Коли світоглядом (а хочете – релігією) стає Слово, то робота, навіть родина залишаються на другому місці. Так буває у великих. І не лише… Розумію Павла Гірника, як ніхто, теж жертвуючи особистим, навіть власним здоров’ям, обираючи першим Його Величність Слово. І навіть не обираючи, бо воно якось саме обирається. Точніше, обирає вонó. І воно обрало тебе. Й нічого з цим не поробиш, звісно, якщо не можеш не писати.
Як зазначає сам автор у вступному слові до збірки «Смальта», «самотнім стаєшся з дитинства і сиротою чуєшся попри те, чи була в тебе родина, чи ні». Так починається збірка Павла Гірника «Смальта».
Дозвольте не з вами, а осторонь. І мовчкома.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю».
(«Спізнилося небо…», с. 11).
Поет П. М. Гірник вважає, що його вірші народжуються не з радости і щастя, а зі смутку, безвиході й самоти. Це кожен може переконатися, читаючи Гірникову поезію, зокрема, рядки: «Удвох з собою посамую» («Отам, де ніч…», с. 12); «Як самота переп’є / Друзів дороги і статки» с. 14); «Все є! Хіба не вистача Бодай маленького Сибіру» («Вгамуйся, брате…», с. 18); «Інший світ, у якому душа не самотня» («Відблагай мене в долі…», с. 19); «І сам собі. І сам по собі» (с. 27).
Які ми щасливі, що досі обходим себе,
І є ще та крумочка солі до хліба пісного.
(«Художнику, брате!..», с. 23).
І знову думається, мережиться, аналізується й висновується. Зокрема, у «Смальті», бо саме у ній, до 2006 року твореній, чи не найбільше відлунює тема самітности, її філософії, й розкоші, і трагедії:
Є безборонні і святі
Шляхи ледачі.
Немає ради самоті,
Що кпить і плаче»
(«От кукурудзи напечу…», с. 31).
Бо надходить той час, коли «осінь поступається. На диво – // Ні образ, ні скарг, ні боротьби» («Осінь поступається…», с. 33).
Самітність, як самостійність, звісно ж, має свій солод і гіркоту. Тож не випадково читаємо й такі рядки:
Тому так мулько на душі
І так невесело на волі,
І самостійницькі борщі
Такі пісні і охололі…
(«Оце і всі твої шляхи…», с. 55).
Глибиною думки, простотою й одержимістю просякнуті й инші «смальтівські» рядки: «Маю папір і печаль. / Маю дорогу і небо. / Більше нічого не треба. / Більше нічого не жаль». Бо тоді й приходить усвідомлення, що «з неба, вогню і води / Тут народилася сила – / Сила здолати себе / І відпустити на волю…». – («Маю папір і печаль», с. 43). Бо й тоді напуттям самому собі стають слова:
Долай призначену дорогу
Свідомо, чорно, до пуття.
А там… Нікого і нічого.
Ні вороття. Ні каяття»
(«І плач, і пий, і стане люто…», с. 44).
Коли весь світ «солодко-солодко спить», «ти залишаєшся сам у чорніючій тиші» («Сонце сідало…», с. 37). А як «Сталось кохання», то ліричному героєві «Смальти» «знову не хочеться жити». І щоб зрозуміти цей стан, вочевидь, треба бути поетом.
Зазирнемо у ще одну Гірникову збірку, де теж порушено тему самітности. Це – «Коник на снігу» (Поезії). Київ: Видавництво «Факт», 2005). Вона, ця тема, «розкидана» у багатьох віршах, а вимальовується – наче картина, яку ми складаємо з пазлів. Отак і окремі строфи, й рядки про самітність, із якими читач уже знайомий зі збірки «Смальта» (вище):
Маю папір і печаль,
Маю дорогу і небо.
Більше нічого не треба.
Більше нічого не жаль.
(«Маю папір і печаль…», с. 14]).
