Бенедишин Любов. Дарунок Сізіфа: поезії. – Львів: Каменяр. 2020. – 164 с.
Беручи в руки поетичну книгу, чекаєш дивовижі од літеросплетінь. І безмежно радієш, коли таке стається. Цього разу ощасливила «Дарунком від Сізіфа» Любов Бенедишин з Сокаля на Львівщині. «Світ захлинається в журбі. // Час креслить віхи косо-криво… // Не роззирайсь. Воно в тобі – // передчуття дзвінкого дива». Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках. Але водномить ловиш себе на думці, що вона, неочікуваність, таки існує. Дивовижність, яку неможливо пояснити.
Констатуєш цей факт, але все ж пробуєш усе осягнути зі своєї «дзвіниці». Тому й намагаюся збагнути «Дарунок від Сізіфа» через темарійні та виражальні окуляри. (Традиційний для мене, як літературного критика, шлях. Але не думаю, що ця узвичаєність має істотне значення без акцентів на поетичних вдатностях).
І почнемо з таке твердження: існуючу лірику поділяють на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Якщо висновувати з нової книги, то Любов Бенедишин сповідує таки розграничення. Принаймні, так гадаєш, коли читаєш пристрасні поезії. «Хитає Доля терези: // чогось підкине, щось – пощезне… // В опуклім дзеркалі сльози // жива – любов моя безмежна…» Та нерідко той чи інший вірш неможливо однозначно віднести до певної теми через переплетення мотивів.
Але давайте залишимо у спокої цей момент і поки що поведемо мову про громадянськість віршів поетки. Вона, до речі, – триєдина. Адже у творах відлунюють трагічні мелодії російсько-української війни останнього часу. «Ой не плачте по мені // так неса(у)мовито. // Я не вбита на віні. // Я війною вбита». (Процитовано лише одну строфу, але рядки дають можливість говорити про жіночий погляд на лихість і вміння прямувати від конкретизації до узагальнення).
Як на мене, то оте жіноче бачення пронизує й вірші, в котрих авторка торкається непростостей сучасного життя. «Іронія долі: // свобода у гроті гротеску. // Час трилерів, тролів // сканує віднайдену фреску». Взорування на реалії через призму сьогочасся. Погляд, у якому вмістилися жіночість в дещо суворих барвах і віковість авторки. Але індивідуалізм мислення тут є найголовнішим. «За щастям – біль. І щастя мить – за болем. // Усе життя по замкнутому колу. // Розлуки, стрічі, «воскресіння», «страти»…// Й немає сили коло розірвати».
Між іншим, ота собість характерна й для творів з мотивами пам’яті. Хіба не вона познаковує вірш «Небезпечна гра», присвячений пам’яті відомого письменника Василя Бобинського, знищеного сталінськими опричниками? «Лук, полів сукно зелене… // Десь тут місце є й для мене. // Плям! – вино чи кров? // Хто програв – свинцева куля. // Час епосі (звісно, шулер!) // підіграє знов». (Варто зазначити, що у віршах з громадянським звучанням авторка уникає прямолінійних стверджень, що надає їм шарму справжності і змушує читальників замислюватися над кожним рядком. «Безглузді витівки химер. // Порожніх слів попкорн.// Модифікатори афер. // Трансформери реформ».
На кілька підтем можна розділити вірші з так званим філософським ухилом. Детальніше зупинюся на двох з них. Зокрема, зауважу, що у книзі поетки є дуже помітними богошукальницькі мотиви. Тонке балансування між світською і релігійною літературою. «Стражденну землю обіймає Бог». «Про світ новостворені міфи диявол нашіптує Богу». Прозорий натяк на складнощі нашого буття. І на цьому тлі ще чарівніше виглядає задумливість поетки над роллю особистості у життєплині. І непроминальність запитань: «А може, я, Господи, лиш випадкова піщинка, // що з ока Твого ще невимита поки сльозою?» Ствердження очевидності через запитання. Своєрідність. Але, можливо, так і має бути, адже живемо в епоху неодновимірностей?
