій та почувань.
До слова, зі згадки в епілозі про долю коня висновковуємо про нелегкі випроби у житті Наталки. Але тут маємо різність. Якщо ще зі сторінок роману дізнаємося про її арешт у рідному домі (прийшла до нього тоді, коли рідню насильно вивезли на чужину), то про «гостювання» у Бережанській тюрмі та про «сибірську епопею» лишень здогадуємося. Але негативу у такому творчому ході не уздріваю, бо прозовий твір має включати й читацьку уяву, без якої він є нікчемним.
Увага до тематичності сама собою закономірно випливає з жанру написаного. Але це зовсім не означає, що вона не стосується виражальності. Тим паче, що тут є чимало цікавинок. Скажімо, «примагнітять» до себе деякі словосполуки, серед яких бачимо порівняння, епітети й метафори. Оскільки їх у тексті таки маємо чимало, то згадаю тільки про окремі з них: «мов здичавілий, кінь виривався із рук людей», «Мої сльози – це слова, які струменіють, але не можу їх вимовити», «Тут усе буяє- мов навесні», «У травах де-не-де цвіркотав коник-стрибунець».
У цитуваннях з попереднього абзацу йде мова про порівняння. Але неординарності побутують і в епітетах: «кривавий візерунок», «зболене обличчя», «сміху твого відгомін». Причаровують й метафори: «небо свинцевим поглядом оглядало землю», «стих вітер, готуючись до сну», «…ліс прокидався повільно».
Наведені у цьому відгуку рядки – ознаки індивідуальності прозаїчки. Як і діалектизми, які вона нерідко використовує: «шафарня», «волічка», «тлущ», «чир», «річняки», «спіжарка». Вживання таких слів звичайно має свій позитив. Але дещо тут насторожує: якщо подібні слововияви є у мові дійових осіб, то у мові авторки їх не завжди можна вважати доречними.
Слід, либонь, згадати й ще про одне питання, як мені здається, по-своєму стосується виражальності. Галина Козак назвала свій твір історичним романом. Право авторки. Але! Присутність у написаному реальних осіб більше говорить про художньо-документальний текст. Цю думку спроможні також продовжити «автобіографічний роман у новелах», «публіцистичний роман-есе», «роман-дослідження», «роман-бувальщина».
Чи таке. На сторінках твору нерідко є пейзажинки: «вранішня мряка неохоче відступала і сонце ліниво викочувалося з-за обрію», «грубі краплі дощу, наче роси, обважніло спадали на землю», «трави гінко тягнулися увись», «затягнуло, затуманило, зачорніло – скільки око сягало». Хіба такі вислови не свідчать про важливість, індивідуальність думкування у прозописьмі?
Завершу ці нотатки ще одним міркуванням. Сумніваюся, що в них мені вдалося висловити всі нюанси, але читачі можуть доповнити, прочитавши роман. А авторка? Впевнений, що вона продовжить творчі пошуки. І з-під її пера з’являться не менш цікаві тексти, ніж повість «Таємниця», «Не заблукати в мережі», «Дорога терном заросла», «Вигнанці», книга оповідань «Прибульці з острова Джерсі та інші історії». Принаймні роман «Дівчина на білому коні» агітує за це.
Ігор Фарина
смт Шумськ на Тернопіллі