І в «Конику на снігу» самітність ліричного героя спонукає поміркувати, що таке самітність: розкіш чи трагізм? «Свободою від життя» називає поет самоту. Бо коли в душі було надто терпко, вельми гірко й совісно, «ти сам карав себе за волю / І сам шукав собі ножа, // Ти душу спитував до болю, // Чого вона тобі чужа» («І западаються могили…», с. 15). І тоді самота набуває ознак вирви:
По вирвах самоти,
По нервах лютих слів
Дійшли твої шляхи
Останніх берегів.
Ні хати, ні жони,
Ні сну, ні каяття.
Я впізнаю тебе,
Свободо від життя.
(«Сивіють небеса…», с. 22).
Бо коли денно й нощно біль сіпає тільки тобі, то «знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» («Знову стоять полини…», с. 20).
Гадаю, слушно зауважив Джордж Бернард Шоу: «Уміти переносити самітність і отримувати від неї задоволення – великий дар». І тому самітна людина для поета – це передусім образ пошани, це індивідуальність і підтримка духу. Тож він так і пише:
Не ошукай самотніх душ,
А озирнися і побачиш,
Що наше небо завжди навстіж –
І прийде раб, і прийде муж…
(«Перемовляються громи…», с. 17).
Самітність Гірникового ліричного героя – це «ні роду, ні душі, ні хати. // Отак собі – собі й собі», як мовить поет у вірші «Отак собі – собі й собі…» (с. 29). А буває й так у цім житті: «Є з ким ділитися горем, а щастям – нема» («Луснуло скло…», с. 32). Це «сам собі сам, бо на людях. Не так, але так…» («Сам собі сам, бо на людях…», с. 58). Бува й по-иншому: «Німує воля, світяться сади, // Стоїть душа віч-на-віч з самотою» («Дорогою додому дощ паде…», с. 35). Й у підсумку – «три самоти перебути і жити навзаєм» («Бог його знає, як сонце за хмару сіда…», с. 36). А в час піку напруги душевної й життєвої – «серце б’ється, але вже не диха. / Світ пристав і далі не руша» («Втома чорна, але дуже тиха…», с. 39). Або ж «плачу вночі, бо старію. Нічого не роблю. Так мені стерпло, що навіть душа не болить» («Далі – дорога додому…», с. 49).
І навіть тоді, попри біди та біль, треба жити, мусиш вижити. Бо життя – це розкіш. І самітність – се теж розкіш, позаяк вона – ще й покаянний подвиг. А в шумі, в суєті, в гурті – нерідко важче, аніж на самоті. Тому й одкровениться-вениться:
там, де мовчкома, добріший буду.
Тут, самому, голосно мені.
Вийти б у ліси, немов на люди,
Заспівати в небо до рідні.
(«Там, де мовчкома, добріший буду…», с. 55).
А ведеться, пишеться й живеться співцеві, поетові – зазвичай так само, як і його інструментові: отій тонкій його сердечній струні:
Бо їй, струні, так легко у зажурі,
Так вільно й божевільно, хоч заріж.
(«Тобі судилось навіть не сивіти…», с. 79).
І далі у «Конику на снігу» ряснить поетовими одкровеннями, які вагаєшся, кому приписати: ліричному героєві чи й самому авторові: «Самотію душею, яка не була молодою» (с. 113); «Нема ні темряви, ні світла, / І самота – не самота» («Ідуть дощі, немов прочани…», с. 117); «Ти сам. Ти сам! Немає каяття» (с. 118); «Така ж самота і така ж німота, / А більше нічого й не буде» («Чого це я знову?», с. 121).
Простежимо означену тему самітности в головній Гірниковій збірці: «Посвітається». У тій самій, яка виборола-подарувала йому Шевченківське лавреатство. Якою щемкою й життєвосутною постає самотність ув однойменній поезії! Хочеться всю процитувати зі збірки, проте – занадто велика для короткої статті… (с. 32). На самоті, у хвилини душевної розкоші, а може, й розпачу, перемовляється поет із нею: з душею, головною суддею і власним богом:
О душе, що почулася вдома,
Перебудь, поки ми не чужі,
І оцю передсмертну втому,
І спокійний крок до межі…
(«От і камінь понад водою…», с. 30).