Додамо сюди певну іронічність сприймання навколишності. Хочемо того чи ні, а саме вона вже давно є складовою філософського осмислення світу. Адже оте дещо саркастичне оцінювання подій є у багатьох творах, та чи не найчастіше це бачимо у поезотекстах про філософію творчості. «Дорожу вагою слова… А натомість – // невідомості тотальна невагомість. // Над грядою возвеличень і воздвижень // пролітаю, як «фанера над Парижем». Ось такий він, «сарказму саркофаг». Розсаркофажений трішки. Рівно настільки, щоб зайти під нього і спробувати осягнути справжність слова, його емоційний вплив на читальників через недомовленість.
Себто йдеться про багатосенсовість поетичного рядка. Та ця властивість кидається у вічі не тільки тоді, коли вглиблюємося зором та свідомістю у громадянську та філософську лірики. Бо взірців такого способу висловлення думки вистачає і у пейзажних віршах. Нерідко вони так багато промовляють до нас через поєднання яви і уяви. «Березень берізці витирає сльози». «А я обіймаюся з деревом, яке усміхнулось мені». «Весна принишкла в закутку надій // і не збагнути: молиться чи плаче». (Дехто, зрозуміло, скаже, що перед нами не постали поетичні пейзажності у звичному розумінні цього означення. Але сприймач поезотексту повинен налаштувати свою фантазію).
Ірреальність має спрацьовувати й при знайомстві з любовною лірикою. Але тут хочу врахувати ще один нюансик. Зрозуміло, що у творах такого плану найчастіше відлунює досвід пережитого. Та водночас при всій спокусливості не ставив би знак рівності між ліричною героїнею і самою авторкою, хоч у віршах такого плану (вони переважно зібрані у розділі «Любов манила, як Говерла…») і переважає особистісність вражень. Та, напевно, значення має й те, що віршарка іде до узагальнення через конкретику, ніде не викрикуючи про це. Очевидно, й тому так позитивно сприймаються поетичні відвертості на кшталт: «Життя – то з ваніллю, то з перцем. // Буває: ні гречки, ні гречності. // Спасибі, що згладжуєш серцем // всі злами мої й суперечності».
Це лише один бік темарійного поділу. Бо є й інший. Хоч Любов Бенедишин і належить до поеток, котрі залишаються традиційними у такому розграниченні, іноді у її поезіях ефект ділення не спрацьовує. Та не варто тут шукати неспівмірності з поезомисленням авторки? Назвав би це творчою закономірністю часу. Бо сув’язь мотивів читальника захоплює, якщо вдається неординарно передати дихання почувань. І в доробкові сокальчанки підтвердження існують. «Вибоїни… (Життя штовхає, гицає). // «Сідайте, прошу…», – парубок встає. // Як добре, що такі погілні лиця є… // Милуюсь, розпогоджую своє». (Громадянськість плюс інтимність. Себто крокування до особистісного через сприймання ефектів зовнішнього світу). «Час озирається на неї, // за межі вабить вишина: // біліє хмарка орхідеї // у прямокутнику вікна». (У цьому катрені дивним чином переплітаються філософічність та пейзажність).
І такі приклади притаманні «Дарункові Сізіфа». Тут, напевно, слід врахувати два моменти. По-перше, поєднуваність мотивів все більше стає ознакою сучасної жіночої поезії, що підтверджують твори Любові Проць, Любові Пшеничної, Наталії Фурси, Ольги Яворської… По-друге, на цьому тлі віршосув’язі Любові Бенедишин не втрачають своєї привабливості.
Яскраво агітує за це і виражальність поезій. Тут почнемо хоча б з побіжних згадок про такі літературні тропи, як порівняння, метафори та епітети.
