Катарсис. Так можна охарактеризувати мій стан після перегляду 12 грудня 2020 року безперечно видатної інтерпретації Ростиславом Держипільським класичного “Гамлета”. Прем’єра вистави відбулась у лютому 2017 року у Івано-Франківську, у 2018 році вона здобула перше місце в Україні серед експериментальних вистав.
Кататонічна постава дієвих осіб на початку цієї екзистенційної меси, що поступово трансформується у нестримний шал істерії абсолютно збожеволілих від фатуму героїв, емоційно “хитає” публіку практично безперервно. Посилений міцним, якісним та доречним музичним супроводом сюжет буквально втягує глядача у світ фобій, комплексів та перверсій людей, що прагнуть владарювати цим світом попри нездатність впоратись із власними схибленими бажаннями.
Відчуття ницисті цього істеблішменту вдало підкреслює стімпанк, що акцентує увагу на людській природі, що керується низькими пристрастями. Разом із ним ми поринаємо у світ антиутопії, світ песимізму та цинізму. Стімпанкова акцентуація на фізіологізмі людського буття обігрується у трагікомічних сценах, коли головний герой прагне справити велику потребу серед глядачів у першому ряді, або коли він же ж хтиво годує панянок з цього ж ряду погано просмаженим м’ясом.
” – Бачиш сонце? – Так! – Яке, в сраку, сонце. Ми у підвалі,” – повертає глядача у реальність того, де відбувається дія, а саме у великий підземний поверх будівлі театру, вдало використаному як театральний майданчик, а відтак надає відчуття реальності, а не театральності того, що відбувається на цьому майданчику.
Разом з тим, у пікових за драматизмом епізодах, режисер вишукує та показує хоча би краплини того людського, що ще лишилось у цих великих, бездушних та вдаючих, що живі, ляльках, виступаючи адвокатом цього схибленого світу. Як на мене, сцена, де Офелія постає перед королевою після того, як її запопадливо доправив до останньої батько, найбільш емоційно глибока та сильна за ступенем оголення людської природи у моменти інвазії та абсолютної неготовності та незахищеності перед тим, що відбувається. Неперевершена гра, хоча у цей момент я вже і не вірив, що це гра акторки, яка виконувала роль нещасної та заблукалої душі Офелії. Так, саме душі, що чіпляється за останню надію на помилування від тих, хто не знає, що це таке і відбивається у сповнених болем очах, що застигли у безмежному докорі все ж таки люблячого серця. Це був погляд людини на ешафоті. Відсторонений, у нікуди, невидячий. Погляд мерця.
Зрештою, саме таким і був задум вистави – мерці, що повстали у химерному та потойбічному сні Гамлета, щоби ще раз спробувати пройти свій земний шлях. “У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли, чи опором зустріти чорні хвилі – нещасть і тим спинити їх?”. Гідність. Мабуть десь тут схована відповідь на питання буття головного героя вистави. У цьому ракурсі виникає бажання побачити ті сни, що бачили у потойбіччі й інші дієві особи. Проте у цьому дійстві є герої, що дають приклад гідності. І як це не парадоксально звучить, ними є три ефектні еринії, які ніби відсторонено спостерігають за подіями, проте ненав’язливо присутні у всіх сценах. Не втручаючись напряму, вони завжди залишають герою право вибору, тим самим ніби підкреслюючи можливість вийти за усталені рамки, та хоча би спробувати змінити хід подій. У одному з епізодів Гамлет приставляє собі до горла косу, що тримає одна з трьох богинь, та ніби на мить спиняється у очікуванні фатального руху, дивлячись на неї. Остання натомість невимушено відводить смертельне знаряддя у бік, та виразним поглядом дає зрозуміти – не я і не зараз. Пробуй сам.
Окремого слова заслуговує абсолютно гармонійний та ексклюзивний музичний супровід вистави, позаяк дійство заявлене насамперед, як неоопера. Пробираючі до нутрощів баси, кричущі високі ноти, моторошні звуки, поєднані із вокалом трьох ериній створювали ефект абсолютного залучення та занурення у події.
Підсумовуючи сказане, зазначу, що відвідавши виставу, відкрив для себе абсолютно нового “Гамлета”. Це як раз той випадок, коли краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Побачити і залишитись під сильним враженням назавжди.
Світлини зі сторінки Івано-Франківського НАДТ ім. Івана Франка у Facebook.
Олександр Кухарук.