І в такі хвилини радісно-болючої самітности одкровениться ліричному героєві й поетові. Недарма епіграфом до одного з віршів П. Гірник узяв рядки Б.-І. Антонича: «Хочу і маю відвагу йти / самітно і бути собою» (П. Гірник, «Золота самота над пером…», с. 46). Тому й звучить у поета П. Гірника:
Живу тобою, плачу в самоті,
Від тебе починаюсь, рідне слово…
(«Прийди коли і просто помовчи…», с. 114).
Спостережено, що самітні люди й справді мають менше забаганок: тих, котрі важливі для инших. Тому й так віриш Гірниковим рядкам: «…Не біда – / Є хліб, і сіль, і Україна» (с. 47). І Україна – поруч із хлібом та сіллю, в одному рядку. Як головне.
І все ж дивується поет: «Невже на те слова прості (…), / Аби на людях жартувати / І плакати – на самоті?» (с. 51). І тому не журиться, що «не прихилився ні до кого, / Не брав бандури у дорогу, / Не блазнював, не одурів», натомість наче пишається, що «мав найтяжче із проклять – / Усе життя учитись нишком…» («Скажи, невже за тим шкода…», с. 51). Переконливо! Як переконливі, і тому зрозумілі – й инші його відверті рядки, з яких одкровениться, наче од крови:
Бо чогось притьмом осиротіти
Хочеться невдячному мені.
(«Помаленьку, якось помаленьку…», с. 56).
А то прохоплюється видиме тільки поетові. Й тоді в нього сама вона «уже скидає самота / Зі слів непранки празникові…» («Якої ще мені журби…», с. 42).
Втім, автор робить ще одне одкровення про свого ліричного героя: «ти ніколи не мав самоти / а чого і навіщо…» (вірш «пригадай всі свої манівці…», с. 188). Тому, справді, самоти нема, «нема нікого – тільки слово, / Що навіть не подасть води» (вірш «…прийти додому…», с. 189). І тут спадає на згадку вислів М. Жванецького: «Я люблю самотність. Але иноді так не вистачає того, кому міг би розповісти, як добре бути самітним!». І він, сей вислів, – це, гадаю, оте потаємне, що могла б підтвердити кожна самітна людина у мить одкровення. Але… як уже склалось… Або як кожен собі склав-створив, бо «людина сама – коваль свого щастя» (К. Паустовський). Тож «комусь бракує очей навпроти, а иншим неба дар: самітність» (а це вже моє, Любови Сердунич)…
Рясніє самота Гірникового ліричного героя епітетами, та все – незвичними: «поминальна» (с. 87), «золота самота над пером» (с. 46). Гірникова поетична самота – «кпить і плаче», тому й «немає ради самоті» (с. 305). Висновує поет, висновуєш і ти, заглиблюючись у його одкровення. І мій висновок, як читачки, – такий: самота – це не покара, не зло, вона нерідко – друг, і співрозмовник, і осяяння, вона – сповідь і совість:
Вибачай самоту, бо вона сповідає,
Та брехливого слова мені не прости.
(«Не журися, дорого!..», с. 106).
І так само, як другові, «тоді наллєш душі» (с. 108). І – «знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» (с. 230).
Проте й душа не завжди при тобі, не завше їй довіришся, не все довіриш, тому й зізнається автор: «самотію душею, яка не була молодою» (с. 194). І тоді самота – як утіха, «коли сам собі сам – і радієш, бо сам собі сам» («Випадає щодня прибиратися, наче на свято…», с. 208); і сама «вона сповідає» («Не журися, дорого! Прощатись не будем…», с. 106)… Й ці поетові одкровення зазвичай – не відкриття для нього, бо ж зізнається він:
Я знав, що складав, як папери, велику біду,
Я знав, кого кличу вночі на самотню розмову.
(«Є сплачений борг за свободу…», с. 258).
Та иноді самота – це розпач і вирок. Про трагізм самітної людини – й у поезії «От кукурудзи напечу…», бо тоді народжуються инші одкровення:
Немає ради самоті,
Що кпить і плаче.
(с. 305).
Проте… Чи судилось, чи ні, чи «людина сама творить свою долю» (за Костем Паустовським), а поет звертається й до нас: до тих, хто нерідко судить, таврує, ганьбить, соромить, так і не спробувавши походити в капцях того, кого необдумано шпетить-шельмує. Тож це до них (нас!) отаких звертається його ліричний герой, а головно – автор:
Ви, що вбили мене на льоту,
Й повернулись у вирій,
Не судіте мою самоту.
Не хитніться у вірі.
(«Ви, що вбили мою самоту…», с. 311).
Самота… Самота! Фатум чи втіха? Розкіш чи розпач? Чи, може, вирок-трагізм? А це так прозірливо й водночас загадково струменіє-видніється з поетових рядків: «Знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» («Знову стоять полини…», с. 230).
А коли «ні неба, ні Сина», коли «в жилах у нас / Саме голосіння», то знаєш: «така ж самота і така ж німота, / А більше нічого й не буде» («Чого це я знову?..», с. 201).
У житті – як на довгій ниві. Й бува, що й на людях – а сам. Хіба не знаємо, як це: маєш родину, а почуваєшся самітним?..
Поділений на три пітьми,
Розіп’ятий самим собою,
Ти залишаєшся з людьми
Відлунням, кров’ю, самотою…
(«Поділений на три пітьми…», с. 131).
Проте в поетів буває мить розвиднення, і тоді темне стає світлим, і приходить день усвідомлення, що нема й самоти. А що ж є? Як відзначає Павло Гірник, «І нема вороття. І нема самоти. / Навіть болю немає – а туга і туга…». Є лишень «туга і туга»! («В ніч прозору і тиху, коли обпече…», с. 121). А туга – це й просвітлення, й осяяння, а не лише розпач. І тому поетовій душі «досі легко чутися самою» (с. 107).
А коли зрада (самому собі, своїй самотині, душі), то – як у вірші «Зрада»: «Вовки поховають мене, а вітри відспівають / У дикому полі, якого нема на Вкраїні» (с. 143).
Врешті, хоча й самітний (у ті літа), автор пише: «Ти ніколи не мав самоти» (вірш «пригадай всі свої манівці…», с. 188). Така ж думка – у поезії «Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив…»: «Сказали, що буцімто сам» (с. 241).
Досі перебуваючи під впливом Гірникових одкровень, мимохіть висновую: отже, ліричний герой – це не лише автор, а й ти, шановний Гірників і мій читачу, і я, і кожен із нас. Бо, як і кожній людині, а надто – творчій, вона, самота, так буває потрібна! Отойді вона – аж ніяк не трагізм! А що ж? А саме вона: розкіш! О яка щодо цього красномовна й одверта думка – у ще одній Гірниковій поезії, де вкотре – підтвердження, що самітність – це ще й потреба душі, надто ж – для творчої людини!
Як на видовище, знову посходяться люди
Саме тоді, коли треба обом самоти… […].
Будемо завтра удвох наодинці з сльозою.
(«Завтра побачимось…», с. 245).
Отож є Слово, є Небо, є Україна, «є сплачений борг за свободу», й тому поет, Шевченківський лавреат висновує: «Я не сам у дорозі» (с. 103).
Ці Гірникові одкровення наводять на переконливу думку, що кожна людина потребує самітности, бодай рідко. Мало того, самітність потрібна хоча б для того, аби осмислювати й переосмислювати, а нерідко (і що особливо потрібно) – й переоцінювати духовні вартості, власне життя і свою причетність до життя країни та людства загалом, а також сприяє поглядові на себе збоку та критичній оцінці самого себе. Як, справді, в наш час це злободенно! Бо, чого гріха таїти, останнім часом людина вважає себе богом і навіть чимсь більшим, шкодячи головному, справжньому богові: Природі. А від цього страждає і Природа, і все людство, й навіть планета Земля. На такий розмисел наводить мене поезія П. Гірника. Сподіваюся, не лише мене. І в цій, останній, заувазі – її важливість. Бо Гірникова поетична самота – це і його сумління, й душа, і біль, і «тест на моральність, на людську повноцінність», як зауважив Михайло Слабошпицький у передмові до збірки П. Гірника «Посвітається» (с. 12).
Любов Сердунич,
членкиня НСПУ, НСКУ, НСЖУ, ВТ «Просвіта»,
смт Стара Синява (Хмельниччина)