В даному випадкові маємо трьохвидову порівняльність. Часто-густо поетка використовує сполучники на зразок: «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «Гіркоти наковталась, як трунку». «Перемир’я, мов повір’я». «Бузок, наче бузьок цибатий». Нерідко сполучники зникають, як з білих яблунь дим. Але присмак чарівності усе ж не покидає сприймання. «Нечитані книги – дамоклів розгойданий меч». «Кожна думка про тебе – спасенна ін’єкція». «Вчорашній сон – кошлатий вовк». Та в книзі існують і порівняння, котрі поєднують у собі обидва вищезгадані види: «а я у слові – як у бурштині». «Жорстокі рядки – мов стріли». «І жах – наче брила в душі».
Ці порівняння доповнює ще один їхній вид. Нерідко поетка експлуатує подвійності з прислівниковими елементами: «схлипи-видихи», «злидні-хвойдочки», «руки-крила». Погодьмося, що цей троп вдало характеризує індивідуалізм поезомислення. Разом з метафоричними зблисками: «І хрусне темнота розчавленим хореєм», «ця осінь, що танцює падеграс», «тасує надія абсурдну абетку». У цю ріку чарівностей, створену порівняннями та метафорами, органічно вливаються й епітети: «словес віртуальна коптильня», «лютня літа», «порція покути», «вовна хмар», «снів насіння зоряне», «злісних виправдань сухоти»…
Але гарнота не брала б у полон, якби не існувало інших виражальних прийомів. Зосібна, авторка (так мені здається) багато виграє за рахунок неординарного слововживання. У римотворах нерідко гостюють рідковживаності та діалектизми: «жалива», «ословлення», «поміжбрів’я», «банувати»… Але розповідь про ці слововиявні тенденції не була б такою помітною на виражальницькому тлі, без акценту на алітераційності. Тим паче, що такі вдатності надибуємо не в одному творі: «безпутні, безкарні, безжальні», «вагання, вибір, вибух», «морок мацає мороку». І має рацію автор передмови Петро Шкраб’юк, наголошуючи на необхідності такої гри слів.
Ще одна цікавинка. Свою поезію Любов Бенедишин густо «заселила» рослинами і деревами, птахами і звірами, зірками і небесними світилами. Те, що ці «мешканці» книги допомагають чіткішому вираженню думки, є незаперечністю. Та цей індивідуалізм (в доброму розумінні означення) так не приваблював би без наголосу, що згадані архетипи по-своєму характеризують ментальність світосприймання авторки. «Бентега тюльпаном торкне», «замріяних кленів адажіо», «де гуси, що врятують світ од рим», «вже й не пригадає, нащо був той кінь», «Зоря розчулено заблима», «до сонця ближче й до крила». А нерідко «мешканці» поєднуються в одній строфі, що ще більше «примагнічує» до тексту. «Очі вороного ворони клюють», «Ромашки. Русява голівка. Важливі слова… Голуби…»
Про вияви ментальності думається і тоді, коли перед зором з’являються кольорові екстраполяції: «сивий шлейф загадковості», «вікно мерехтливе і вогник зелений», «сад листки рахує, хмурить сизі брови», «усміхається калач нам окрайцем білим», «подарує квітень золоті сережки», «летіли в неоновий світ сніжинки блакитні й рожеві», «тінь чорних крил»… А ще, либонь, варто зауважити, що барвистість слововиявів оживлює образність. Адже тут, як і у випадкові зі згадками про «населення» книги є чимало взірців порівнянь, метафор, епітетів.
До виражальницьких прийомів зарахував би і використання фразеологізмів: «душа по тілу розтеклась, втекла у п’яти», «і душить дурник чорну жабу», «ще півень запіє три рази». Увага до народної мудрості народжує і власне крилатослів’я: «кожна перемога – тільки старт», «там де словесний силос, марно шукати стилос», «і глуздом бавиться абсурд – дитя ілюзії й хаосу»…
Ще, напевно, можна говорити про культурологічні аспекти, тяжіння авторки до неординарного осмислення казковості та науковості, формовиражальництво. Ймовірним є й виникнення інших аспектів сприймання віршованих текстів. Отже, багатство читальницьких відчувань. Саме воно промовляє про немарність «Дарунку Сізіфа».
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопіллі.